Віра тримала Майдан. Віру тримала Церква. У горнилі протестів Церква гартувала людей і гартувалась сама. За три місяці випробувань стало очевидно, що в Україні є громадське суспільство і жива Церква. Зараз ми переживаємо колосальний катарсис, у якому віднаходимо Бога і справжніх себе.
А наша Церква повертає свій народ і свою місію.
Набат від Бога
Він вийшов на Майдан Незалежності в Києві, впав на коліна перед стелою, де вночі «Беркут» чавив студентів, і почав хреститися. Дванадцять годин ревної молитви за першу невинно пролиту кров віддав отець Олексій з Хмельниччини. Цю одиноку тендітну фігуру, що клала поклони посеред розореної площі на місці бійні, не наважилися зачепити силовики. Так само, як не наважилися добивати активістів, яких того ранку у своїх стінах прихистив Михайлівський Золотоверхий монастир. Його настоятель відмовився видати людей. Церква повстала проти насилля.
Вперше Церква заговорила на весь голос про це під час другої спроби влади розігнати протест. Тоді столицю розбудив відчайдушний набат - братія Михайлівського монастиря била на сполох, закликаючи киян вийти на вулиці і відстояти Майдан. Останній нічний набат Михайлівського звучав, коли під Києвом стояла Орда - ще в 1240 році. Тоді, як і тепер, дзвін підняв людей на спільну відсіч злу.
Сила набату, підкріплена молитвою, знадобилася ще раз - 19 лютого, коли силовики узяли Майдан в збройні лещата. Шість годин поспіль дзвонили у Михайлівському і йому вторили решта київських церков. Їх підтримали своїм набатом храми Львова, Чернівців, Тернополя, Рівного. Дзвони кликали до оборони і проводжали на Київ. У той час Михайлівська цитадель стала ще й польовим шпиталем - у храмі розгорнули операційні. Обитель дала притулок сотням важкопоранених активістів. Монахи й семінаристи пішли санітарами і медбратами.
Увесь час на Майдані перебували люди в священицьких обладунках. Відправляли служби в наметах-каплицях. Молилися на сцені. Сповідали, причащали, давали хрещення і навіть шлюби. Постійно були серед людей, не забуваючи посміхнутися, сказати потрібне слово - розрадити, підтримати, втерти сльозу. І з хрестом у руках, молитвою на устах та вірою в серці йшли в авангарді колон, ставали на барикади, виходили захищати людей перед військовиками. Виносили з лінії вогню і до хрипоти в голосі відспівували загиблих. Повертали до життя їхніх близьких. Навертали побратимів.
«Тепер я знаю, чому у тих, хто вмирав на Інститутській, були такі спокійні і просвітлені лиця, - написав у Фейсбуці Ігор з Полтави. - Перед тим, як відпустити хлопців у бій, їх сповідали священики. Герої Небесної сотні йшли проти куль не самі, з ними ішов Христос».
Церква посеред нас
«Якщо прослідкувати хід подій (від 21 листопада і донині), реакцію різних політичних і релігійних інституцій, громадських об'єднань і ЗМІ, віруючих і невіруючих, людей творчих, лідерів і звичайних, то вимальовується масштабна картина доленосного зсуву в українській суспільній та індивідуальній свідомості. Здається, немає жодної людини в Україні, яку б не зачепив Майдан. Він став колективною й індивідуальною історією 46-мільйонного народу», - аналізує трансформацію суспільства і Церкви керівник відділу історії релігії та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ, доктор філософських наук, професор Людмила Филипович.
На її думку, людей об'єднало і вивело на Майдан відчуття та усвідомлення присутності в собі передовсім духовного начала. Фундаментом Майдану, вважає релігієзнавець, була колосальна енергетика віри. «В людях прокинулося божественне. Вони заявили, що їм мало задоволення природних потреб - вони прагнуть життя, де є місце духовності, моральності, порядності. Недарма ці події назвали Революцією гідності», - каже Людмила Филипович.
Приклад дії на Майдані подавала саме Церква, яка гідно відповідала на виклики, вважає професор. Спочатку Михайлівський монастир дав притулок мирним мітингувальникам, коли за ними на світанку 30 листопада гнався «Беркут». Миттєво з'явилася засуджуюча дії влади заява Українського католицького університету. Присутність кардинала Любомира Гузара на Майдані та його слова «Не бійтеся!» наступного дня засвідчили підтримку і позицію УГКЦ. Пізніше вже до українського народу та влади колективно звернулися Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій та інші міжконфесійні об'єднання, які підтримували євроінтеграційний курс України. Не залишилися байдужими до подій 30 листопада й окремі протестантські Церкви. Вони озвучили, що ніхто не має права посягати на життя, права і свободи. «Церква стала на захист Людини. І цим вона виконала своє основне призначення, - відзначає науковець. - «Не вбий» переважило всі політкоректні стратегії і тактики. Релігійні організації відмовилися вважати, що «всяка влада на землі від Бога», відмовилися виправдовувати деспотичний режим і засудили його політику».
Духовенство показало себе дуже гідно, навіть героїчно, підкреслює Людмила Филипович. Священнослужителі - не тільки християни, а й мусульмани, буддисти, юдеї - не думали про особисті небезпеки і виходили на Майдани по всій Україні. Духовенство ревно молилося, не виказуючи конфесійності. Ніхто не прагнув виокремитися і демонструвати першість у висловлюваннях чи молитві. Сформувалась сукупна солідарна думка і позиція всіх церков, всіх релігійних організацій на захист прав та свобод людини. Всі за всіх - цим церкви фактично заклали ідеальну модель майбутнього суспільства, яким воно може і має бути, відзначає релігієзнавець.
«Майдан навчив людей вдивлятись у себе і в інших. Навчив таким речам, які, можливо, люди ніколи раніше не здійснювали - наприклад, молитися. Персонально і колективно. Коли тисячі людей разом на одному диханні виголошують «і прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», молитва постає в дієвій силі. Ця сила не раз проявляла себе, особливо в найскрутніші години. В ніч на 11 грудня безперервна «Отче наш» об'єднала сотні тисяч людей різних конфесій. І чи не вона, ця молитва, вберегла Майдан від зачистки», - розмірковує пані Людмила.
Майдан у Церкві
Вийшовши на Майдан, Церква як сукупність духовних інституцій також стала на шлях перетворення. Для неї все, що відбулося, - це ще тільки початок довгої дороги до справжньої соборності. Подібно до того, як український народ трансформується в націю, Церква проходить шлях самоусвідомлення та самовизначення. Відтак нині триває духовний Майдан всередині української Церкви.
«Усвідомлення того, що Церква має бути з народом, одним церквам далося органічно. А деякі і досі думають: з яким народом має бути Церква. Мовляв, народ - різний. От виокремилася «правовірна» гілка (секта), яка визнає Путіна своїм президентом... Як бути Українській Православній Церкві, народ якої по різні сторони барикад? Що робити іншим християнам, які постали перед такою ж проблемою? Церква роздумує, якою їй бути - Церквою-гласом народу чи Церквою-пастирем народу», - пояснює Людмила Филипович.
Події останнього тижня засвідчили, що Церква, як і українське суспільство загалом, мусить визначатися негайно. Цього разу із ставленням до захоплення російськими військовиками Криму та намагання путінського Кремля втілити сценарій поділу країни. У відповідь на рішення Ради Федерації Росії, яка дала дозвіл на військову інтервенцію, Рада Церков і релігійних організацій України того ж таки дня виступила на захист української державності. У своїй заяві підтвердила легітимність нової влади і звернулася до міжнародного співтовариства з проханням подбати про збереження цілісності і суверенітету країни та недоторканості її кордонів. «Ми закликаємо владу Росії відмовитися від втручання у внутрішні справи України», - наголосила Рада Церков. Меседж відповідав очікуванням переважної більшості українців: країна - єдина. Він засвідчив, що Церква так само єдина у відстоюванні прав і свобод уже іншого рівня - українського народу.
Еволюція духовного Майдану, що в останній час поширився на всю Україну, зумовила подальшу трансформацію світоглядних і громадянських цінностей. Виявилося, що українці-християни готові захищати українців-мусульман - навіть ціною своїх життів. Що греко-католики та юдеї готові приймати в родини православних біженців. Що заповіді «не убий», «не пожадай добра ближнього», «не обмани» вийшли з розряду моральних імперативів і стали нормою повсякденного життя. І вже в Криму священики різних конфесій третій день поспіль усі разом моляться перед воротами військових частин за мир в Україні - під дулами автоматів російських солдатів.
«Агресія Росії - це насильство, порушення головної Божої заповіді, - відмежувався від політики Москви речник УПЦ МП Георгій Коваленко. - Ми - на межі війни. Маємо зробити все, щоби не допустити кровопролиття, щоби війська іноземної держави покинули нашу територію. Немає Божого благословення на тому, хто застосовує насильство!» Зараз Церква молиться, повідомив Коваленко. За його словами, Церква буде робити все, щоби втілити сказане. «Українці - це наш народ. Ми - плоть від плоті, кров від крові народу. І ми будемо з ним до кінця», - підкреслив він.
«Україна в останніх місяцях росте у своїх чеснотах. Ми ростемо в гідності. Простягаємо молитву і руку братові - зі Сходу на Захід, з Півночі на Південь», - зазначив єпископ УГКЦ, ректор Українського католицького університету у Львові отець Борис Гудзяк. Тепер мусимо скріплювати те, що стане фундаментом для нашого спротиву, якщо такий буде потрібен, вважає він. «Кожен громадянин покликаний захищати свою Богом дану гідність, а кожен християнин покликаний до захисту свого народу. І Церква, душпастирі, ми будемо солдатами там, де треба буде захищати Україну і українців. Бо Церква була, є і буде з народом, адже народ є Церквою», - сказав отець Гудзяк.
«Починаючи піст, маємо перед собою за приклад чисту жертву - лики новомучеників Небесної сотні. Стаючи на 40-денний шлях паломництва до Пасхи Господньої, ідемо разом без страху. Не дозволяймо, щоби диявол - з грецької «той, що ділить» - ділив наш народ, наше суспільство, наше буття», - закликав єпископ.
Наталія КУШНІРЕНКО, ГК
