Взимку Венеція це місто між землею і небом. Між водою і каменем. Місто, яке заповнює непроникна порожнеча туманних площ і причалів.
Місто, де воду не відрізниш від неба, і земля з-під ніг - йде. І починає вільне плавання. Взимку у Венеції можна затамувавши подих, слухати тишу...
Морська утроба міста постійно видає звуки. Чавкає, гикає. Відригує і облизується. Спльовує. Неначе пережовуючи якусь вічну субстанцію, жує жуйку. Поети для зручності називають її «часом». Взимку у Венеції можна розгледіти геометрію площі Сан Марко - гігантського залу балетного училища. Решту часу вона забита танцюристами - туристами.
Тільки взимку у Венеції можна побачити справжніх венеціанців. Вони виповзають зі своїх щілин як щури. Носасті, з широко розкритими очима. У довгих чорних пальто, під якими, мабуть, заховані рожеві хвости. Зима - це їх час, пише вебочка.
Ось так про зимову Венецію писав один місцевий письменник.
А ще цьогоріч завдяки капризам природи у Венеції вперше за 80 років замерзли канали. Точніше, вони не були покриті льодом через постійний руху човнів і кораблів. Але такої крижаної каші в місцевих водах старожили не пам"ятають.
