Власне, усе відбулося класично по теорії – якраз те, про що написано в численних книгах про демократію. Революції виникають там, де не працюють механізми демократії.
Мірою встановлення в Україні режиму одноосібного правління було поступово ліквідовано вплив інших гілок влади, що призначені для того, щоб підтримувати у суспільстві баланс, гнучко ладнати конфлікти та убезпечувати від узурпації влади.
Демонтаж демократичних механізмів, розпочатий з антиконституційного перевороту, здійсненого Конституційним судом, йшов поступово, але послідовно. Виконавча гілка влади стала підпорядковуватися не парламенту як органу, що представляє різноманітність інтересів громадян, а президенту та його оточенню.
Законодавча влада – парламент, де утворилася про-президентська більшість, перестав бути "місцем для дискусій". Правоохоронні структури – міліція, прокуратура, суди – перетворилися з охоронців прав народу на охоронців влади від народу – "царевих опричників", яким за це дозволено підхарчовуватися хто як зможе.
І ще чимало було пороблено. І посадка надовго за грати головного опонента режиму. І закон про референдум, який може призначити, контролювати, рахувати і виграти влада і лише влада. І ще багато чого.
Щоправда, не все і не завжди йшло гладко, без перешкод.
Вимога особистого голосування, реалізована у новообраній Верховній Раді вперше за усі роки її існування, часто перетворювала більшість на меншість, отже, доводилося іноді таки зважати на опозицію.
 |
| Фото svit24.net |
Час від часу де-демократизований простір проривався голосами ігнорованого народу – майданами й майданчиками різного масштабу – податковий майдан, чорнобильський, Врадіївка.
Не вдалося знищити "четверту владу" – ЗМІ, особливо в умовах стрімкого поширення Інтернету. Та й на ТБ у чотирьох прямоефірних "Свободах" опозиція щотижня мала трибуну.
Численні громадські організації по всій країні теж дошкуляли владі – своїми моніторингами, вимогами, заявами, виступами у ЗМІ, а особливо – ті, що мали зв’язки з міжнародними організаціями і до думки яких там дослухалися.
Отже, Україна, хоч і втратила за президентства Віктор Януковича у класифікації Freedom House статус вільної країни, все ж не стала й повністю невільною – як то Росія чи Білорусь, залишаючись, як це взагалі характерно для України, напів-вільною, не "чисто" авторитарною, а – напівавторитарною-напівдемократичною.
І влада, хоч певною мірою й дратувалася, але терпіла, оскільки реалізації головної мети свого існування все це не надто перешкоджало, а підгрібання під себе усієї економіки країни "сім’єю" – "сім’єю" як у вузькому, родинному сенсі, так і в широкому – близьке оточення – розумінні.
І скільки завгодно було незалежних розслідувань, і скільки про це писали – і про "Лівелу", і про вишки Бойка, і про численні тендери, і про відкати, і про рейдерство, і "смотрящих", і ще багато про що. І що? А нічого.
За умови повного підпорядкування тих органів, які мають боротися з корупцією та розкраданням, повністю контрольованої більшості у Верховній Раді нічим реальним це не загрожувало, хіба що дивувало світ бізнесовими талантами одного колишнього стоматолога.
Апофеозом цього стало Межигір’я. Не просто розкішний маєток, а – набагато більше: СИМВОЛ, символ життєвого успіху, життєвого реваншу за все – за нужденне дитинство, за зону, за 2004 рік, за усе-усе-усе. Український Версаль, причому – свій, власний, особистий! Хазяїн. Король. Цар.
 |
| Фото УП |
І все було б непогано, і життя вже налагодилося, і син – талановитий бізнесмен – з року в рік піднімався у щаблях списків Forbes, проте невмолимо наближався час Х.
Виявляється, на відміну від королів, царів, шейхів та інших монархів, президентів обирають, причому в Україні – на всенародних виборах. А стартові позиції діючого президента далеко не найкращі.
Дані соціології не радували – у другому турі Янукович програвав супернику від опозиції. Та й взагалі – в Україні, за винятком виборів 1999 року, завжди перемагала опозиція – і на президентських виборах, і на парламентських за партійними списками.
Просто у нас такий шлях до перемоги: спочатку неймовірні обіцянки, потім – розчарування. А Віктор Федорович теж наобіцяв багато нездійсненного.
Отже, в увесь зріст встала проблема 2015 року, і все, що відбувалося у 2013, було підпорядковане вирішенню цієї задачі.
Звісно, найкраще було піти звичним шляхом – вкиданням в суспільство грошей. Це довело ефективність у 2004 році, коли в останній місяць перед виборами пенсіонерам видали по 400 гривень, що підняло рейтинг відстаючого Януковича одразу на 10%.
Але тоді економіка була на підйомі, а зараз навпаки – зґвалтована системною корупцією, задушена монополізацією, знекровлена втечею інвестицій і масовим згортанням бізнесів, придавлена високими цінами на газ – що взяти з цієї економіки?
Отже, де взяти грошей? Фактично Україну виставили на торги: хто більше заплатить і на кращих умовах?
Європа фактично брати участь у подібному аукціоні відмовилася, а для Путіна ціна значення не мала, головне – давно омріяний "товар". І – нечувана щедрість, справжня "шуба з царського плеча" – знижка на газ та кредит на 15 мільярдів доларів. І без Митного союзу!
Подальший розвиток подій показав, що були й умови, бо "товар" має бути придатним для користування.
А як же з Європою? А батя вирішив, що "Европа подождет". Але виявилося, що суспільство, якому кілька місяців влада розписувала перспективність європейської інтеграції, виявляється, не погодилося з таким раптовим розворотом.
Тим більше, що більшість українців віддавала перевагу інтеграції з ЄС, а не з Митним союзом. І не просто більшість – молодші, більш освічені, особливо – ті, хто в Європі бував.
І природно, що першими 21 листопада вийшли студенти, журналісти, активісти громадських організацій. Цей перший Майдан був справді не політичним, з гаслом "Україна – це Європа", тому студенти й намагалися тримати подалі політиків, бо головною вимогою цього Євромайдану було підписання Угоди про асоціацію в Вільнюсі, а не зміна влади.
|
|
| Фото УП |
Стотисячний мітинг у неділю, 24 листопада у Києві на підтримку євроінтеграції різко змінив настрої європейців. Європейці навіть були готові відступитися від ключової вимоги щодо Юлії Тимошенко. Але конче потрібних грошей Віктору Федоровичу так і не дали. Отже, вибір був зроблений. Росія.
Всі дальші події, що відбувалися у надзвичайно сконцентрованому часі, події, що сколихнули не лише Україну, а й увесь світ, події, що поставили руба питання цивілізаційного вибору України, події, що поставили країну на межу кривавої бойні – усе це запустило у дію прагнення однієї людини зберегти свою посаду.
Так в історії буває – коли одна снігова кулька зіштовхує лавину, а далі – вже все несеться зі страшенною швидкістю, змітаючи усе, що стоїть поперек шляху.
Такою "кулькою", що запустила процес, було звіряче побиття студентів у ніч 30листопада. Подія, на перший погляд, ірраціональна, алогічна, нікому не потрібна, яка вивела на вулиці мільйони обурених протестувальників і остаточно вбила імідж української влади на Заході.
Якби це було просто "ексцесом виконавця", лавину ще можна було зупинити – відправити у відставку міністра Захарченка і покарати безпосередніх керівників та особливо завзятих виконавців. Все. І далі знов вже звично маневрувати між Заходом і Сходом, намагаючись щось вициганити і там, і там.
Але далі все стало відбуватися за дивним сценарієм, коли кожна наступна дія влади вела не до розв’язання конфлікту, а до його загострення і лише погіршувала становище влади загалом і Януковича зокрема. І чимдалі – тим більше ставало підозр у чужорідності сценарію – не звичний почерк!
Всяке бувало в Україні, але кінець кінцем усі якось домовлялися. Так було і під час Помаранчевої революції, та й в інших ситуаціях.
За усі 22 роки в Україні ніколи не було такої жорстокості силових структур, таких вигадливих провокацій, такої узгодженості різнопланових дій, спланованих на постійне загострення конфлікту. Тут відчувається рука досвідченого майстра!
Критичною точкою стало прийняття пакету законів, які за якихось 20 секунд перетворили український режим з напів-демократичного – напів-авторитарного у справжню диктатуру.
Парламент як законодавчий орган остаточно перестав бути хоч якимось демократичним органом, бо ці катастрофічні для подальшої долі країни закони були ухвалені без внесення у порядок денний, без обговорення на комітетах, без обговорення в залі і навіть без ознайомлення депутатів зі змістом, бо тексти не були їм роздані.
Усе, всяка подоба "законодавчої роботи" закінчилася.
Отже, якби Україна погодилася жити за цими законами, це означало б навіть не авторитаризм, а – тоталітаризм, себто тотальний контроль за будь-якими проявами громадянської активності. І впровадити такі закони у життя можна було лише силою, отже, диктатура.
Стало ясно, що ніяких виборів вже не буде: будь-якого рейтингового кандидата зніматимуть з реєстрації, а можна – й усіх одразу, знявши депутатську недоторканість та засадивши років на 10-15 за організацію масових протестів.
Про свободу слова можна забути, про журналістські розслідування – також, за законом про наклеп, а Інтернет – закриють будь-що під приводом "екстремізму".
Громадські організації – "іноземні агенти", отже, мережі незалежних від партій спостерігачів на виборчих дільницях не буде, так само як і не залежного від партійних грошей екзит-полу.
Будете протестувати? Одразу потрапляєте під кримінальну статтю. Отже, все. А коли зникає можливість реально обирати владу – це означає, що остаточно зникає останній механізм демократії.
Уточнимо попередню тезу: революції виникають там і тоді, коли у народу відбирають ті механізми, через які можна легально впливати на владу. Революції починаються, коли сильні відчувають своє безсилля.
Саме цим можна пояснити початок справжніх бойових дій, які розгорілися на Грушевського – по суті, безцільних і безперспективних. Це насильство не можна виправдати з позицій логіки чи доцільності, але можна зрозуміти психологічно.
Такі відчайдушні дії чинять з відчаю. Проте це штовхнуло до ескалації насильства, людських жертв та прискореного розгортання найгірших сценаріїв. І вже не розібрати – де провокатори, які розхитують ситуацію, а де – ніким не контрольована народна стихія, що не бачить виходу.
Що далі? Поки що обидві сторони, що безпосередньо беруть участь у силовому конфлікті, налаштовані рішуче. Владі здається, що "Беркутами", найнятими кримінальними "тітушками" вдасться силою придушити протести, розігнати Майдан.
Будуть жертви, але далі все заспокоїться. Вони не розуміють, бо за своєю природою є абсолютними матеріалістами, що Майдан – він не на Хрещатику, він в головах і у серцях людей.
І Майдани будуть спалахувати знову й знову, тому що нікуди не зникнуть люди, яким болить Україна, які хочуть жити по-європейськи, яким дорогі права та свободи і вони готові за них воювати.
Зрештою, багато хто із сотень тисяч, що виводили хором "душу й тіло ми положим за нашу свободу" – відчували себе саме так. Ну хтось же може пояснити це Віктору Федоровичу – що насильство викличе насильство у відповідь? Є там біля нього притомні люди?
З іншого боку, найбільш гарячим протестувальникам здається, що ворог от-от буде переможений, а як же інакше – "за нами народ"! Половина стаціонарного Майдану в опитуванні не бажала ніяких переговорів з владою. І винні опозиційні лідери, які не ведуть народ на штурм, а навпаки, намагаються стримувати.
Але що б дало захоплення офісів влади? Будівля КМДА вже два місяці в руках Майдану, але чи є в Києві законна влада?
Суть тут у слові "законна", яка передбачає механізм виборів. Але головне у тому, що Майдан був підтриманий лише переважною більшістю населення (50%) і не був сприйнятий 42%, причому це регіональний поділ на Захід+Центр та Схід+Південь.
Те ж стосується й вимог Майдану: громадська думка ділиться практично навпіл, причому – регіонально. Отже, якщо навіть припустити, що якимось чином вдасться владу "викурити" з Києва, хоча ясно, що лише ціною великої крові, то що це дасть?
Для половини України вона залишається цілком легітимною. І – або мобілізація силових структур зі Сходу та завоювання столиці, і тоді Західна Україна стає тоді Вандеєю.
Або розкол України.
Думається, обидва сценарії "стратегами" цього диявольського плану прораховані.
Результат – кров, безлад. Про те, що буде з економікою, яка й так ледве дихає, з фінансами, з інвестиціями – ясно. Руїна.
Отже, очевидно, обом сторонам конфлікту слід чітко зрозуміло, що переможців не буде. Що мало щастя бути диктатором в залитій кров’ю країні, де тебе ненавидить більша частина народу, не виїзний західніше Чопу і повністю залежний від милості царя сусідньої держави.
Іншій стороні теж варто згадати сторінки історії. Так, героїзм звеличує душу, і "стояти" до кінця – справді шляхетно. Але згадаймо, як славно билися козаки Хмельницького, які перемоги отримували, А чим закінчилося? Переяславською Радою та присягою царю.
Отже, іншого виходу, ніж сідати за стіл переговорів, немає. До цього схиляється й абсолютна більшість громадян (72%) – причому рівною мірою так думають і ті, що підтримують Майдан, і ті, що не підтримують. І починати реальні переговори терміново, бо події ситуація погіршується з кожною годиною.
Перш за все – про передумови переговорів. Поки що кожна із сторін насправді висуває протилежній умови капітуляції.
Нельсон Мандела, який відсидів 27 років і у якого були власні рахунки з тими, з ким він сів за стіл переговорів, говорив: "Коли ви ведете перемовини, вашою метою має бути примирення, а не висування ультиматумів".
Отже, слід знизити градус вимог і бути реалістами. Звичайно, такі переговори не повинні вестися під телекамерами, бо це буде варіант Шустер-шоу, де змагатимуться, хто самий "крутий".
Умовою проведення переговорів має бути визнання того факту, що легітимного голосування за закони 16 грудня, що встановлюють в Україні диктатури, реально не було. Ну це ж правда. Без визнання цих законів недійсними, будь-які переговори позбавляються сенсу.
Далі. Те, що об’єднує як прихильників, так і противників Майдану: покарання винних у побитті студентів,звільнення заарештованих учасників Майдану, припинення репресій.
Цей перелік за логікою можна продовжити – завершення слідства про побиття Тетяни Чорновіл, покарання тих з "Беркуту", хто був задіяний у звірячих розправах над людьми.
Найскладніше, звичайно, вести мову про відставки, насамперед – самого Віктора Януковича, бо за умов одноосібного президентського правління, заміна уряду чи обрання нової Верховної Ради мало що змінить. А легітимних механізмів, щоб відставити президента немає, тільки сам. А сам – з якого дива?
І тут слід підкреслити, що лінія відношень з Януковичем була обрана абсолютно хибна.
З одного боку, ви вимагаєте його відставки та дострокових виборів. Але як може ставитися до пропозицій піти з влади людина, що постійно чує про "Янушеску", бачить плакати зі своїм простріленим лобом, а до помешкання прориваються непрохані гості Автомайдану?
Ви хочете, щоб він добровільно розстався з владою і ви змогли реалізувати свої погрози, цитую найгуманнішу : "тюрма цьому тирану із конфіскацією майна!". Інші – краще не цитувати, бо ж закони від 16 грудня поки що ніхто не відміняв.
Отже, Януковича ставлять в ситуацію "або – пан, або – пропав". Або – повноправний господар країни, або – приймає вахту у Юлії Тимошенко.
І чого ж ви очікуєте від Януковича за такого альтернативного вибору? Страх за своє майбутнє і за своє життя аж ніяк не сприяє ані адекватній оцінці ситуації, ані адекватній поведінці.
Що треба? Зняти дилему. Пояснити, що повновладним "паном" у випадку диктатури і нечесних виборів йому не бути. Це – з одного боку. З іншого – що домовленості про "не пропав", а, навпаки, можу спокійно і благополучно жити, як, наприклад, Леонід Кучма чи інші колишні українські президенти.
Дати гарантії безпеки, причому під поручительство європейських посередників. Більше того – лишити йому Межигір’я. Хай іде з миром.
Несправедливо? Так, несправедливо. Але якщо цим можна відкупитися від кривавого розвитку подій, від безвладного хаосу, від розколу України – це ще не дорога ціна.
Навіть якщо до цього ще додати мільярди, наколядовані одним дуже здібним до бізнесу стоматологом. Хай йдуть з миром.
Коли йдеться про викуп заручників, питання ціни має другорядне значення. Зараз в заручниках – Україна. І Межигір’я – не надто велика палата.
Ірина Бекешкіна, для УП
