Іванофранківець Олег Стефанишин до повномасштабної війни працював торговим представником будівельної компанії.
Втім, повномасштабне російське вторгнення на територію України абсолютно змінило його життя.
Про волонтерську діяльність на початку великої війни та чому вирішив стати на захист країни, військовий 4-ої окремої танкової бригади Олег Стефанишин поділився з журналісткою Фіртки.
«Коли розпочалась повномасштабна війна, ми з дружиною почали активно займатись волонтерством, допомагати з пошуком одягу для переселенців, харчами та всім іншим.
Я відчував, що все це, звісно, добре, але в голові звучало, що можна зробити більше. Тому одного дня батько зателефонував мені й повідомив, що приходили з сільської ради та запитували за мене. Тоді я зрозумів, що це знак», — каже Олег Стефанишин.
За словами військового, відразу після доленосного дзвінка він пішов у військкомат, де побачив чергу з людей, які теж вирішили стати на захист Батьківщини.
«Я побачив кілометрову чергу козаків, які були готові йти воювати та битися за всю Україну. І тут трапилося дещо цікаве. Там я зустрів друга дитинства, який стояв вже на подвір’ї військкомату, а моя черга була все ще за кілометр.
Я, напевне, ніколи не забуду страху в очах моєї коханої дружини, коли вийшов якийсь лейтенант і сказав: «10 осіб, хто не служив та хочуть служити — крок вперед» — і я якось автоматично вийшов.
Так, за годину часу я потрапив у військо, попри чергу в кілометр. До речі, мій друг, який стояв за 10 метрів від дверей військкомату, зміг попасти в армію аж через місяць, оскільки дуже багато людей тоді було.
А далі десять днів у мене було навчання у Львові, і я став танкістом», — додає військовослужбовець.
Як зазначив Олег, спочатку в армії доводилося робити все, що казали.
«В армії на самому початку не було такого як посада і задачі, ми всі робили все, що нам казали і крапка.
Зараз я виконую обов’язки скарбника бригади. Для мене, як для програмного інженера, розібратися в бухгалтерії виявилось складніше, ніж я міг подумати.
Робота відповідальна та вимагає дуже багато сил і енергії. Але я не скаржусь, не маю права. Зараз мої задачі — це всі гроші нашої бригади. Тому я розумію, що не маю права на помилку чи на затримку взагалі», — розповідає Олег.
Війна виснажує кожного, а особливо військових, проте Олег пригадав й приємні спогади.
«На початку війни було дуже важко, ми не бачили своїх сімей взагалі. Але одного разу мій командир взяв мене у відрядження в Черкаси аж на два тижні, куди без вагань і роздумів зразу поїхала і моя дружина. Це був прекрасний, теплий момент і нарешті змога обійняти її після такої довгої розлуки.
Але це не та історія, історія почалася майже через місяць. Ми були в зоні бойових дій, кожного дня вибухи, прильоти, постріли. Морально надзвичайно важко. Але одного дня я отримав повідомлення від дружини, в якому вона написала: «Ти будеш батьком» — і я вже нічого не чув навколо.
Я пам’ятаю, як у мене тряслися руки, я набрав Лілю (дружину — ред.) на відеодзвінок і не міг стримувати ні радості, ні сліз. Цей день був для мене найкращим днем мого життя.
А загалом приїжджати додому — це найкращі моменти у похмурих буднях, адже є змога побути з рідними», — додає військовий.
Олег Стефанишин каже, часом дивується, коли чує про втому від людей з тилу.
«З одного боку, приємно, що у відносно безпечних місцях вирує життя, але з іншого — війна зачепила тільки ті сім’ї, які чи мають когось на війні, чи втратили когось там.
Але можу сказати, що, бувши у відпустці і сидячи у кафе, було гидко чути від відвідувачів, що вони вже втомилися від війни. Люди дуже швидко переходять на сторону зла, чим більше допомагають ворогу, ніж Україні.
Як на мене, якщо ти не можеш, боїшся, не хочеш, то твоя задача — мовчати. Просто мовчати й все. Тому я більше дотримуюсь думки не звертати на таких людей уваги та не витрачати свої нерви».
Іванофранківець переконаний, що мобілізація необхідна, адже у війську бракує людей.
«Як на мене, мобілізація зараз відбувається так, як має бути. На початку війни ми встали та пішли боротися, і нікого не "пакували" в буси, чи не так?
А через 2,5 роки, коли нам потрібна допомога й нам потрібні сили, всі ховаються по домівках. А що робив тил весь час? Хтось навчився літати чи управляти дроном? Хтось, можливо, навчився розміновувати чи паяти? Чи, може, збирати ті дрони? Ні, всі сиділи та сподівались на «2-3 тижні», а зараз чомусь звинувачують всіх, окрім себе.
Про методи ТЦК багато можна що казати, але, чесно кажучи, не хочу. Нам дають зброю та техніку західні партнери, але без людей ця техніка просто металобрухт. Тому люди завжди потрібні.
А на рахунок мотивувати — це взагалі смішне запитання. Чому у війну хтось має когось мотивувати? Війна — це хіба не мотивація? Це запитання взагалі не можу навіть розглядати. Поїдьте в Харківську область і мотивуйтеся.
Саме тим, хто шукає мотивацію, можу нагадати слова Вінстона Черчиля: "Мене часто запитують: "За що ми боремося?". Можу відповісти: "Перестанемо боротися — тоді дізнаєтесь"».
Стосовно людей, які проявляють сьогодні бажання вступити до лав Збройних Сил України відгукується позитивно та з впевненістю розповідає, що повністю підготувати себе до війни майже неможливо.
"Для тих, хто думає піти та бути корисним в ЗСУ моя порада — йти і здобувати якусь професію корисну для ЗСУ, медичні знання, управління дронами, ремонтні роботи техніки, кухарі чи водії.
Краще бути готовим, хоча це і здається майже неможливим».
Після перемоги України Олег Стефанишин планує обійняти свою сім’ю та якнайбільше часу проводити із ними.
"Подякую дружині за всю ту підтримку, розуміння та тепло, які відчував весь цей довгий шлях".
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
