«Іван пішов воювати, бо для нього це було питання честі й відповідальності. Не думаю, що він зміг би залишитися вдома, коли країна потребувала захисту», — згадує Тетяна Майка свого чоловіка, полеглого захисника Івана Майку.
Іван Майка народився 29 липня 1976 року в селі Радча Івано-Франківської області. Навчався в місцевій школі. Мав спокійний характер та добре почуття гумору. З дитинства захоплювався автомобілями. Вони стали його пристрастю та справою всього життя.
З перших днів повномасштабного вторгнення без вагань став на захист України. Спочатку служив водієм на Донеччині, а згодом — старшим стрільцем 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Воював на Покровському напрямку, сумлінно виконуючи бойові завдання, залишаючись відданим військовій присязі та побратимам.
Тетяна Майка розповіла журналістці Фіртки про спільне життя, захоплення, військову службу свого чоловіка — Івана Майки.
Жінка ділиться, що познайомилися на роботі. Подружжя працювало разом у магазині-пекарні.
«Я була продавцем, а чоловік — водій-експедитор. Разом працювали два роки. На початку була недовіра. Пізніше почали дружити, бо спілкувалися. Стосунки почалися з його допомоги мені в будь-яких речах. Ми були сім років разом, з яких п'ять в офіційному шлюбі», — розповіла дружина загиблого Івана Майки.
Офіційне одруження стало для Тетяни Майки непростим кроком. Після невдалого першого шлюбу вона боялася знову створювати сім’ю. Проте її майбутній чоловік був наполегливим і щиро прагнув, аби вони стали подружжям.
«Я не дуже хотіла офіційного шлюбу, бо мала невдалий перший досвід. Мені було страшно. Але він дуже наполягав, дуже хотів, щоб ми одружилися. Я тоді ще не була до цього готова», — зазначила Тетяяна.
Не меншою була й тривога за доньку Настю від першого шлюбу. Тетяна переживала, чи зможуть вони знайти спільну мову. Та всі страхи виявилися марними.
«Найбільше я боялася, чи вони порозуміються. Але цей страх був абсолютно безпідставним. Настя одразу прийняла його. Вони всюди були разом, постійно проводили час разом. Люди навіть казали, що ніколи не подумали б, що це не його рідна дитина. Він ставився до неї як до своєї, і я ніколи не відчувала, що він її не прийняв», — додала дружина загиблого захисника.
.jpg)
Згадуючи чоловіка, Тетяна Майка не прагне його ідеалізувати. Каже, що він був звичайною людиною, але саме в цій простоті й полягала його особливість.
«Він був простим, звичайним чоловіком. Працював водієм, і це було його життя. Ми навіть жартували, що він народився з кермом у руках. Він неймовірно любив автомобілі. Уся його робота була пов’язана з машинами, він мав усі категорії водійських прав. У чоловіка була й велика мрія — сісти за кермо великовантажної фури та працювати далекобійником.
Він любив життя, будував плани на майбутнє. Мріяв подорожувати та прожити довге й щасливе життя до старості».
Тетяна розповідає, що чоловік був добрим, спокійним і справедливим.
«Він не був ідеальною людиною, як і всі ми. Мав свої недоліки. Але в нього було дуже сильне почуття справедливості. Він хотів, щоб усім було добре, щоб усе було правильно. Для нього це було надзвичайно важливо», — сказала жінка.
Про свого чоловіка як воїна Тетяна говорить, як про справедливого та щирого.
«Хотів, щоб усе було правильно. Любив Україну, був на Майдані. Для нього це був обов’язок — не питання вибору.
Будучи на війні, чоловік ніколи не скаржився на труднощі, хоча їх було дуже багато, адже перебував у зоні бойових дій. Завжди намагався підтримувати побратимів і друзів. Постійно казав: «Все буде добре»
Він розповідав, що під час знайомства з побратимами, які, як і він, були водіями, сказав, що в Польщі працював на автобетонозмішувачі (міксері). Відтоді за ним і закріпився позивний «Міксер».
Початок повномасштабного вторгнення родина пам’ятає до дрібниць. Того ранку вони збиралися на роботу, коли пролунали перші вибухи.
«Ми ще до кінця не вірили, що буде війна. Але коли почули перші вибухи, він одразу сказав: «Війна». Незабаром принесли повістку, і він без вагань поїхав до військкомату. Він говорив: «Хто піде, як не я? Я мушу захищати свою країну».
Він весь час казав: «Коли я вже піду? Я більше не можу чекати». Не хотів сидіти вдома, поки інші вже стали до війська.
6 березня йому зателефонували з пропозицією терміново стати водієм військової техніки. Відмовлятися він навіть не думав.
Запитали, чи може сісти за кермо водовозки, бо не кожен водій умів керувати такою машиною. Він одразу погодився. Для нього питання вибору не стояло», — пригадала жінка.
Вже наступного ранку, 7 березня, Тетяна разом із братом чоловіка Богданом відвезли його до місця збору.
«Він уже був повністю зібраний. Ми повезли його до місця розташування. Звідти вони вирушили до Рівного. Так почався його військовий шлях.
Іван пішов воювати, бо для нього це було питання честі й відповідальності. Не думаю, що він зміг би залишитися вдома, коли країна потребувала захисту».
.jpg)
Перед тим як вирушити на фронт, чоловік Тетяни Майки сказав їй слова, які вона пам’ятає досі:
«Все буде добре. Я тебе люблю», — ці слова були його постійною фразою. Навіть у побутових сварках, які траплялися, як у кожній родині, він завжди повторював: «Все буде добре, я тебе люблю».
На початку повномасштабного вторгнення подружжя ще не усвідомлювало масштаби війни.
«Ми всі тоді думали, що це на два-три місяці, що все швидко закінчиться. Ми не розуміли, що це затягнеться на роки. Тоді ще не було усвідомлення, що відбувається насправді», — пояснила жінка.
Жінка зізнається: життя поділилося на «до» і «після» того моменту, коли чоловік пішов до війська.
«Дуже сильно змінилося. Це ніби два різні життя — до і після. Він пішов 7 березня, і тоді, прощаючись, сказав, що це мій подарунок на 8 Березня. Я тоді відповіла, що все буде добре».
Перші місяці війни, каже Тетяна, були особливо важкими через невідомість і хаос.
«Тоді було дуже складно. Ми не розуміли, що відбувається, не було ні інформації, ні доступу до нормального зв’язку. Він служив у матеріальному забезпеченні, був водієм. Ми намагалися якось зібрати йому необхідні речі, але це було дуже важко — тоді ще не було ні волонтерських мереж у тому вигляді, як зараз.
Про виплати, про забезпечення — ми тоді взагалі нічого не знали. Це зараз все є в інтернеті, є волонтери, допомога. А тоді ми були повністю в невідомості», — уточнила Тетяна.
Після формування підрозділу чоловік Тетяни разом із побратимами вирушив у район Покровського напрямку.
Іван Майка рідко, але все ж ділився з дружиною тим, що бачив на війні.
«Він розповідав. Це було дуже важко слухати. У нас у сім’ї ніколи нічого не приховували одне від одного. Але це були настільки важкі речі, що іноді навіть важко було їх усвідомити. Я ніби жила цим у реальному часі.
Дуже важко було, коли він не виходив на зв’язок. Бували ситуації, коли просто не було можливості зв’язатися. І це найстрашніше — невідомість», — додала Тетяна.
.jpg)
Останні місяці перед загибеллю були складними — через хвороби, переїзди та постійні навантаження.
«Він був хворий, висока температура, сильна слабкість. Спочатку госпіталь, потім перевезення в інші міста. Було дуже важко. Тоді ще не було ні зв’язку нормального, ні можливості щось швидко дізнатися.
Після лікування чоловіка знову повернули у стрій. Він навіть казав, що його можуть комісувати, але в четвер зателефонував і сказав: «Мене забирають назад на позицію», — пригадала дружина полеглого військовослужбовця.
23 квітня 2023 року Іван Майка загинув поблизу населеного пункту Пречистівка Донецької області внаслідок мінно-вибухової травми, отриманої під час виконання бойового завдання. Воїн віддав своє життя за свободу й незалежність України.
«Це було зранку. Він подзвонив і сказав, що вони поспішають, що не встигають. Сказав, що перетелефонує, коли буде на місці. І більше я його не почула.
Після цього зв’язок обірвався. Почалися дні тривожного очікування. Він раніше міг не виходити на зв’язок, але його побратими завжди казали, що все добре. А тут уже почалися підозри. Я почала дзвонити всім — ніхто не відповідав».
Правду Тетяна дізналася від побратима.
«Я набрала одного з хлопців. І він після паузи сказав: «Ми не доїхали… ми підірвалися… він 200». І кинув трубку.
Після цього я почала самостійно шукати підтвердження. Я дзвонила всюди, навіть на гарячу лінію. Було десятки пропущених дзвінків, але відповіді не було. Потім вже побратими підтвердили, що він загинув, але офіційного повідомлення ще не було», — розповіла Тетяна.
Тіло чоловіка родина забрала вже з моргу через кілька днів.
«Ми вже самі його забирали. Тоді ще не було офіційного підтвердження. Але побратими вже знали правду».
Тетяна зізнається: найважче було навіть не сама звістка, а невідомість і очікування.
«Це було найстрашніше — коли ти вже ніби все розумієш, але офіційно тобі ніхто нічого не каже», — сказала Тетяна.
Попри біль втрати, жінка каже, що відчуває підтримку оточення.
«Від громади підтримка є. Не можу сказати, що її немає. Люди допомагають, цікавляться. Але кожен такий випадок — це дуже індивідуальна історія, і біль нікуди не зникає».
Після загибелі чоловіка Тетяна Майка намагається підтримувати зв’язок із його побратимами, однак визнає — це відбувається рідко.
«Так, підтримую з одним побратимом. З іншим — уже майже не спілкуємося. Я знаю, що дуже багато хлопців із тієї бригади вже немає серед живих. Частину підрозділів розформували, і залишилося зовсім небагато людей», — додала вона.
Поступово, каже жінка, змінюється і внутрішня опора.
«Не можу сказати, що це віра допомогла мені в перший період після загибелі чоловіка. Я вірю в Бога, але після втрати чоловіка була сильна зневіра. У такі моменти ти навіть думаєш, чи правильно молилася, чи достатньо.
З часом приходить розуміння, що це не в наших силах і все відбувається не випадково. Велику роль зараз відіграє спілкування з людьми. Дуже допомагає спілкування. Це те, що тримає.
Зараз трохи стало легше, але біль нікуди не зник. Особливо важко, коли немає розуміння з боку людей, коли інколи можуть сказати щось болюче. Це дуже складно переживати.».
Водночас, зізнається Тетяна, зараз вона менше слідкує за новинами.
«Дуже багато інформації, і не вся вона правдива. Є багато дезінформації, і ти мусиш вміти відрізняти правду від фейків.
Війна для мене — це не просто новини. Це особиста історія втрати, болю і великої ціни, яку заплатила моя родина та щодня платять українські родини за свободу. Дуже хочеться, щоб люди пам’ятали, якою ціною дається ця свобода, пам’ятали не лише Героїв, а й їхні родини, які живуть із цією втратою щодня», — уточнює Тетяна.
Жінка визнає: довіра суспільства та пам’ять про війну для неї — складне питання.
«Є люди, які пам’ятають, але їх не так багато. Часто бракує розуміння, особливо щодо ветеранів. Насправді суспільству ще потрібно навчитися підлаштовуватися під них, а не навпаки.
Ми стояли на хвилині мовчання. І в цей час люди просто проходили повз. Ніхто не зупинився. Це було дуже боляче. Не всі ще усвідомлюють ціну втрат».
Жінка хоче, щоб чоловіка пам’ятали не лише як героя, а й як добру, щиру людину, люблячого чоловіка, тата й дідуся.
«Людину зі своїми планами, мріями та переживаннями. Патріота з великим серцем. Він не хотів бути героєм — просто жив, любив, будував своє життя й дбав про тих, хто поруч», — підкреслила Тетяна.
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
Війна: як пережити смерть рідних
