Вчора, у неділю, просто у середмісті Києва було знесено храм. Так, він був наметовим. Так, він стояв у Маріїнському парку – «місці для відпочинку». Але це був діючий православний храм! І його розібрали й відвезли у невідомому напрямку комунальники. Як якийсь паршивий кіоск. Комунальникам допомагали менти. Богохульство відбувалося за рішенням суду (і хто б ще казав, що українські суди – не бісоводимі).
Це – безпрецидентний випадок. Одна справа – зносити наметові містечка, зовсім інша – наметові храми. На останнє досі не наважувалися. Проте, найбільший парадокс полягає у тому, що цей храм було зведено під час помаранчевого фестивалю за прямої підтримки Партії регіонів. Це були «регіональні» намети. Фактично, храм став духовним осередком біло-блакитного наметового містечка. Пізніше, за Ющенка – форпостом опозиції біля Верховної ради.
Але це ще не все. Настоятель, храм і громада належали до РПЦ Московського патріархату! Не те щоб ми мали до МП якісь сантименти. Але якби це був храм Київського патріархату, чи Автокефальної церкви – усе було б ясно. Репресії неугодних, і т.д. А тут… Навіть не знаєш, що подумати. Влада не лише здихується тих, хто її стільки років підтримував. Але й посягає на «святе» - виключне становище і недоторканість Московської церкви в Україні. Це ніби-то й непогано. Але дуже небезпечно. Це значить, у неї дійсно не лишилося геть нічого святого. Якщо вона так обходиться із тими, на кого покладається, на кого розраховує і з ким має домовленності та взаємні зобов‘язання (маються на увазі відносини з МП) – що вже казати про нас.
Втім, дивуватися нема чому. Цього слід було очікувати. Спершу влада толерує пам‘ятники Сталіну. Потім саджає патріотів. Потім розвішує містами й селами червоні прапори. Логічно, що наступним кроком має бути руйнування церков. Його уже зроблено. Далі – тільки голодомор (судячи із продовольчих негараздів, його уже розпочато). Ну й розстріли. До них поки що не дійшло – але від тортур у райвідділках люди уже гинуть.
Вєрним путьом ідут товарищи. Тільки нам із ними не по дорозі.
|