Важко тепер в Україні бути українкою. Наше теперішнє жіноцтво підпало під вплив різноманітних ідеологій, занесених переважно з брутального і бездуховного Заходу. Ці ідеології викривлюють споконвічне призначення жінки. В цих вченнях жінці пропонується виснажлива і безглузда боротьба за повну рівність з чоловіками. Хоча не треба мікроскопа, щоби побачити біологічну, фізіологічну, психологічну різницю між чоловіком і жінкою.
До того треба додати принципову різницю у світовідчутті. Українська традиція передбачає повагу до жінки, але нам пропонують вимагати від чоловіків не цієї традиційної поваги, а сконструйованої кимось «системи гендерної рівності», яка жодним боком не пристосована до українського самобутнього життя. Й це не лише обтяжливо, але й образливо. Адже в українському світі (на відміну від Заходу і так званого «руського міра») жінка займає особливе місце. Вище, у певному розумінні, за місце чоловіка. Можна навіть сказати, що українки – природні, від давніх часів «феміністки». У правдивому, традиційному розумінні цього слова.
Коли зараз у нас заводять мову про фемінізм, то перше, що спадає на думку – нахабні ногаті і цицькаті дівулі з «Фемену», які борються за щось незрозуміле, оголюючись у публічних місцях. Про них мова не йтиме, адже ми всі розуміємо, що цьому «рухові», скоріше за все, симпатизують переважно темні окультні сили, які хочуть перекодувати українську жіночність на свій копил.
Мова йтиме про два різновиди українського національного фемінізму, які я називаю «сонячним» і «місячним». Ці різновиди фемінізму закорінені в українському минулому. «Сонячний» фемінізм, яскравою представницею якого вважаю Ліну Костенко, веде свій початок від праукраїнських служительок Хорса-Сонця, які несли народу духовне і світле, примиряюче та об’єднююче Слово родової правди. Сутність «сонячної» традиції у назві «Берегині».
«Місячний» фемінізм (до «публічних» представниць якого я відношу, серед інших, співачку Руслану та письменницю Забужко) має за джерело нічні (проте не темні) енергії Місяця, не духовні, а тілесно-пристрастні, чимось близькі до вузько-родового (кревного, сімейно-ужиткового) чаклунства давньоарійських жінок-віщунок, які могли лікувати, зваблювати і відмолювати, але не мали доступу до тих вселенських небесних джерел духовності, що охоплюють щирою і безкорисливою любов’ю усю українську людність.
«Сонячний» (духовний, всеохоплюючий) український фемінізм у нас майже знищено. Останні його представниці розділені, коло розірвано. «Сонячні» - переважно старшого віку і не мають гідних послідовниць. «Місячний» українській фемінізм, навпаки, є активним, але за своєю природою він продукує в жіночому середовищі лише «нижчі», простіші форми жіночої самобутності, з більшою присутністю егоїзму, прагнення до успіху, владності тощо.
Я цікавилась діяльністю різноманітних українських національних жіночих організацій (на кшталт Союзу Українок), але раз за разом знаходила там лише «місячну» енергетику в її багатьох різних проявах і видах. Ця енергетика спонукає до громадянської активності, але активності вузько спрямованої. Ця енергетика найлегше сполучається з політичними амбіціями та змаганнями за владу і гроші. «Місячні» феміністки можуть іноді захоплюватися лідерами, далекими від світовідчуття правдивих (етнічних) українців. Але на практиці організовані в жіночі громадські об’єднання «місячні» українки не піднімаються вище простенького старосвітського «просвітянства».
Розсвареність, порабщеність українського жіноцтва, відсутність в ньому широкої національної духовної солідарності є наслідком первинності егоїстичного, невіддільного від «місячної» традиції української жіночої самобутності. Тої самобутності, що її й далі називатимемо «фемінізмом», пам’ятаючи про умовність терміну та його чужинське походження.
Ми повинні відшукати жінок-носіїв «сонячної» традиції і поставити їх лідерами справжніх українських жіночих організацій. Таких організацій, які не отруєні «інтелігентською» звичкою красиво забалакувати всі питання, не отруєні боротьбою егоїзмів за лідерство, владу і гроші.
Лідерство «сонячних» українських феміністок буде незаперечним, як є незаперечним літературний геній Ліни Костенко. Істинним природним Берегиням, як я вже переконалася, не треба доводити своє лідерство інтригами і красномовством. Від них лине така непереможна сила, що всім оточуючим стає ясно, що перед ними Істинна Провідниця, Істинна Мати Дітей Ранку.
Політичне відродження українства має початись з жіночих організацій нового типу, на чолі яких стоятимуть Берегині Хорсової Традиції.
Ми бачимо, що політичні партії західного типу, які були бездумно скопійовані українцями у 90-их роках, постійно породжують зрадництво і легко руйнуються антиукраїнськими силами. Їм не стає внутрішнього духовного стрижня.
В давній Україні, за часів Святої Хорсової Держави (яку тепер прийнято називати Трипіллям), на чолі громади стояли не жадібні до влади і слави і тому жалюгідні чоловіки-воїни, а жінки-Берегині. Тому українці так потягнулися за Юлією Тимошенко. Майстри створення публічних образів (серед яких є розумні люди, які читають книжки про нашу минувшину) надали їй зовнішнього вигляду «сонячної» Берегині (давньоукраїнська сонячно-колова коса, вишивані червоні знаки на одязі, білий колір блузок і гольфів) і на цей образ миттєво, у єдиному пориві (котрий не мав і не має досі «раціональних» пояснень), відізвалися серця українців, їхня закорінена в душах і у крові родова пам’ять. І це показово.
Ми таким чином знаємо, яким має бути образ. Треба наповнити його УКРАЇНСЬКИМ ЗМІСТОМ! Скажемо відверто, що якраз того ЗМІСТУ у Юлії Володимирівни не було.
Постскриптум: Хочу подякувати усім тим, хто підтримав мене після публікації мого роздуму про українську мову. Незважаючи на шаленство українофобів та «інтелектуалів» з так званого націонал-ліберального (насправді бездуховно-космополітичного) табору, нам вдалося відстояти свою позицію. Багато з моїх друзів і знайомих не очікували, що у ІСТИННОГО УКРАЇНСТВА виявиться так багато щирих оборонців. Для тих, хто питає про збірку «Зорекрай», відповідаю: я дала збірку на редагування знаним і досвідченим письменникам-українцям. Вони дещо мені порадили і означили свої зауваження. Я зрозуміла, що маю дещо переробити і це не піде майбутній книжці на погіршення. Окремі вірші буду пропонувати для прочитання на «Фіртці».
І ще одне – нещодавно я була в Києві, якраз у справах свого поетичного збірника. І раптом чую: «Потяг НОМЕР ОДИН – Київ-Москва відбуває….», - мене аж сіпнуло. Чому цей поїзд у нас і далі, вже 20 років незалежності – НОМЕР ОДИН? Чому не зробити номером першим потяг Київ-Івано-Франківськ, або, нехай, Донецьк-Львів. А потягу до Москви дати якись інший номер, скажімо, №66… Але, думаю, це буде темою мого іншого допису.
