Великого Прислiпа, що на Iвано-Франкiвщинi, не знайти на картi. Це поселення найменше й найвище в Українi. Перша хата тут - на позначцi 1250 метрiв над рiвнем моря. Постiйно мешкає в ньому лише одна людина, хоча загалом є чотири обiйстя.
Назва поселення, швидше за все, походить вiд слова "прислоп", яким тут називають великий капкан на ведмедя. Однак ведмедiв, каже єдиний газда на поселеннi, тут давно не бачили, пише газета Експрес.
До села веде туристична дорога, яку проклали вiд Верховини до верхiв'я гори Бiла Кобила (1477 метрiв). Йти близько восьми кiлометрiв угору. Мiсцевi ж кажуть, що для них це легка прогулянка. Лiсова дорога виводить на полонину де мешкає 55-річний Микола Дячук - лiсоруб.
"Чому я тут i досi живу? Бо в мiстi для мене роботи нема. А тут я газда. Ягоди зiбрав - заробив, коня пiдкував - заробив. У мiстi був би просто безробiтним", - каже чоловiк.
Дерева чоловiк рубає на замовлення й лише з дозволу лiсгоспу. Мiнiмальний дозвiл виписують на обробку десяти кубiчних метрiв деревини - це десь три-чотири смереки. Отож тисячу гривень пан Микола отримує за зрубування та обрiзання чотирьох смерек. Чоловiк має коня, завдяки якому заробляє ще пiвтори тисячi гривень - за транспортування деревини до машини. Має пан Микола i вантажне авто, яким возить деревину до сiл та мiст.
"За одне замовлення можу заробити вiд 3500 гривень, - пiдсумовує. - Правда, воно буває раз чи два на квартал".
Заробляє чоловiк також на збираннi ягiд та грибiв, на виловi риби. На своєму обiйстi має кузню. Коня пiдкувати - 200 гривень, за сокиру чи косу по 250 править. Пана Миколу знають у сусiднiх поселеннях як доброго майстра й часто звертаються до нього iз замовленням. Тож заробленого власною працею йому вистачає на нормальне життя. Мешкає газда в хатi, яку збудували ще 1906 року. Старi гуцульськi килими, дерев'янi стiни, глиняна пiчка, а з благ сучасного свiту - газова плитка, електричний чайник, телевiзор iз супутниковою антеною, музичний центр i десяток аудiодискiв. З господарки в Миколи - кiнь та великий кабан на iм'я Iван Петрович.
"Нудно менi не буває. Сюди часто туристи навiдуються. Особливо влiтку, коли ще тепло. Часом виходжу з хати, а на галявинi наметiв повно. Я гостей припрошую - заходьте, чаю хоч вип'єте, кваску нашого. I не лише нашi приїздять, а й молдовани, поляки, нiмцi. Усi на Бiлу Кобилу йдуть - до її вершечка звiдси зовсiм трохи пiднятись треба".
"Квасок", яким пригощає пан Микола, - це компот iз лiсових ягiд, головним компонентом якого є чорницi. "Городу не маю, - каже чоловiк. - Земля тут така, що нiчого не росте. Картоплю, капусту, крупи - все треба купувати. Але, дякувати Богу, грошей на це вистачає. Сало от маю, тушкованку - то я свиню забив".
Пан Микола одружений, має сина. Але вони на полонинi жити не хочуть. До родини чоловiк навiдується часто. Усi свята разом вiдзначають.
У поселеннi є чотири хати вiддалiк одна вiд одної. Дерев'янi, на навiсних замках. Деякi хати вже почорнiли вiд старостi. Є тут i цвинтар, на якому з десяток поховань. Одне з них - свiже. Нещодавно поховали мiсцевого старожила. Церкви немає, лише невелика каплиця. На службу пан Микола ходить до Верховини, що за вiсiм кiлометрiв звiдси. Там же - найближчий магазин, лiкарня й поштове вiддiлення. Час вiд часу до села навiдується друг пана Миколи - Василь. Вiн жив тут, але вирiшив перебратися до Верховини. Переїхала звiдси й багатодiтна родина.
"У них семеро дiтей було, - каже пан Микола. - Нiби хату продали, а кому - хто їх знає? Люди втiкають iз гiр, кажуть, що тут нелегко. А я залишаюсь, бо менi навпаки - просто. I головне - робота є, що мене годує".
