Використання інтернет-технологій в якості інструменту політичної боротьби не є новинкою для жодного з політичних акторів, які збираються приймати участь в прийдешній парламентській кампанії.
Після Помаранчевої революції, що ознаменувалася хоча й хаотичними, однак доволі різнобарвними спробами їх застосування, глобальна мережа із кожною наступною виборчою кампанією перетворювалася на все більш привабливий майданчик для ведення політичної агітації та дискредитації опонентів.
Зрештою, цьому сприяла й ціла низка факторів.
І хоча традиційні медіа, а особливо телебачення, й надалі залишалися головним, а подекуди й визначальним джерелом маніпуляції масовою свідомістю, популяризація мережі інтернет в суспільстві, відносна дешевизна його застосування в політичних цілях, миттєвість та масштаб охоплення, поряд із властивим багатьом політикам старої гвардії прагненням йти в ногу з часом всупереч абсолютному небажанню й нездатності осучаснюватися, минути безслідно просто не могли.
Власне, одним з найяскравіших й водночас найбільш вдалих прикладів використання інтернет-технологій, зокрема соціальних мереж, під час останніх президентських виборів може слугувати кампанія Сергія Тігіпка. В кінцевому результаті йому вдалося не лише повернутися у велику політику, але й створити собі імідж доволі прогресивного політика.
Своєрідною новинкою тих виборів стали й відеоролики Юлії Тимошенко. Активно тиражуючись в інтернет-середовищі, вони не лише делегітимізували опонента, але й закликали юзерів зробити правильний вибір, проголосувавши серцем.
Доволі важко оминути увагою й усім відомого Єгора Лупана, чиї відео носили скоріше саркастичний, висміювальний характер, засвідчуючи цинізм усієї кампанії та кандидатів, які в ній брали участь.
Разом з тим, уже парламентські вибори 2012 року мають усі підстави ознаменуватись перетворенням глобальної мережі на одну з ключових арен політичної боротьби.
Підстав для цього – більш, аніж достатньо…
В умовах всезростаючого тиску владного бульдозера саме інтернет-середовище стало уособленням свободи, вільного дискурсу, предметного спілкування й чи не єдиним простором системної критики режиму.
Більше того, поряд із все більш популярними соцмережами саме інтернет-медіа залишаються для опозиції чи не виключною можливістю довести до широкого загалу власну точку зору на події та процеси, що розгортаються в країні.
Неможливо не відзначити й всезростаючу кількість активних інтернет-користувачів в Україні.
Так, згідно висновків, оприлюднених InternetWorldStats у 2011 році, Україна увійшла до чільної десятки європейських країн за кількістю юзерів. І це лише стосовно виключно дорослого населення.
Більше того, на теренах Центрально-Східної Європи Україна із показником 15,3 мільйона поступається лише Росії та Польщі.
Водночас, відповідно до останніх даних регулярного дослідження ринку телекомунікаційних послуг, здійснюваного GfK Ukraine, на кінець 2011 року кількість регулярних користувачів інтернету в Україні досягла 33%. При цьому позитивна динаміка є помітною серед усіх вікових груп, окрім населення, старшого за 60 років.
Тобто спостерігається різке зростання присутності в інтернеті економічно активного населення – середньостатистичного виборця, якщо іншими словами.
В той же час, підключення до мережі мають вже 77% домашніх комп’ютерів. А головним місцем доступу до інтернету свою оселю називають четверо з п’яти українських користувачів.
Про що це свідчить? Хоча б про те, що послуговуючись мережею у вільний від роботи час, людина не лише у все меншій мірі потрапляє під вплив телебачення й друкованих медіа, але й здійснює свій вибір та формує уявлення про навколишній світ саме на основі інформації, отриманої з інтернету.
Спокуса не скористатися таким ресурсом й заполучити необхідні для потрапляння в парламент голоси виборців надто велика.
На війні ж, як відомо, всі засоби годяться…
Офіційні інтернет-сторінки
Наявність офіційних веб-сторінок для вітчизняного політикуму – звичне явище.
І якщо особисті домени окремих політиків – тенденція останніх двох-трьох років, то переважна більшість українських політичних партій вже давно пройшли той період часу, коли офіційна інтернет-сторінка створювалася скоріше у прагненні слідувати "моді", аніж з метою забезпечити належну поінформованість громадськості про власну діяльність через мережу.
Сьогодні цим інструментом активно послуговується навіть дещо архаїстична компартія, а відсутність власної сторінки в інтернеті розцінюється багатьма як одна з безпосередніх ознак несерйозності будь-якої організаційної структури.
Водночас, переважно не сприймаються такого роду ресурси й як джерело неупередженої та достовірної інформації.
Підконтрольні інтернет-сайти
Як наслідок, політичні актори у все більшій мірі прагнуть отримати можливість прямо або опосередковано здійснювати вплив на редакційну політику інтернет-сайтів, зовні безпосередньо не прив’язаних до жодної з політичних сил.
Впізнавані й доволі популярні серед користувачів інтернет-портали вже давно перетворилися на ласий шматок у політичній грі.
Особливо характерною ця тенденція є на місцях, де фінансові можливості зазвичай достатньо обмежені й загроза потрапити на політичний гачок куди більша.
На Івано-Франківщині, приміром, як зрештою і в інших регіонах, знайти веб-ресурс, який б не просував інтереси жодного з політичних суб’єктів, практично неможливо. Такі приклади, якщо й є, їх одиниці.
А відтак, вже сьогодні окремі медіа із незгасимим ентузіазмом намагаються прищепити визначеним місцевим політикам із непомірними амбіціями імідж якщо не моральних авторитетів, лідерів громадської думки та борців за права громадян, то принаймні зобразити їх в якості хороших господарників, благодійників і просто достойних людей, не забуваючи "згадати" при цьому й про опонентів.
Соцмережі
Невід’ємною складовою сучасного політичного позиціонування є й наявність власних сторінок у соцмережах. Своєрідними еталонами тут вже давно стали Facebook, Twitter та LiveJournal. Переважно на молодіжну аудиторію зорієнтовані "Одноклассники" та "Вконтакте".
Останнім, до речі, активно послуговувався Володимир Путін напередодні президентських виборів у прагненні залучити на свій бік молодь, частина супротивників режиму серед якої достатньо вагома.
На екаунті його соратника, ще вчора формально глави РФ, Володимира Мєдвєдєва в Twitter можна було віднайти не лише нецензурну лайку, але й "щирі слова вдячності" на адресу окремих чиновників.
Щодо вітчизняних політиків, то серед широкого загалу й надалі продовжують мислити переважно кількістю, а не якістю.
Так, за числом "френдів" найбільш популярними блогерами країни є Юлія Тимошенко, Наталія Королевська, яка у все більшій мірі прагне зодягти на себе чужу сорочку, Сергій Тігіпко й Микола Азаров, якому привідкрили Facebook лише нещодавно.
Більше того, судячи з останніх заяв прем’єра, в найближчому майбутньому увесь керівний склад чиновників в добровільно-примусовому порядку змусять обзавестися власними екаунтами.
Водночас, серед тих, хто веде сторінки особисто, можна виокремити Андрія Шевченка, Олеся Донія, Володимира Ар’єва, Лесю Оробець, Андрія Пишного тощо. На місцях цей перелік куди більш рясний. Для багатьох соцмережі й справді простір для обміну думками, дискусій та генерації ідей.
В той же час, із наближенням виборів кількість політичних екаунтів лише зростатиме, адже, окрім усього, соцмережі створюють ілюзію відкритості й публічності, призводячи до конкуренції образів, маніпулювати якими подекуди навіть легше, аніж у випадку із тим же телебаченням.
Інтернет-голосування
Ще одним способом маніпуляції громадською думкою у призмі прийдешніх виборів стануть різного роду соцопитування та рейтинги. З їх допомогою користувачі зможуть прилучитися, а заодно й дізнатися імена найбільш достойних, популярних, найбільш опозиційних та правильних кандидатів.
З цією метою вже зараз створюються цілі веб-сайти. І якщо одні, як от "Кандидат 2012″ дозволяють обирати з цілої когорти політиків, то інші, до прикладу локальний polityk.if.ua, більшою мірою зіштовхують й провокують.
"Тролі"
Цей сегмент в якості політичної технології активно використовується політичними акторами уже тривалий час. Непоодинокими є випадки, коли на того чи іншого суб’єкта працюють цілі команди, основним завданням яких є шляхом коментарів нейтралізувати визначену інформацію, очорнити опонентів чи, навпаки, відбілити власного роботодавця.
Одним із способів боротьби з "тролями" є авторизація шляхом ідентифікації особи через певну соцмережу, до прикладу Facebook. Однак, ця практика все ще не є достатньо розвинутою, а тому дуже часто коментарі під статтями, а особливо на популярних в країні веб-сайтах, набувають змагального характеру.
Поряд з цим, якщо досвідчені політики навчилися сприймати такого роду "чорнуху" доволі стримано, а пересічні читачі зазвичай взагалі не надають їм особливої ваги, то на місцях, як показує практика, до цього ставляться куди більш ранимо, залучаючи у свої штаби спеціальних осіб, які б відповідали за роботу в даному напрямку.
Не слід забувати й про звичайнісіньку політичну рекламу. Її кількість в інтернеті зростає в геометричній прогресії, зводячись як до звичайнісіньких банерів, так і до доволі креативних роликів на кшталт тих, що їх активно використовувала Юлія Тимошенко, закликаючи юзерів голосувати серцем.
Окрім того, як відзначав Вадим Карасьов, "одним із основних, ударних, центрових трендів нинішньої передвиборчої боротьби стануть хакерські атаки, кібер-кампанії та взагалі виборчі кібер-війни".
На думку політолога, скористатися перевагами цього тренду зможуть більш швидкі, гнучкі та обізнані в сучасних технологіях політичні сили.
Яким чином протидіяти нелояльним до себе медіа може режим, яскраво засвідчили події, що відбулися на початку лютого. Закриття популярного в країні файлообмінника Ex.ua, здійснене під ширмою псевдоборотьби з піратством, очевидно мало ще й якісно іншу мету, окрім як захист авторських прав, дотриманням яких не особливо переймаються навіть перші особи держави. Є питання також до спроби закрити сайт "Дорожний контроль".
Напередодні парламентських виборів така дія цілком можливо могла стати своєрідною апробацією підґрунтя й прислужитися режиму в контексті вивчення потенційної реакції суспільства на закриття інших, нелояльних до системи інтернет-ресурсів.
Ігор Дебенко, політолог, Івано-Франківськ, для УП
