Анничці 17 років, вона навчається в Інституті мистецтв. У неї велика родина – дідусь, бабуся, батько, тітка, двоє молодших сестричок. Батько Ані помер, коли їй було лише вісім, а мати через рік поїхала до Англії на заробітки.
Відтоді вона жодного разу не змогла навідатися на Батьківщину, але щодня спілкується з сім'єю телефоном. Аня каже, що зовсім не почувається обділеною. Вона хоче бути з мамою, але чудово розуміє ситуацію та сподівається ... невдовзі також податися за кордон.
Діти у слухавці
За даними Державного комітету статистики, торік з України виїхало близько 15 тисяч заробітчан. Неофіційно – чи не вдвічі більше. Багато з них уже не повернуться. У той час, коли на державному рівні еміграцію називають негативним явищем, з яким принаймні декларують намір боротися, діти емігрантів також мріють виїхати, вслід за батьками.
Студентці медичного університету Наталі 18 років. Батько дівчини поїхав шукати кращої долі у Сполучених Штатах, коли його доньці було лишень чотири. Наталя живе з мамою, має старшу сестру, яка мешкає окремо. За ці роки дівчина звикла жити без тата, хоча й зізнається, що сумує за ним, тим паче вони часто спілкуються в інтернеті. Своє майбутнє дівчина бачить не в Україні. “У Німеччині медицина на значно вищому рівні і своє професійне майбутнє я б хотіла реалізувати саме там”, - пояснює Наталя.
Дещо схожа історія у Лесика. Хлопцеві шістнадцять, він навчається у професійно-технічному училищі №3 і обожнює малювати. Лесикова мама виїхала на заробітки до Ізраїлю шість років тому. В Україні жінка залишила двох синів та чоловіка. Лесик згадує, що перший рік без мами був важким. Однак потім хлопці навчилися самостійно поратися із хатніми справами – створили таке собі “чоловіче коло” із власними домашніми правилами. “Багато маминих знайомих виїхали до Канади, - розповідає Лесик. - Кажуть, там багато українців, зовсім інший рівень життя, ставлення до людей. Я б хотів поїхати туди на навчання і трішки заробити грошей, але жити хочу в Україні”.
Материнський хрест
Більшість дітей уявляють собі далекий закордон у рожевих кольорах, тоді як їхнім батькам доводиться знайомитися з іншою стороною “щасливого життя”.
Франківчанка Ірина Данильчук вісім років тому виїхала на заробітки в Італію і пробула там вісім місяців. В Україні жінка залишила двох десятирічних доньок і чоловіка. В Італії пані Ірина доглядала стару жінку, яка не могла самостійно ходити. Щонеділі стареньку навідували близькі родичі.
“Коли вони приходили, я годувала маленьких онуків цієї пані, - розповідає Ірина, - і дивлячись, як вони їдять, плакала, бо думала, а що їдять мої діти? Адже їм ніхто нормально не приготує. Знаєте, як то чоловік нашвидкуруч щось зварить чи зісмажить, та й усе. А малюкам потрібне повноцінне харчування. Телефоную додому – по один бік слухавки плачу я, по інший плачуть діти... Я не витримала такого життя, повернулася додому. Хоч грошей завжди не вистачає, але краще бути з дітьми, ніж з грошима”.
Одвічна проблема
Психолог Тетяна Кулішка пояснює, що багато заробітчанських дітей планують виїхати за кордон, бо прагнуть до батьків. “Всім дітям потрібні мама й тато, і це нормально. Малеча сумує за батьками найбільше, а старші хочуть емігрувати, бо не бачать в Україні перспектив для життя і кар'єри. Неабиякий вплив мають телебачення та інтернет, які показують молодим людям красиве життя поза межами нашої держави”.
Із кожним роком кількість людей, які хочуть покинути Україну, зростає. Їдуть батьки, потім діти... а хто ж залишиться?
Роман Кравець
