Не зовсім зручно коли оголене тіло – холодно, ніяково, трохи гидко… Оголена людина якась чи то беззахисна,чи то розгублена… Будь - хто може скривдити, завдати болю…
А що коли оголена душа? Вона так само мерзне і ніяковіє… Вона така ж беззахисна і легкодоступна кривдникам.
Ось тільки тіло можна сховати, вдягнути і якось захистити. З душею так само? Невже душу теж можна щільно закутати у щось і цим ось так просто уникнути образ, болю, страждань, депресії врешті-решт?
Думаю, що ні. Мало кому вдається збудувати непробивний мур в свідомості, через який не перелізуть ні пекучий вогонь розчарувань, ні болючі стріли обману, ні їдкий запах зрад . Та й чи потрібний цей паркан? Адже якщо він все таки буде, то в душу просто не зможуть потрапити цілюща радість, тепла надія, тендітно-ніжна доброта, сильна віра і незамінна мудрість.
Тільки під дуже високою температурою звичайнісінький графіт здатен перетворитись на діамант.
Кожен дорослішає по-своєму. Хтось раніше, хтось пізніше, хтось непомітно навіть для себе, а хтось не може обійтись без підтримки рідних і близьких. У кожного свій шлях і не залежно від того який він є чи ще тільки буде, не потрібно закриватися і відгороджуватися від світу, інших людей. Проблеми і труднощі – це теж частина нашого шляху, бо не має чогось на всі сто поганого і чорного або доброго і білого, у всіх життєвих епізодах є чорне і біле, добре і погане, сумне і веселе. Навіть після найхолоднішої зими наступає весна, найбільших і найскладніших випробувань слідує нагорода. Долаючи труднощі, пробачаючи образи, переживаючи розчарування і на деякий час втрачаючи надію (але згодом обов’язково знаходячи її знов), ми дорослішаємо і мудрішаємо. Ввесь біль, що ми відчуваємо сьогодні – це сила яку ми відчуємо завтра.
Тож усміхаймось частіше і відкриваймо свої душі один-одному, адже не зважаючи на всі жалі, образи,сірість і дещо набридливу буденність – життя таке прекрасне!
Марта Друкаренко,
учениця школи професійної журналістики
