В’язничний щоденник ІІІ. Неймовірні свідчення в’язня про станиславівську Діброву

 

/data/blog/93794/ebde3526384434fa0ecadb548ac17254.jpeg

 

Завершуємо тюремну епопею бучацького нотаріуса Василя Маковського. Наприкінці серпня 1914 року майбутнє цього добродія здавалося безнадійним. Йшла Перша світова, він заарештований за державну зраду, росіяни вже біля Станиславова, а під вікнами в’язниці щодня розстрілюють «ворогів народу». Затримані із жахом чекали, що ось-ось відчиняться двері камери і конвой поведе їх під вищерблений кулями паркан.

 

Перша частина. В’язничний щоденник. Неймовірні свідчення в’язня про станиславівську Діброву

Друга частина. В’язничний щоденник ІІ. Неймовірні свідчення в’язня про станиславівську Діброву

 

У калошах та з парасолькою

29 серпня, субота.

«Нам приказали збиратися до дороги… Я, крім кальошів і парасолі, нічогісінько не мав. Надів кальоші на ноги, взяв в руку парасолю і був готовий. В цілому будинку, на всіх коридорах, у всіх келіях – гомоніли крики, голосіння, прокльони. Йшла Божа помста…».

В’язні камери № 32 прощалися один з одним. Ніхто, навіть солдати охорони, не знав, куди їх повезуть. І ще не факт, чи повезуть – може, просто поставлять до стінки! Якось само собою вийшло, що всі стали на коліна і крізь сльози затягнули молитву до Богородиці «Під Твою милість прибігаємо». Раптом донісся пронизливий крик з тюремного подвір’я «Мамуню! Татуню!», який перервав залп. Після настала гнітюча тиша, «лиш ластівки сполохані цвірінькали».

Буквально через хвилину пролунала команда шикуватися на коридорі. В’язнів знову намагалися ділити на категорії «А» і «Б» і цей поділ тривав до другої години. Потім натовп загнали назад у камери. Стало зрозуміло, що переїзд відкладається. З тривогою очікували наступного дня.

 

Коли тюрма здається раєм

30 серпня, неділя.

«Не було вже навіть того марного сніданку, тої юшки, що звичайно. Нам веліли зійти на в’язничне подвір’я, обставлене навкруги озброєними вояками. Подвір’я зароїлося заляканим людом, переважала інтелігенція. Не вільно було ані говорити, ані з гурту виходити. Ті, що перші це заризикували, поплатилися важкими побоями прикладів. Наруга й лайки не вгавали. Серед невиносної спеки, голодні та спрагнені перестояли ми повних п’ять годин.

Після третьої години пополудні перепровадили нас на подвір’я військового суду. За той час на вулиці за залізною огорожею зібралася величезна товпа міського шумовиння. Самих недоростків, всі до сімнадцяти літ. Коли нас випроваджували, понеслись на зустріч нам скажені свисти і ганьблячи вигуки. На наші голови посипався град каміння. Конвоюючи вояки ні вусом не моргнули».

Цей військовий суд, разом із гауптвахтою, містився на теперішній вулиці Національної гвардії, праворуч від музею «Герої Дніпра». Саме там, під муром, що відділяв судове подвір’я від в’язниці «Діброва», виконували смертні вироки. Якраз коли заводили в’язнів, там розстрілювали чергову партію засуджених. Офіцери і сержанти глузували з арештантів:

«Це салют на честь цісаря. Всіх вас таке теж незабаром чекає!».

Протримавши людей на вулиці до пізньої ночі, начальство віддало наказ заночувати у камерах гауптвахти. Коли Маковський побачив, у яких умовах сиділи військові злочинці, то зрозумів, що «Діброва» була ледь не санаторієм.

«Сморід та задушливий сопух, – пише він, – запирав віддих. Очі заходили імлою і слізми. Люди попросту омлівали. Нас 89 душ зігнали в одну келію; мущин і жінок разом. Скрізь на цементній долівці й попід стінами нечистота і вогкість. Від ранку до ночі не дали нічого їсти, ні пити. І купити не було дозволено. Про будь-який сон не могло бути й гадки. На тапчанах та клунках, на долівці в нечистоті, де хто міг, де було місце, де хто стояв – там падав і куняв. Одні на одних.

Велика була ласка дижурного підстаршини, що після кількох випадків омління, по загальних криках і зойках «змилосердився» і – як казав, проти виразної заборони – позволив групами по 6 осіб, під штиками піти до уступових місць. Та ніч була безкінечна».

Вночі чотирьом в’язням стало погано. Їхні товариші дарма колотили у двері – ніхто не відгукнувся. Зі світанком цих напівмертвих людей винесли на ношах. Казали, що до шпиталю.

Під градом каміння

31 серпня, понеділок.

«Ранком вигнали нас усіх на те саме подвір’я і обставили вартовими. Вночі привезли цілий великий транспорт «політичних» з Коломиї і долучили до нашого відділу. Вполуднє розносили страву і давали по кусневі хліба. Відтак повідбирали все «казьонне» начиння (посуд – Авт.). Оголошено, що з полудня від’їдемо. По подвір’ї крутилися ріжні продавці з хлібом, сірниками, содовою водою та ін. В кого були гроші, надбав дечого на дорогу; в кого ні, приглядався всьому байдуже. Мені вдалося перемовити якогось капраля, щоби пішов до канцелярії розвідати про мої речи та гроші, бо декотрим повіддавали. Вернув з нічим, мовляв, усі речі будуть передані конвоєві».

Постійно, поодинці та групами, на судове подвір’я доставляли нових в’язнів у кайданах. У дальньому куточку не вщухали залпи розстрільної команди. Втім їх перекривала артилерійська канонада, яка відчутно наближалася.

О четвертій пополудні 634-х арештантів вишукували вісімками та під ескортом півсотні ополченців повели на залізничну станцію. Однак не всіх, наприклад, залишили старого і немічного Попеля з камери Маковського. Похід в’язнів до вокзалу був страшним.

«Вулична юрба, яка, мабуть, на нас тільки чекала, підняла з моментом нашого виходу нелюдський вереск та свист. В одну мить побачили ми себе окруженими безчисленою юрбою озвірілої голоти. Град каміння сипався безупинно на наші голови; з багатьох спливала кров. Серед диких вересків і гидких вигуків забігали до нас з ріжних боків і били камінюками, п’ястуками, кастетами, а той було – ножами. Найбільше дісталося тим, що йшли з краю. Ескортуючі вояки хоронили нас, щоправда, скільки могли. Але що значила їхня жменька супроти тисячної юрби здичавілого шумовиння?».

Улюбленою мішенню натовпу став мобілізований професор Т., який ішов у військовому мундирі. Ледь не половина каміння летіла у бік його офіцерської шапки. Лише коли її зняв, а закривавлену голову перев’язав хустиною, каменепад дещо вщух. А ось Маков­ському відносно пощастило. Він ішов другим з краю, його сусідом був простий селянин-гуцул, який мало цікавив натовп. Але усе ж таки якійсь поляк-скаут примуд­рився так владувати нотаріуса кастетом в ліве плече, що потім той не міг підняти руку.

Рухались повільно, адже дороги і тротуари були забиті війсь­ковими колонами. Доводилось часто зупинятися чи звертати у бічні вулички. Нарешті, дійшли до вокзалу.

Прощавай, Станиславове

«Станція гуділа й шуміла… Залізничний двірець обложений людьми. Це була евакуація Станиславова.

А дорогою від Тисьмениці, всіма ровами, стежками, полями, пішки, на конях та на возах, здорові та ранені, відступало австрійське військо. Знеможене, збайдужіле…

По ровах сиділи ранені, бліді, як смерть. Одні одним перев’язували рани. Інші лежали горілиць і спочивали, дехто з них, може, вже й навіки. Говорено нишком, що це жертви погрому під Нижнєвом».

Колону арештантів зупинили біля складів та худоб’ячих рамп. Миттєво станцію облетіла звістка, що привели москвофілів – зрадників і шпигунів. Поруч чекали на ешелон золочівські улани. Коли вони довідалися, хто є поруч, то оголили шаблі й пішли різати в’язнів. Справу врятував начальник конвою, підофіцер Крижанівський. Він наказав своїм солдатам примкнути багнети і живим щитом стати перед уланами. Ті ображено погомоніли та відійшли.

Нарешті почалось завантаження. 634-х в’язнів розпихали по сімох товарних вагонах, пов­них гною та бруду. Разом із Маковським напхалося ще сто людей разом із клунками.

«Перший вагон за паровозом був заповнений полоненими російськими старшинами, тими, що ми їх на «Діброві» крізь вікно оглядали. У двох дальших вагонах їхала частина тих геройських уланів, які мали охоту до масакри (кровопролиття, різанина – Авт.) безборонних людей. Решта їх поїхала окремим поїздом. За ними йшли наші вози, за нами службові й вантажні. В безконечно довгий поїзд вставлено три чи чотири паровози».

Рушили у сутінках. Потяг їхав у бік Делятина. Подолавши Карпати, арештантський ешелон дістався Угорщини, звідки в’язнів переправили в Австрію – до табору Талергоф.

Як склалася подальша доля Маковського? Його справа набула неабиякого розголосу і про звільнення бучацького нотаріуса клопотав сам митрополит Анд­рей Шептицький. Але спасіння прийшло з несподіваного боку. У Талергофі в’язневі дали можливість ознайомитися з матеріалами справи, серед яких були свідчення поручника Б. Але звали того офіцера не Левко, а Фердинанд! Слідчі переплутали і допитали однофамільця, який ніколи Маков­ського в очі не бачив. Розшукали справжнього Б. і той підтвердив, що його товариш ніякий не шпигун, а навпаки – українофіл і законослухняний підданий цісаря.

12 листопада 1914 року Василь Маковський вийшов на волю, а через два десятиліття видав цікаві спогади. Як ви переконались, стиль писання в нього легкий, тож якби серйозно зайнявся літературою, запросто міг би стати українським класиком.

 

РЕПОРТЕР


07.12.2015 1828 0
Коментарі (0)

16.09.2025

Попри російсько-українську війну, що триває з 2022 року, туризм на Івано-Франківщині не просто виживає, але й активно розвивається.    

408
14.09.2025
Вікторія Матіїв

Олексій Солоданюк загинув 23 серпня 2023 року на Запорізькому напрямку. Сім'я Солоданюк родом з Черкащини, але останні дев'ять років проживали у Києві. Після загибелі чоловіка Катерина разом з дворічною донечкою Соломією переїхали в Івано-Франківськ.  

1633
09.09.2025

Чому історичні скарби під загрозою?

1396
05.09.2025
Вікторія Косович

Як в Івано-Франківську справляються з викликами в умовах війни, які інфраструктурні проєкти реалізовують та що планують після перемоги, Фіртка поспілкувалася з заступником мера, директором департаменту інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради Михайлом Смушаком.

1319
01.09.2025
Вікторія Матіїв

Журналістка Фіртки розпитала шкільну практичну психологиню Віталію Саламащак про те, як війна впливає на емоційний стан учнів, які методи допомагають дітям впоратись зі стресом та тривожністю і що батькам і вчителям варто знати, щоб підтримати дітей у цей непростий час.

1232
30.08.2025

Кримінальний шлейф компанії-переможця «Коста-Проект» викликає занепокоєння щодо прозорості будівництва системи лінійної телемеханіки.  

7355

Свого часу транзитом на Тибет вдалося відвідати Непал та його столицю Катманду. І за ці кілька днів вісім років тому склалося враження, що непальці багато в чому подібні до українців.

410

Некромантія — це про культуру. Культура, яка по суті є рекультивацією, стає просто культом смерті. Ніби логічно — чим більше мудрості, тим більше любови до смерті. Або ж сили й наснаги її прийняти. Це культ або ж ритуал.

519

Ще недавно приналежність до певної конфесії визначали також за однією ознакою, вважаючи, що православний священник має бороду, а католицький — з поголеним обличчям.

754

Цього дня, рівно 148 років тому, 22 серпня 1877 року народився мій прапрадід Самійло Головенський. Він був козацького роду, заможним, володів 30-ма гектарами поля та млином. В радянські часи його назвали «куркулем».

1788
16.09.2025

Добра тарілка — це не дієта, а насолода: страви, які радують очі, душу і живлять тіло. Навіть простий перекус може стати маленьким ритуалом, що заряджає позитивом на кілька годин уперед.  

165
10.09.2025

Час останнього прийому їжі може впливати на здоров’я не менше, ніж її склад.  

1230
06.09.2025

Сіль супроводжує людство тисячоліттями. Колись вона була «білим золотом», за яке воювали й платили цілими статками, а сьогодні часто стає об’єктом звинувачень у шкоді для здоров’я.  

725
16.09.2025

Простий образ сіяча й зерна розкриває глибоку істину: від нас залежить, чи проросте й принесе плід те, що ми чуємо й сприймаємо.

170
09.09.2025

Християнська родина — це не лише осередок любові й підтримки, а й «домашня Церква».  

1404
05.09.2025

Вірян запрошують на прощу до Погінського монастиря, що на Прикарпатті.  

989
03.09.2025

Мер Івано-Франківська Руслан Марцінків підтримав позицію Українського католицького університету щодо враховування світоглядних критеріїв при відборі студентів на програму з проживанням у колегіумі.  

1545 1
16.09.2025

Суди викривають байдужість місцевих рад до збереження історичних пам’яток.  

354
16.09.2025

Непал є країною, де домінують ліві політичні погляди. Загалом воно й не дивно, оскільки саме в Непалі народився сам Будда Гаутама.

463
04.09.2025

В Пекіні відбувся найбільший в історії Китаю військовий парад, присвячений 80-літтю завершення Другої Світової війни.

1197
01.09.2025

FP-5 «Фламі́нго» — українська крилата ракета великої дальності. Перші фотографії ракети опубліковані 17 серпня 2025 року. Пізніше оприлюднені її технічні дані свідчать, що українська ракета вдвічі перевищує як дальність, так і вагу бойової частини знаменитих американських «Томагавків». При цьому вона приблизно вдвічі дешевша за американські ракети.  

1488
23.08.2025

Лише в серпні поточного року українськими дронами були вражені, деякі по кілька разів, сім великих нафтопереробних підприємств Росії та інша інфраструктура. Загалом враженими виявилися підприємства, які забезпечують 14% ринку пального Росії.  

995