Сьогодні був футбол. Великий футбол. Наші виграли. Футбол був одразу на двох каналах. На одному, котрий називається велично і помпезно «Україна», але зміст його доволі посередній, грала команда, також із гучною назвою, але зі змістом, також відповідним…
На іншому каналі, який умовно можна назвати дуже просто і не помпезно «За вікном», грали хлопці нашого будинку проти сусіднього.
Подивившись, хвилин п’ять, муки і потуги нашої команди на ЄВРО, я без будь якого жалю переключився на канал «За вікном». Отримав масу задоволення. Проходи по флангу, навіси, боротьба за кожен клаптик дворового поля і лунке, на все подвір’я: «Є-є-є-є-є-є-є-є-є».
Захоплено спостерігаю за риженьким, невеликого зросту хлопчиною. Такий запітюшливий, кидається, вигризає м’яч і здається його ніхто не може зупинити. І грає, цей риженький за сусідів. Наші, ледь-ледь його стримують. Буде з хлопця толк, якщо до якогось Фоменка не потрапить, може й і у Барсі чи Ліверпулі заграє. Хотілось би, щиро.
Вражає хлопчачий запал, азарт і насолода від гри. Відчуваю, що зараз кричалки почну кричати із вікна, але стримуюся. Боюсь сусіди не зрозуміють. Оце гра, оце заруба.
Ось він справжній футбол, у моєму дворі. Тут є все, боротьба, самовіддача, розпач зі сльозами на очах. Ось де справжнє ЄВРО…
Вирішив глянути на канал «Україна»… Краще б не дивився… Приреченість, апатія. Здається є якась боротьба, але змісту у тієї боротьби «нуль», наче хлопці не розуміють, з яким серцем, за ними спостерігає зболена і знекровлена країна…
Ні не буду я на це дивитися, піду гляну, як там наші… О у суперників заміна, мама риженького покликала додому і у нас з’явився шанс…
…Темніє. Мої маленькі Блохіни, Месі, Роналдо розходяться втомлено додому. Я стою біля вікна і їм аплодуючи дякую. За хороший футбол, за настрій… І за те, що не дали розбитися серцю, даруючи надію на майбутнє нашого футболу…
