Надія Левченко — Народна артистка України, акторка Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Журналістка Фіртки поспілкувалася із Надією Левченко про війну й мистецтво, театр і кіно, перші зйомки та творчі мрії.
Шлях до сцени
Яким був ваш шлях до сцени: випадковим чи усвідомленим кроком?
Усе почалося з дитинства — з балетної школи. Мене хвалили, підтримували, і я почувалася добре. Мене ставили в першу лінію, а ті, хто займався балетом, знають: це завжди показник. Тож на сцені я опинилася ще змалку.
До театру ж прийшла вже свідомо. Я займалася в театральній студії «Синій птах», яка діяла в будинку офіцерів — нині на цьому місці Urban Space та банк. Тоді там було багато гуртків: і балетна школа, куди я ходила, і театральна студія. Закінчуючи школу, я вже кілька років — приблизно п’ять — займалася в «Синьому птасі». Тож вирішила спробувати вступити до театрального, і якось усе склалося. Напевно, це було усвідомлене рішення.
Хто або що найбільше вплинуло на ваше рішення прийти в театр?
Щодо впливу родини — не можу сказати, що вона була нетворчою. Тато грає на гітарі, слухає хорошу музику, у ньому є творча жилка. Але загалом батьки — військові, і ніхто не був пов’язаний зі сценою чи мистецтвом. Я поки єдина в родині, хто пішов цим шляхом, тож вирішального впливу з боку близьких не було.
Я завжди кажу, що актори — це люди, які потребують багато уваги. І вже тепер, у своєму віці, можу чесно й свідомо зізнатися: я люблю увагу. Тому я й акторка. Що вже тут приховувати — це майже фізична потреба: говорити, відтворювати, отримувати зворотний зв’язок, відчувати, що тебе бачать і що ти потрібна.
Розкажіть, як ви вперше опинилися на сцені Івано‑Франківського драмтеатру.
Вперше на сцені Франківського драмтеатру я опинилася під час практики на четвертому курсі інституту. У театральних вишах саме тоді студенти проходять практику в театрах, і нас направили сюди. Як майбутня акторка, ще студентка, я вперше вийшла на цю сцену у виставі «Моя прекрасна леді» — у масовці. Добре пам’ятаю, як довго обирала, які джинси вдягнути — темно-сині чи світло-сині. Тоді на мені був червоний топ із коротким рукавом. Це була «Моя прекрасна леді» за Бернардом Шоу — чудова вистава.
Хоча на цій сцені я була й раніше: ще коли танцювала в хореографічній школі або виступала з хором музичної школи на великих обласних концертах. Тоді в залі сиділи посадовці, а на сцені виступали аматорські колективи й учні мистецьких шкіл. У ті роки я була тут не як акторка — радше по-дитячому стрибала й співала. А справжній вихід на сцену саме як акторки відбувся вже на четвертому курсі.
Яка ваша перша пам’ятна роль і чому?
Якось так склалося — тоді це було для мене дивиною. Лише зараз починаю усвідомлювати, що це була приємна дивина, і треба було тішитися, а не сахатися цього.
Мене взяли на роль Мавки. Але ж існує навіяне суспільством уявлення, що Мавка — маленька, худенька, тендітна, а я майже під два метри зростом. І коли мені сказали: «Я хочу, щоб ти була моєю Мавкою у виставі режисера», я подумала: та яка з мене Мавка?
Роман Луцький грав Лукаша, тож ми були двоє доволі великих персонажів, але сценічними партнерами. Згодом Мавка знову з’явилася в моєму житті: вже на початку повномасштабного вторгнення ми поставили на сцені «Лісову пісню на полі крові». Я знову була Мавкою — щоправда, однією з трьох, але все ж Мавкою.
Тому, оскільки моя перша головна роль у цьому театрі була саме Мавка і вона тягнеться за мною далі, напевно, це і є моя перша пам’ятна роль, а не другорядні образи.
Хто з колег або наставників вплинув на ваше формування як акторки?
Передусім — мій майстер Ростислав Держипільський. Однозначно — він. Я завжди кажу своїм студентам і абітурієнтам: потрібно мати велике щастя потрапити до хорошого майстра, який відкриватиме тебе, працюватиме на те, щоб ти розкрився, а не просто йшов за шаблонною навчальною програмою, «відчитуючи» предмети.
Він справді вкладався в нас: ставив у різні умови, давав можливість працювати в різних жанрах, знайомив із різними театрами й акторами. Він учив нас багато читати, слухати, дивитися вистави та аналізувати побачене. Пояснював, що театр — це не критика заради критики, а аналіз, без якого немає розвитку ні актора, ні театру.
Другий важливий для мене наставник — Наталя Половинка. Це моя «мама по пісні». Саме завдяки їй я почала співати і навчилася чути значно більше, ніж раніше.
Тож у мене двоє «батьків» у професії — Держипільський і Половинка.
Як змінився Франківський драмтеатр за роки, що ви тут працюєте?
Коли я прийшла в театр, у репертуарі було, здається, лише шість вистав на місяць. Для нас, молодих, для «нової крові», було велике бажання зробити цей театр одним із найкращих в Україні.
Звісно, з того часу все дуже змінилося. Тоді я грала п’ять–шість вистав на місяць, а тепер — 27–30. Різниця очевидна.
З іншого боку, я подорослішала, і це вже не так просто. Театр забирає майже весь вільний час, страждає родина, я мало бачуся з близькими. Театр — дуже ревнивий і всеохоплюючий організм: або ти віддаєшся йому повністю, або він так само ставиться до тебе.
Та зараз я вже доросла жінка і доросла акторка, тому поступово починаю відходити й давати дорогу молодим, як то кажуть.
Загалом я вже 18 років у театрі. Це дуже великий шлях.
Ролі
Ви багато років працюєте в театрі — які театральні ролі стали для вас особливо знаковими і чому?
Безперечно, варто почати зі «Солодкої Дарусі» за Марією Матіос. Саме з цією виставою ми об’їздили майже всю країну, безліч сіл, а також побували на гастролях за кордоном — у Сполучених Штатах і Канаді. Для нас це дуже визначна робота. Я навіть не можу виокремити конкретну роль, бо це спільна історія: ми всі там — «Солодка Даруся».
Важливою була й співпраця з авторкою, Марією Матіос. Згодом з’явилася вистава «Нація», яка також багато подорожувала країною. А от третя частина триптиху вже значно складніша з точки зору декорацій, тому гастролювати з нею майже неможливо.
Загалом триптих за творами Марії Матіос — один із найбільш знакових у моєму житті. Саме зі «Солодкої Дарусі» в театрі почалися великі зміни: про нас заговорили, на театр звернули увагу, до нас почали приїжджати фестивалі. Тому ця вистава була і залишається для мене однією з найважливіших.
Які ритуали допомагають вам «увійти» у роль перед виставою? Чи є такі ритуали взагалі?
Ритуал один — постійна робота. Ти багато читаєш, вигадуєш, пишеш біографію персонажа, спостерігаєш за людьми, шукаєш натхнення. У мене немає якихось містичних практик — сісти в позу лотоса чи робити спеціальні дії. Усе відбувається через аналіз, пошук, вивчення.
Це такий лабораторний процес: ти вбираєш багато інформації, щоб потім умістити її в одному персонажі, який живе у конкретній виставі.
Чи була роль, яка змусила вас пережити сильні емоції у житті поза сценою?
Так, це одна з моїх останніх робіт — «Медея». Для мене це була надзвичайно відповідальна роль. Як жінка, як громадянка, яка живе у час війни, волонтерить, спілкується з людьми на фронті й у прифронтових територіях, я дуже гостро проживала цей матеріал.
У виставі звучать не лише класичні тексти, а й сучасні — слова жінок, які тікали з окупованих територій. Після кожного показу я ще близько пів години сиджу, майже не рухаючись, дивлюся в одну точку — відчуваю повне спустошення. Інколи жартую, що хочеться випити віскі — такий стан.
Можливо, це пов’язано з віком. У мене багато важких вистав, але саме після цієї ролі я відчула, що з неї справді потрібно «виходити». Раніше я навіть не замислювалася, що така потреба існує.
Ви — Народна артистка України. Чи важливі і для вас нагороди та відзнаки?
Якщо говорити конкретно про звання — Заслуженої чи Народної, — то я розумію, що це радість для мого тата, для бабусі, яка б дуже тішилася, якби була жива. Для мене ж це радше пережиток радянської системи.
Водночас в Україні майже немає інших державних форм відзначення акторської праці, тож я прийняла це звання з вдячністю. Але щоб я ним хизувалася — ні.
Найбільше мене тішить, коли хлопці з фронту пишуть, що отримали мої пакунки, що все підійшло і що вони живі. Коли надсилають прапори, подарунки, як-от перстень із кулі — знак вдячності за підтримку. Ось це для мене справжня цінність.
Я розумію, скільки праці стоїть за цим званням, і не вважаю, що отримала його випадково — я справді багато працюю. Але це ніколи не було моєю метою. Для мене важливіше, щоб в Україні була система, як у світовому театрі й кіно: щоб акторів цінували за роботу, а не за формальні титули.
Водночас, можливо, такі звання потрібні — як подяка, як знак визнання. Для акторів, для виконавців — це своєрідне «дякую» за зроблену справу. Хоча через те, що колись ці нагороди роздавали надто легко, їхня цінність частково знівелювалася.
Режисерський дебют
Чому для режисерського дебюту ви обрали саме постановку «Квіти під руками диявола»?
У моєму житті все рідко складається так, як я планую. Обставини постійно змінюються, і те, що задумувалося, часто не відбувається. Цю п’єсу я взагалі не планувала ставити — так склалися час, обставини і люди поруч.
Ми працювали з драматичними читаннями сучасної української драматургії, і ця п’єса була однією з них. Вона чомусь виявилася надзвичайно популярною: якщо інші тексти ми читали один-два рази, то цю — разів п’ять, і глядачі постійно просили повторити. Зрештою Ростислав Львович сказав: «Надю, ну постав». Мовляв, матеріал уже є, усе готове.
Мені було дуже страшно, бо тема — про війну і геноцид. Це надзвичайно болісно, я живу в цьому контексті щодня. Я не спала ночами й думала: навіщо я в це вплуталася? Але згодом переконала себе, що не всі живуть у просторі пам’яті, не всі знають і розуміють власну історію. Можливо, це мій маленький внесок — щоб хтось прийшов на виставу і почав мислити інакше.
Матеріал сам по собі дуже сильний і повноцінний — завдяки авторці Ларисі. Історія настільки самодостатня, що не потребує режисерських «фокусів». Мені хотілося додати якихось прийомів, але важливішою була сама історія. Тому вистава вийшла тихою, майже пошепки — про справді важливі речі.
Мені не близький підхід, коли про горе говорять надто пафосно і демонстративно, особливо люди, які цього не пережили. Я не люблю нещирість. Можливо, це вже моє загострене сприйняття, але я не приймаю експлуатацію болю.
Що стало найбільшим викликом під час роботи над цією виставою?
Мені було принципово важливо дотриматися правди. Я працювала з фотографіями і хотіла, щоб візуальний матеріал відповідав реальності. Була ідея створити з них сценічні образи, але без жодної фальші.
Я дуже вдячна Ребе Колеснику, який запросив мене до себе і відкрив архіви з фотографіями станиславівських євреїв. Усі світлини, які глядачі бачать у виставі, — справжні. Це люди, які колись жили тут: хтось загинув, хтось зміг врятуватися. Для мене було надзвичайно важливо зберегти цю пам’ять.
Чи вплинув режисерський досвід на вас як акторку?
Насправді — ні. Я ніколи не була «просто акторкою». Мені завжди було цікаво все: світло, музика, структура вистави. Я давно була всередині режисерського процесу, асистувала, спостерігала, аналізувала. Ця робота стала моєю першою самостійною режисерською відповідальністю, але внутрішньо для мене мало що змінилося.
Яка реакція глядача для вас є найціннішою?
Будь-яка. Найстрашніше для артиста — ігнорування. Коли ти виходиш на сцену, граєш виставу, отримуєш оплески, а далі — тиша: ніхто нічого не каже, не пише, не дзвонить. Це найболючіше.
Тому навіть критична або різка реакція для мене цінна. Якщо є реакція — значить, відбувся контакт. А повна байдужість — це найгірше, що може бути.
Непередбачуване на сцені
Чи часто під час вистав трапляються моменти, коли щось пішло зовсім не за планом? Як ви дієте в таких випадках?
Зараз — спокійно. Раніше це викликало паніку. Але театр змінюється. Колись була чітка межа між сценою і залом, так звана четверта стіна. Сьогодні всі розуміють, що життя триває і в залі, і довкола.
Тому якщо щось лунає з залу або стається несподіване, ми можемо зупинитися, відреагувати, прокоментувати. Часто саме з цього народжується якісна імпровізація, яка згодом навіть залишається у виставі. Буває і не дуже вдало — але це не проблема. Це живий процес.
Театр тим і відрізняється від кіно: кожен показ інший, нічого не повторюється один в один.
Контакт із глядачем доречний, але все залежить від матеріалу, жанру та режисерського задуму. Наприклад, у «Медеї» відкрита комунікація з глядачем була б недоречною — там зовсім інша атмосфера. Натомість у «Таксисті» чи «Гуцулці Ксені» це абсолютно органічно.
У «Квітах під руками диявола» контакт мінімальний: героїня виходить, вітається, але далі не вступає у відкритий діалог із залом. Глядача бачать, але не «грають» із ним. Усе має бути в міру й за логікою вистави.
Театр, безперечно, наповнює, але й забирає багато сил. Як ви відновлюєте енергію після виснажливого театрального дня?
Сплю. Просто сплю. Коли добре висплюся — все стає на свої місця.
Війна
Війна, безумовно, вплинула на мистецтво. Як ви це відчуваєте?
Війна дуже змінила наше ставлення до мистецтва. Ми навчилися виживати й цінувати саму можливість творити. У перші дні повномасштабного вторгнення, коли ми відкривали волонтерський штаб, я думала: який театр, яка я артистка — кому це зараз потрібно? Займалися гуманітарною допомогою, логістикою, всім, що було необхідно тут і тепер.
Коли режисер сказав: «Завтра граємо “Націю”», я була зла. Казала: яка вистава, коли люди приходять по їжу, по подушки, коли їм просто нічого їсти? Але ми зіграли. І після вистави до мене підійшла жінка. Вона сказала, що в неї розбомбили будинок, що вона виїжджала з Маріуполя, була на фільтрації. За весь цей час вона не плакала. А після нашої вистави — вперше заплакала.
Тоді я зрозуміла — театр потрібен. Він дає людині можливість випустити біль, розрядитися, прожити емоції.
Для мене війна також змінила відчуття часу. Ми почали дуже багато працювати — поки є можливість, ми працюємо. Змінилося й наповнення: військова тематика, тема війни так чи інакше присутня майже в кожній виставі. Усі наші роботи — в контексті цього часу.
Навіть коли ми граємо легку, «дурну» комедію, після вистави все одно говоримо з глядачем: це — для того, щоб трохи відволіктися, відновитися, але далі нам потрібно боротися й пам’ятати, в якому часі ми живемо. Бути гідними тих, хто бореться, і тих, хто загинув. Відповідальності стало значно більше.
Як загалом бачите роль театру у цей складний для країни час?
Люди приходять у театр з різними запитами: хтось — відволіктися, хтось — надихнутися. Для себе я визначила так: театр зараз — це лікарня для душі. Тут можна заспокоїтися, а можна, навпаки, розбурхати себе, відкрити болючі теми, на які в повсякденному житті не вистачає часу. І раптом у залі до тебе приходить якесь осяяння.
Театр — це про людей. Про живе. Це не вигадані персонажі, а ми самі. Актори лише відображають звичайних людей. І коли дивишся на це збоку, інколи впізнаєш себе. А виявлення проблеми — це перший крок до її вирішення. Так і відбувається це «лікування».
Як змінилась взаємодія з публікою під час війни? Що для вас важливо донести глядачеві сьогодні?
Я, як Надія Левченко, як акторка театру і людина з публічною позицією, передусім хочу донести одне — бути свідомими. Я не можу сказати, що, виходячи на сцену в «Лісовій пісні» в ролі Мавки, хочу навчити глядача не зраджувати коханим. Це не та історія. Кожен глядач сам зчитує свої сенси.
Для себе я вважаю, що будь-яка зрада — це ще одна чергово-сталева плита на твоїй душі, яка, зрештою, робить тебе сильнішим.
А як громадянка я хочу показати інше: бути сильними, свідомими й гідними. У своїй поведінці, способі життя, вчинках, у відданості роботі. Я намагаюся це демонструвати власним прикладом — зокрема й для дітей та підлітків, які дивляться мене в соцмережах, щоб вони бачили цей приклад і ніколи не казали: «Яка різниця».
Кіно
Окрім театру, ви активно працюєте і в кіно — це ще один вимір вашої творчості. Що для вас є складнішим — сцена чи камера?
І сцена, і камера складні, але по-різному. На сцені ти маєш можливість щоразу спробувати інакше: якщо сьогодні щось не вдалося, завтра можна виправити. Театр — це безперервний, живий процес, і я дуже вдячна йому саме за це.
У кіно все інакше. Якщо помилився — це залишається назавжди. Нічого вже не виправиш. Камера пам’ятає все, плівка пам’ятає все. Тому рівень відповідальності в кадрі надзвичайно високий. Власне, складність і там, і там — у відповідальності. Вона однаково серйозна, просто має різні нюанси.
Чи пам’ятаєте свою першу роботу в кіно і з якими відчуттями виходили на знімальний майданчик?
Пам’ятаю дуже добре. Це був короткометражний фільм «Короткий метр за кордоном — Париж». Я грала вагітну жінку — матір чотирьох дітей. Її чоловік був за кордоном, а вона з усією своєю «дитячою бандою» приходить до знайомого і просить не казати нікому про її вагітність, бо дитина — не від чоловіка.
Переживала страшенно: руки тремтіли, текст у голові прокручувала разів десять. Я грала вагітну жінку, і штучний живіт постійно заважав — його кріпили ліпучкою, яка терла шкіру й постійно з’їжджала. Я була молодою акторкою, дуже сором’язливою, тому нічого не казала.
У кадрі я якось інтуїтивно трималася, щоб усе виглядало органічно, але страх був страшенний. Пам’ятаю, як після дубля вийшла з кадру — і живіт просто впав. На щастя, не в кадрі. Я дуже переживала, але водночас багато сміялася. Це був веселий і дуже класний досвід.
Наскільки відрізняється підготовка до ролі в театрі та в кіно?
Не відрізняється. Це завжди дослідження і процес. Мені однаково потрібно вивчити персонажа: хто він, звідки, які в нього звички, манери, смаки. Це не змінюється — чи ти працюєш у театрі, чи в кіно.
Так, манера існування різна. Передусім через масштаб. Театр — це великий зал. Якщо працювати на сцені так, як ми з вами зараз розмовляємо, енергія долетить хіба що до третього ряду. Глядачі на балконі просто не зрозуміють, за що купили квитки.
Тому в театрі завжди більше енергії: сильніша голосова подача, ширші рухи, активніша жестикуляція. Хоча театр змінюється — це вже не античні трагедії, де потрібно було «докричатися» до величезного амфітеатру, — але принцип залишається.
У кадрі ж ти маєш залишатися максимально людиною, природною, внутрішньо зібраною. Камера все бачить і все зчитує.
Якою ви бачите свою присутність у кіно далі: більше експериментів чи глибших, вибіркових ролей?
Якщо мені надходять цікаві сценарії, я відкрита і до експериментів, і до глибоких ролей. Я дуже люблю свою професію й люблю пробувати різне. Єдине — якщо це відверто ворожий, «кацапський» продукт, я в таке не піду. Інколи ще таке трапляється.
Що зараз найбільше хочеться спробувати на сцені чи у кіно?
У кіно мені дуже хочеться зіграти щось смішне. От зараз піду подивлюся «Мавку» — там у мене була така кумедна маленька роль. Але це епізод, а хотілося б чогось більшого, справді комедійного. Бо я часто виходжу трагічною героїнею — такою серйозною жінкою. А хочеться зіграти трохи «дурну», легковажну, предурашену.
Також давно мрію про роль із серйозним фізичним навантаженням — поки ще дозволяє вік і здоров’я, хоча, чесно кажучи, вже не все так легко, як раніше. Але все одно хотілося б чогось із бійками, погонями, каскадерськими трюками. Саме в кіно.
А в театрі — дуже хочеться музичної вистави з великою кількістю танців: рухливої, енергійної, такої, що «чіпляє» і заряджає.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
