Володимир Єшкілєв: Дідух Пияцтва проти Хреста Тверезості та «Місько без піськи»

 

Культурне, так би мовити, життя міста, розташованого між двох гірських річок, продовжує вирувати, нестримно провокуючи простодушного спостерігача на розслідування та оціночні судження.

 

Вістка про те, що у місті збираються поставити Хреста Тверезості не викликала особливих рефлексій. Справа відома. Такі хрести, датовані роками 19-го та початку 20-го століття не є рідкістю в селах Західної України.Компанію проти алкоголізму у селах почав греко-католицький митрополит Йозеф Сембратович у 1874 році. Він тоді оприлюднив владичне послання «О достоїнстві чоловіка», де закликав вірних не втрачати життя та гідності заради сивухи.

 

Кажуть, що Хрести ставили на місці корчми (по теперішньому - наливайки), котру спалювали доведені до відчаю дружини «синяків».

 

Я, грішним ділом, припустив, що новітнього Хреста Тверезості  поставлять в парку. Там, де у дев’яностих спалили корчму, що належала одному з піонерів місцевого ентертайнменту. До речі, того разу, як твердить легенда, аутодафе вчинили не збідовані жінки, а люди, котрі не мали до зеленого змія жодних претензій.

 

Але, як виявилося, ініціатори-тверезники претендують на Вірменську, де колись впала від старості церква. Краєзнавці кажуть, що на її ремонт громада неодноразово збирала гроші, але збирачі раз за разом пропивали касу і тікали.

 

Якщо це правда, подумав я, то локація вдала. Якщо ж міська влада все це підтримує, значить такі у влади вподобання. Та й на методи ніхто обмежень не накладав. Боже помагай.

 

А ще подумалося, що хрести в містах – на відміну від сіл – можна ставити не лише проти вживання зернових і винних спиртів. Життя в містах складніше. Можна, скажімо, спорудити хрести проти корупції, проти наркоманії, проти матюків та навіть проти постмодернізму. Я навіть уявив собі майбутній Франківськ: всі тверезо-прозорі як віконне скло перед Великоднем, один одному посміхаються, спілкуються цитатами з класиків, постмодернізм чухає биту задницю, а корупціонери щоранку каються та роздають злочинно нажите в коридорах і кабінетах міської влади на Вічевому Майдані.

 

Поки я оте фантазував, прилетів «чорний лебідь» у вигляді пародійного хреста (чи що це було?) у Вокзальному сквері. А відтак понеслося. Тут тобі і тролінг у фейсбуці, і битва Руслана-Марципана зі Змієм Могориничем, епічно викладена Норваксом, і. зрозуміло, криві посмішки вічно скептичних блогерів. Себто, місцевий постмодернізм зайшов з тилу і вставив свої п’ять копійок. Й нині майорить, халепа, на тих віртуальних майданчиках, де тусують квіти креативного класу та інші паростки духовної отрути. І ніц йому не робиться.

 

А тим часом в реальному світі базарів і вулиць ширяться свої чутки та міфи. Не встигаю зайти до маркету і купити собі булочку з корицею, як до мене підгрібає якийсь пасажир й без вступу починає пояснювати, що за всі цим стоїть неабияка зрада. Що, мовляв, проти людей змовився не хто небудь, а цілий підпільний картель самогонщиків.

 

Це типу у Мексиці картелі наркоторговців, а у нас – жіночки та дядьки на кухнях і в гаражах з апаратами та ще й у суцільній змові. Тобто, райони збуту поділені, про ціни домовлено і всі здають відсоток в общак. Хто б подумав.

 

Я купив булочку, а дядько правив далі. Він повідомив, що Хрести Тверезості ставили лише у нещасних селах, де відьми-самогонщиці втрачали страх і ладували особливого дідуха.

 

До пшеничних колосків у тому дідуху відьми буцім-то вплітали прути з білолозу (верби тритичинкової, SalixtriandraL.). Відповідно, замість доброго родинного оберегу виникав осередок зла, що розповсюджував селом дух пияцтва. Чоловіки від його бісівської енергетики наче казилися та спускали усі гроші на сивуху. Навіть ті хлопи, які ходили до церкви, вели господарку та стримували себе, пускалися берега і за кілька років село спивалося на собачий фіст. Лише світла енергетика Хреста Тверезості могла протистояти цій давній поганській магії.

 

Я запитав дядька, чи щось подібне відбувається нині у Франківську.

 

«А ви хіба не знаєте?» - щиро здивувався той. І розповів, що ще  минулого Хеловіну картель франківських самогонщиків втнув велетенського Дідуха Пияцтва. Місячної ночі потворисько винесли на берег Бистриці біля мосту, де зібралася темна компанія з виробників пійла, свідомих пияків, чорнокнижників та вже зовсім відвертої нечисті. Вони водили навколо пияцького бога аркани та співали чорні колядки, стверджуючи його владу над Франківськом. І з темряви їм відповідали голоси проклятих. І тривало це усю ніч і супроводжувалося нестримним питтям та іншими неблагими діями.

 

«Й з того часу, - закінчив дядько, - у місті всі бухають, як з ланцюга зірвалися. А самогонщики заробляють такі гроші, що скоро усе тут поскупляють. Ще трохи, чоловіче, й по Франківську. Тому то мудрі попи й порадили владі ставити хреста. Влада, яка б дурна не була, також не хоче собі конкуренції. А самогонщики як про це вчули, то роблять теперка усякі пакості».

 

Від такої апокаліптичної картини настрій в мене геть зіпсувався і захотілося мені поїхати у гори. Подалі від спокус, що ведуть до збагачення злочинного картелю.

 

В горах було не скучно. У романтичному Татарові, серед приємно засніжених гір (й подалі від Дідуха Пияцтва та муніципального ЦСМ) художники облаштували собі виставку. Таке собі «орлине гніздо постмодернізму».

 

Назвали вони її «Чеч. Індивідуальна артикуляція». І обрали собі гаслом цитату з Ярослава Грицака: «Давайте перестанемо балакати про ідентичності та почнемо говорити про цінності». Красива така цитатка. Життєстверджуюча.

 

Та й місце для виставки обрали красиве. В урочищі Піги, в готелі-курорті «Коруна». Де створений арт-простір ZenkoFoundation, що включає в себе професійну галерею, зручну, зокрема, для демонстрації творів сучасного мистецтва. А ще художники, отаманом яких виступає куратор Анатолій Звіжинський, видали  до виставки пристойного вигляду (ну дуже пристойного) буклет. Який і в Нью-Йорку не стидно було б показати.

 

Поки організатори давали інтерв’ю, а гості спустошували фуршетний стіл, я припав до буклету. Починається він статтею Звіжинського, де куратор чесно, як курсант на плацу, рапортує: «Актуальні пошуки та експерименти у Франківську, що тривають майже тридцять років, мало відомі поза межами міста».

 

Після такої констатації можна було б просто «накотити», як каже Славко Яновський, та й по всьому.

 

Але учасники виставки навіть після 30 років невизнання не втратили піонерського духу. Я б радив зняти про цих незламних старих якийсь мотивуючий фільм. Може когось би врятувало від депресії та необдуманих вчинків.

 

Це я відволікся. Читаємо далі, тепер вже про виставку: «Говоритимемо лишень про естетичний аспект і соціальні занурення у контекст, - пише куратор. - Це – варіант самоусвідомлення точки відліку майбутнього».

 

Треба буде колись запитати у Звіжинського, що таке «соціальні занурення у контекст». Як їх робити? Колективно чи на самоті?

 

Перегорнув вступну статтю і подивився буклет далі. А там Ростислав Котерлін пише про свій арт-об’єкт з масками-портретами художників: «Вдивляючись в їхні лики, розумієш, що ці люди сповна виплакали наш світ. Вони оплакали не лише своїх сучасників, але й нас та наступні покоління роду людського. Цього ніхто міг і не знати, про це ніхто міг і не здогадуватися, але для них це необхідно мало статися, щоби дістати право бачити ясно». Така от панихида, брацця, аж руки в мене опустилися.

 

Остаточно переконавшись, що з текстами не все виходить (та й навіщо, вони ж художники, ручками роблять), нарешті спускаюся сходами до галереї. І тут виявляється, що не все так погано. Що пурга лише у рефлексіях, а самі об’єкти прикольні. А місцями навіть вражають.

 

Цього разу втішив Ігор Перекліта. Йому якось вдалося (можливо під впливом куратора та його практик «соціального занурення») обійтися без зайців з фашистськими прапорами та партизанок у віночках. Цього разу галицький живописець сконцентрувався на обличчях з явними (як на мене) ознаками йододефіциту. І такий реалізм підкупляє.

 

Картини Перекліти фактично відкривають експозицію і створюють настрій. Особливо промовистою здалася робота, на якій дівчина з характерною зовнішністю показує на дитину без статевих ознак. Напис на полотні пояснює, що дитина є жертвою гендерної рівності. Ще один напис - «Місько без піськи» - остаточно формує неблагу вістку від Перекліти. Тут вже не плач за «наступними поколіннями», а цілий сумнів в тому, що вони з’являться.

 

 

Поряд з «Міськом» скромно розташувався портрет переляканої (а може просто хворої на шлункові загострення) кобіти авторства Миколи Джички. Підпис під ним «ЄС-МС. Wearechampion» не залишає сумнівів у джерелі переляку. Кобіті пропонують вступити або в ЄС або в Митний союз. Від такого вибору у неї фрустрація. Вона дезорієнтована. Вона вагається. Судячи з виразу її обличчя, вона ніколи нікуди не вступить. Вона піде до гаю зеленого та нажереться там хробаків. Можливо її попустить. Хоча й сумнівно.

 

А далі – більше. Інсталяція «Ангел» Сергія Григоряна є, судячи зі всього, свідченням того, що херувими десь-колись вступали в інтимні стосунки з квадрокоптерами та мали від них нащадків.

 

«Бібліотека» Олекси Фурдіяка має вигляд свинячої задниці, а Євген Самборський епатує архаїків не лише автопортретом, але й скандальною картиною, де зображене регулярне (одночасно: рогулярне) існування приміського села.

 

Хтось, розглядаючи Ангела і Бібліотеку, посміхається. А мені чомусь не весело. Світло в кінці тунелю знову виявилося китайським фонариком. А ми ж думали, це вихід на сонячну галявину. Облом.

 

Як завжди іронічні Володимир Мулик і Юрій Іздрик. В мене біля їхніх робіт виникає ностальгія за «лютими дев’яностими», коли в людях ще жив справжній рок-н-рол, а концептуальне мистецтво ще не перетворилося на закритий корпоративний бізнес. Не вписуються Мулик з Іздриком у теперішній «пост-транс-гіпер» глянц. І добре, що не вписуються. Хтось бо має свідчити про свою добу. Про ту, де провінційні митці не були пасажирами, а десь трималися за кермо. Нехай воно минуло, але ж було. Варто згадувати. Варто про це писати. Проте нема кому. Але це окрема історія.

 

Юрій Бакай (Франківськ) і Вадим Харабарук (Ужгород) не заморочуються на викликах епохи і роблять акцент на гіпнотичному ефекті кольорової геометрії. Тут варіант безпрограшний: поки люди мають очі, вони вдивлятимуться у ті лінії і плями, котрі скубочуть їхню підсвідомість і – якщо дуже пощастить – відкривають портали в інші світи. Тут ми вже маємо справу з постконцептуальними візіями. Для яких означення «інтер’єрний» не є образливим.

 

 Решта з 19 учасників виставки не менш вдало вписуються у простір «Чечу». В тому плані куратору вдалося вийти за межі звичного для Франківських митців принципу «хай приносять що хочуть, головне аби свої». Хоча експозицію сформували фактично люди однієї тусовки, проте номенклатура об’єктів натякає на те, що первинний відбір все ж таки мав місце. Звіжинський дорослішає. Втішно. Краще пізно, аніж ніколи.

 

З іншого боку ZenkoGallery є тим місцем, де вже звичні об’єкти «звучать» по новому. Де освітлення та площина грають з ними у свою гру. В цих стінах відео-інсталяція Сергія Петлюка, відео-арт від Маріанни Глинської та Олега Воронко набувають потрібної локальності, а об’єкти перформенсу Мирослава Яремака, Ярослава Яновського та віджеїнг VJgroupCUBEне виглядають на фрагменти невпізнаного трешу. Навіть артефакти чвертьвікової давності виглядають у Zenko майже незайманими.

 

Найорганічніше розгортається в галерейному просторі вже згадана арт-маніфестація, автором якої є Котерлін. Сім масок апостолів деконструкції (портрети Ван-Гога, Малевича, Дюшана, Пікассо, Бойса, Воргола та Архіпенка) і сім постановочних фото утворюють цілий суверенний всесвіт з перехрестями образів і сенсів, візуальним цитуванням та внутрішньою ігровою класифікацією. Це такий собі «малий перелік сущих», над яким можна довго розмірковувати. А можна й просто зробити стрибок у Ніщо.

 

Все це знову підтверджує стару істину: магія місця є одним з наймогутніших різновидів магії. Місце може протистояти тимчасовим негараздам. Місце може дати притулок гнаним митцям. Місце може зупинити час і дати можливість перечекати. Місце любить гратися у схованки, любить зберігати скарби. Полюбіть місце, пограйтеся з ним і воно вам віддячить.

 

Шкода лише, що сучасне мистецтво тікає від забудови на берегах двох гірських річок аж до високогірних криївок. Там, безперечно, також знайдуться поціновувачі, але й наші береги вартують гри.

 

Володимир Єшкілєв, для "Фіртки"


14.02.2017 2469 1
Коментарі (1)

Wasyl Ryba 2017.02.15, 00:27
та більше чужих варятів з баблом, які би шось купили у наших варятів
26.06.2025
Олег Головенський

Фіртка вже проаналізувала декларації нардепів, керівників рад, ОВА та голів громад Прикарпаття за 2024 рік. Сьогодні — фінальна частина: декларації керівників правоохоронних органів області.

2082
24.06.2025
Павло Мінка

19 червня 2025 року Івано-Франківська обласна прокуратура повідомила: судитимуть організатора злочинної групи торговців бурштином.

836
21.06.2025
Діана Струк

Нікіта Тітов — художник, плакатист, ілюстратор. Ще кілька десятиліть тому він називав себе «ватніком», а сьогодні його роботи — символи українського спротиву. Його плакати надихають, підтримують і попереджають: Україна — сильна, і вона не зламається.

879
19.06.2025
Катерина Гришко

На початку червня 2025 року провели тендерні конкурси на роботи в навчальних закладах на суму майже 40 мільйонів гривень. Фірми відомі та мають кримінальні справи.  

878 3
16.06.2025
Вікторія Матіїв

Журналістка Фіртки поспілкувалася з керівником Івано-Франківського театру Ростиславом Держипільським, щоб дізнатися, як театр живе і працює під час війни, як народжуються нові вистави, які міжнародні проєкти підтримують українське мистецтво, а також про виклики сучасності і непересічну силу мистецтва в непростий час.

2681 3
14.06.2025
Вікторія Матіїв

Напередодні Всесвітнього дня донора крові Фіртка поцікавилася, скільки прикарпатців регулярно здають кров, яка підготовка й процедура донації, розпитала у лікарки-трансфузіологині Прикарпатського обласного центру служби крові Марти Щирби, як на потреби крові вплинула війна.  

1441

Ніколи ідіотизм не стає більш очевидним, як у момент, коли починають його зводити у абсолют великі писарі сентиментально-переконливих текстів у редакційних кімнатах центрів, які «творять думки».

610

Глибше за інших пірнули гностики перших століть християнської ери. Вони дійшли принципового висновку: таємниця часу сусідить з таємницею Бога. Сусідить так близько, так щільно й невіддільно, що її пізнання майже напевно відкриває браму Творця, як найбільшої з таємниць.

330

Світ змінився до невпізнаваності зі стрімким розвитком технологій ми наче живемо у майбутньому. І водночас існують традиції, яким сотні років. Одна з таких  релігійних традицій — це шанування мощей святих у християнстві.

990

Ані висока освіченість, ані шляхетна спадковість, ані залучення до незлобивих віровчень не породжують усвідомленого гуманізму «просто так».

1097
26.06.2025

Мер зазначив, що це приватний бізнес, а тому місто не видає земельні ділянки чи майно для таких закладів.

1864
19.06.2025

Станом на 1 червня 2025 року на Івано-Франківщині зареєстрували 901 фермерське господарство. Загальна площа сільськогосподарських угідь у їх власності та користуванні становить 40 тисяч гектарів.  

1056
12.06.2025

Все більше людей відмовляються від дієт і переходять до інтуїтивного харчування — підходу, що вчить слухати тіло, а не рахувати калорії.  

778
27.06.2025

Сьогодні, 27 червня, віряни відзначають свято Найсолодшого Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа – Людинолюбця.  

231
24.06.2025

Один чоловік ходив по окрузі, проклинаючи священика та розповсюджуючи про нього по всій парафії брехливі, злісні чутки.

14953
20.06.2025

Священник розповів про ставлення Церкви до дошлюбних статевих стосунків. 

7262
16.06.2025

У селі Гошів, що на Івано-Франківщині, на Ясній Горі розташований монастир Чину святого Василія Великого. Зокрема, на дзвіниці Гошівського монастиря знаходиться один з чотирьох карильйонів України.  

696
26.06.2025

Роботи Нікіти Тітова стали символами українського спротиву. Його плакати підтримують, надихають і говорять мовою, яка зрозуміла кожному. Та попри публічне визнання, автор часто стикається з піратством власних робіт.  

243
26.06.2025

Рішення саміту НАТО, ухвалене у Гаазі за підтримки президента США Дональда Трампа, підтверджує статус росії як спільної загрози для всього Альянсу.  

156
23.06.2025

Прем’єр-міністр Британії Кір Стармер заявив, що ядерна програма Ірану — серйозна загроза, а США вжили заходів для усунення цієї загрози.  

268
19.06.2025

Депутати Верховної ради України 18 червня 2025 року підтримали в цілому законопроєкт № 11469 про множинне громадянство.   

553
18.06.2025

Україна готується до виборів після завершення воєнного стану, але це будуть не звичайні, а унікальні вибори, які потребуватимуть окремого закону.  

1007