Враження від Майдану, майданів і навколомайданні рефлексії.
Спочатку, що імпонує. Те, що чимала кількість українців все-таки може, може виявляти волю не тільки у віртуальних режимах і те, що вони дійсно не хочуть миритися зі статусом єраЗЗомбі на своїх теренах і в своїй свідомості найперше, прагнуть, хто як розуміє, інкорпоруватися в цивілізації, що хоча не є якимсь абсолютним добром, благом чи автоматичною запорукою економічного й культурного процвітання, та все ж, де людина важить набагато більше, ніж свинцева гільза калаша чи клапоть паперу зі столу чванливого, тупого бюрократа з вигадливо заниканим конвертом баксів в кабінетній шухляді.
Не імпонує, що до стягів України і Європейського Союзу на Майдані додалися партійні транспаранти з відповідними гаслами, розрахованими на натовп і поділ на кшталт « ми більше любимо Україну !». Подобається, що на головній сцені побільшало журналістів, які традиційно не входять до когорти провладних. Однак, що досі дьогтю кидає в бочку меду, то це навіть не, приміром, відверто паскудні і сміхотворні «ораторії» Турчинова чи, коли уважно придивитися, сонцесяйні обличчя тих політиків, котрі ще не так давно не знали, яку тему для вогню підкинути своїм потенційним виборцям, а той факт, що вкотре вододіл проходить між тими, хто вище і тими, хто нижче.
Задля унаочнення демократизації опозиційної контреліти, варто було б допускати для виголошення промов не лише «своїх», «перевірених» і «відомих облич», але й простих громадян України, не «зафільмованих», так би мовити, але тим не менше з громадянською позицією. Звичайно, перед тим чітко поцікавитися в них, чи ті справді підтримають вибір в Європу і оперативно перевірити, чи охочі, якщо такі, звісно, будуть(а, певно, що будуть ) не мають з собою якихось небезпечних предметів і чи не є відвертими провокаторами.
От кажуть очевидці, на майдані одного з обласних центрів (не Франківська) звичайний чолов’яга, який ні на волоцюгу, ні на п’яницю аніскільки не схожий, підійшов до організаторів і попросився, аби йому дали два слова сказати на підтримку вступу України до Європейської спільноти, ще й текст показав – на смартфоні, запропонувавши пристрій в заставу на п’ять хвилин. Та йому, не дивлячись ні в очі, ні в смартфон, відразу видали «рахуночок» на предмет: з якої партії, на яку кантору робить і кого знає. Той сказав: ні з якої, ні на яку, нікого. Тому дали чітко зрозуміти: вибачай, старий, нічим помогти не можемо, це клуб для обраних…
Питання: що знову, мля ? Знову закамуфльовані «любі друзі» дорвалися на трибуни і зробили спробу проникнути в суспільну свідомість ? Чи - це ті, хто не припиняв бути «любими друзями», просто тепер іншого татуся. Татусів. Якщо горланити чи по суті говорити можна тільки ВІП-персонам області/ всієї України, то це називається всяко, лиш не демократією.
Надати пересічним слово це лишень мінімальний, мініатюрний навіть приклад демократії. У випадку відсутності такого дріб’язку, про що тоді можна говорити…, про які-такі макроприклади народовладдя. Хіба тільки знову залишається «говорити, говорити», до безкінечності.
Втім, навіть ОЦЕ краще, ніж ОТО, лай-НО. Воно… начебто ще стовідсотково не вирішило, кому і за скільки продатися, чи МОСКітам , чи китайцям в обмін на мільярди для знедолених – тисячі українських гектарів, чи американцям за сланці і геополітичні танці, чи таки європейцям, щоб імовірно за рік весну зустріти в стані «покращення» і «продовження». Начебто не вирішило..
І тільки одне цікаво: що і як вирішить український народ: а) ще на цих Майданах; б) на Майданах (?) трохи більше, ніж за рік. Бути великим безмовним стадом галасливої політичної зграї, чи потроху починати самоорганізовуватися, тримаючись одної стратегічної лінії та різних тактичних ліній, буквально примушуючи іменитих парламентарів рахуватися - саме з їхнім словом, як остаточним і вирішальним, і водночас переконуватися, хто «слуга народу», а хто «прислужник собі – діючому режимові». Запасатися палатками, терпінням чи зброєю та безкомпромісністю.
А можливо, народу слід вирішити, що засоби досягнення своєї цілі повинні бути різні, але між тим єдині і невід’ємні один від одного , як Схід і Захід, як Північ і Південь; як зима і літо. Та існує все-таки закон «невпіхуємості невпіхуємого», якого, як у Верховній Зраді, не відмінити, хоча, знову ж таки, завжди спробувати можна, і таки добитися бажаного.
Як там буде далі, достеменно відомо хіба що одному Богові, та вже дещо здогадуватися можна і смертним, мабуть. В зв’язку з цим, цілковито праві ті, котрі стверджують, що на майданах «Молитва» повинна звучати в сполученні з «Гімном» чи то пак вже з двома «Гімнами» і «Одою Радості». І це думка, погодьтеся, не праворадикалів чи, навпаки, боягузливих.
