Поділ народів на «історичні» та «неісторичні» є ідейним спадком позаминулого століття. Історики кажуть, що методологічно він застарів. Певне, мають рацію. Попри це прихід до влади у США Трампа продемонстрував нам, що певні історично «застарілі» та «архаїчні» речі здатні досить бадьоро та свіжо випірнати з умоглядної минувшини. Тому розміщую це есе.
ІСТОРИЧНИЙ НАРОД
Зазначений вище поділ запропонував (радше постулював) два з половиною століття тому Йоганн Готфрід Гердер, а методологічної повноти ця концепція отримала завдяки Гегелю. У «Філософії права» 1821 року та у посмертно впорядкованій збірці лекцій «Філософія історії» німецький філософ обґрунтував своє бачення історичного народу як народу, що не просто створив свою державу, а створив її як ефективну форму боротьби за панування у всіх сферах – від політичної до культурно-мистецької.
Ця ідеологема Гегеля мала значний вплив на європейську історію та історіософію. Не оминув цей вплив і українських інтелектуалів першої половини і середини ХХ століття. Дмитро Чижевський та Іван Лисяк-Рудницький свого часу використовували її положення для розуміння історії української культури.
Попри всю спекулятивність поділу народів на «історичні» та «неісторичні», попри сучасні сумніви у коректності формули держави як «форми боротьби за панування», модерні та постмодерні інтерпретації гегелівської ідеологеми і досі залишаються актуальними у політичній публіцистиці на Заході. Особливо у публіцистиці правого та право-республіканського спрямування.
Якщо відкинути нюанси, то політична традиція людства знає лише два способи як народу здобути титул «історичного» у гегельянському розумінні.
Перший спосіб – створити імперію. Шумери, китайці, римляни, вавилоняни, єгиптяни, вірмени, араби, майя, ацтеки та ще з кілька десятків земних народів саме через імперські загарбання застовпили за собою сторінки підручників.
Більш модерним є другий спосіб – перемогти пристаркувату імперію та ствердити себе як гордого могильщика загальновизнаної величі. За давніх часів небагато з народів спромоглися на такий вхід до історичних анналів. Серед інших можна згадати Афінську державу, яка блискуче перемогла імперію Ахеменидів (до речі, ще зовсім не пристаркувату), Іудейське царство, що за Макавеїв ствердилося як несподіваний переможець імперії Селевкидів та Дай В’єт (сучасний В’єтнам), війська і флот якого протягом дванадцяти століть здобували перемоги над імперським Китаєм.
За нових часів перемагати імперську системність стало не простіше і не легше, а… більш звично.
У середині ХІХ століття «весна народів» розпочала антиімперське «ралі» у Європі, що закінчилося після Першої світової. На уламках трьох європейських монархій виникло аж зо два десятки більш або менш симпатичних національних держав. Але навряд чи Гегель зарахував би народи більшості з них до сонму «історичних». Для набуття пресловутої «історичності», як виявилося, необхідне щось більше за національну консолідацію, накладену на сприятливу міжнародну коньюктуру (або ж на світову війну).
Необхідне особливе колективне надзусилля. Обов’язково увінчане перемогою. Не забуваємо, що мова йде не про самобутність і не про культурну привабливість, а про «боротьбу за панування».
Скажімо, Фінляндія у 30-их роках здобулася не лише на взірцеву національну консолідацію, а ще й на всенародний героїчний військовий спротив у 1939-1940 рр. Проте її боротьба, врешті-решт, закінчилася втратою територій та довгим вимушеним нейтралітетом, якого країна позбувається лише тепер. Історичність Фінляндії впирається у слово «фінляндизація». Воно, це слово, насправді історичне, знакове та маркуюче. Проте означає воно щось далеко не тотожне тій віковій славі, котру волелюбний народ здобуває на руїнах імперського монстра.
В нас з’явився шанс стати історичним народом. Його унікальність полягає у наступному:
1) теперішній варіант Російської імперії системно слабший за царську державу та СРСР та не має ані ідеологічного стрижня ані суверенної проекції майбутнього;
2) Україну послідовно та інтенсивно підтримує потужна коаліція держав;
3) війна ведеться в умовах межової інформаційної відкритості, тому імперія не здатна створити навколо воєнних подій власну безальтернативну інформаційну бульбашку;
4) проросійські українські політики не мають значущих майданчиків для капітулянтських домовленостей.
Дехто загострює увагу на тому, що Україна вже «вписала себе» в історію ХХІ століття. Що російсько-українська війна визначила стрижень глобальних протистоянь «центрів сили» як мінімум на 30-40 найближчих років. Що світові референтні середовища воленс-ноленс, зі скрипом, але почали визнавати культурно-цивілізаційні відмінності між росіянами та українцями.
Проте мова йде про дещо більше.
Прийнято вважати, що позицію історичного народу займає не той хто «не програв» і не той, кому співчували, симпатизували та аплодували. Історичним народом стає переможець. Реальний або конвенціональний. Тобто або той, хто переміг і свідомий цього, або той, кого абсолютна більшість публічних та експертних авторитетів світового співтовариства визнала переможцем. І хто внутрішньо погоджується з цим визнанням.
Російсько-українська війна – лише перша ластівка великих війн ХХІ століття. Й навряд чи наша країна залишиться на узбіччі глобального протистояння. Найбільшою нашою перемогою було б ствердження себе як історичного народу на самому початку руйнівної епохи. Тому що з історичними народами завжди будуть рахуватися. Навіть тоді, коли хмари війни затягнуть горизонти від океану до океану.
