Минув тиждень з дня перемоги найнесподіванішої, найфеноменальнішої, найдивнішої революції. І це не гучні епітети - постійні читачі «Вільної преси», напевно, пам'ятають, як зовсім недавно автор статті, повернувшись з Тунісу, описував його мало не як «європейську країну в Африці» і хімічно чистий зразок для наслідування всім трудящим Сходу з точки зору європейця. Що ж виходить? Автор був сліпий? Не розгледів ознак наближення соціального вибуху? Так, спочатку він і сам так думав. Але потім почитав пости і статті інших туристів, представників турбізнесу, російських дипломатів, сходознавців і зрозумів: не він один. Із високочолих мудреців ніхто не передбачив стрімку революцію в Тунісі. Ніхто не бачив ознак описаної Леніним «революційної ситуації». Жодних. До самого моменту бунту продавалися путівки на туніські курорти, літаки возили туристів, яких потім з великою затримкою евакуювали. (Http://www.svpressa.ru/all/article/32565/)
Сьогодні невелика у світовому масштабі країна, приблизно така ж, як Куба (близько 10 млн. жителів) задає мало не порядок денний на 2011 рік. Туніська революція змусила диктаторські режими по всьому світу знову мучитися безсонням. Приблизно так же, як це зробила в 50-і роки кубинська революція. Хто тепер наступний після Тунісу? Алжир? Єгипет? Ємен? А може - Албанія або навіть Росія?
Хоча на перший погляд туніська революція справді суперечить всякій логіці! Абсолютно точно не «помаранчева». «Помаранчеві технології» приурочені до виборів, до вимог опозиції перерахувати голоси, підпільній роботі «продавшихся заходу п'ятій колоні» журналістів і правозахисників, наметів на головній площі і т.д і т.п. Тут цього й близько не було - «проклятий Захід» був дійсно задоволений президентом Бен Алі - в розпал заворушень. Франція навіть пропонувала прислати йому на допомогу своїх поліцейських, чого тепер у Парижі зі зрозумілих причин соромляться, воліють не згадувати. Та й чим «проклятому Заходу» бути незадоволеним? Це ж бо не Сирія чи Ірак. Туніс - найпрозахідніша країна в арабському світі.
Місцеві «вибори» президента там тихо-мирно пройшли ще в 2008 році. «Національний лідер» (виходець із спецслужб і наступник старого-хворого першого президента Тунісу, між іншим) Бен Алі, який змінив під себе конституцію, успішно переобрався на новий термін з 90% голосів. «Системна» опозиція в черговий раз залишилася за дужками конституційної більшості місцевої «Єдиної Росії» чи «Партії реіонів». Хоча, зауважимо - туніське законодавство давало їй багато люфту, - за «системною» опозицією в місцевому парламенті зарезервовано мінімум 20% місць, якщо на виборах їй нарахують менше голосів.
Туніська ж «несистемна» опозиція разом з усякими там НГО вже давно видавлена в еміграцію. Зайве допитливих журналістів посадили по тюрмах, і це теж нікого особливо не схвилювало, в тому числі і «проклятий Захід», який інвестував гроші в туніські трубопроводи (по його території проходить газопровід з Алжиру до Італії, що забезпечує 40% постачань газу в цю європейську країну) , автоскладальні заводи, комбінати мінеральних добрив.
А може, тунісці дійсно жили погано? Адже зі шкільної лави ми знаємо, що революцію завжди передує так звана «революційна ситуація» - верхи не можуть, низи не хочуть, потреби і лиха мас загострюються. Але і цього не було! Так, зрозуміло - не Франція з Німеччиною. Але все ж таки Туніс не найбідніше, а навпаки - найблагополучніша з держав Африки після ПАР. За роки правління Бен Алі ВВП країни навіть не подвоївся, а потроївся!
Кількість бідняків зменшилася на 10%, практично зникли нетрі. Показники тривалості життя (74 роки), дитячої смертності, рівня освіти, розвитку пенсійної системи і т.п. тут найкращі не тільки в африканському, але навіть і арабському світі.
Ну, поплескала країну, звичайно, криза. Подорожчали продукти. Але на відміну від, наприклад, Єгипту, де злидні не вдається замаскувати навіть уздовж «туристичних» маршрутів і поліцейський характер режиму кидається в очі (скрізь люди у формі, дороги перекриті блокпостами з кулеметами на вишках і т.п.), в Тунісі було не так просто побачити поліцейського. Звичайно, Бен Алі правив країною залізною рукою, але в оксамитовій рукавичці. І хоча сьогодні ті, хто ще вчора пропонував йому допомогу, відмовляють у притулку і мало не демонізують - карикатурним кривавим диктатором, він все таки свій народ не труїв газом, як Саддам Хуссейн. А на тлі переважної більшості інших арабських лідерів Бен Алі і зовсім виглядав мало не рафінованим європейцем, викликав повагу.
На тлі сусіднього вируючого Алжиру та Лівії з її не зовсім адекватним керівником країна поставала справжнім. Навіть стала привілейованим партнером ЄС, чого не вдалося домогтися і Ющенкові! А ще Туніс - найбільш світська, найбільш «секулярна» держава Сходу - тут немає багатоженства, калиму. Навіть чисто зовні нагадує не східну, а балканську країну, дійсно «Південна Європа,що лише випадково опинилася в Африці».
Половина жінок не покриває голову хусткою (не кажучи про чадру), а дівчата і зовсім одягаються в джинси і безрукавки. Друга мова, обов'язкова для вивчення в школах - французька. Мечеті не кидаються в очі. На особисті свободи громадян режим не робив замаху. У країні не просто вільно продається вино, пиво і місцева фінікова горілка, але навіть склалася ціла культура виробництва і споживання цих напоїв. За якістю, відзначимо, теж цілком європейська, а не єгипетська «бормотуха». ТБ... Ну, телевізор, звичайно, «зомбоящик». Але дзюрчить собі вільний Інтернет, співають місцеві зірки естради ... Здавалося - чого ще потрібно для щастя?
І раптом...
І раптом з'ясувалося, що достатньо однієї людської трагедії, самоспалення безробітного випускника коледжу, вимушеного заробляти на життя торгівлею фруктами без ліцензії та скривдженого провінційним поліцейським, щоб правлячий режим найуспішної країни Африки посипався у лічені дні. І йому вже не допомагало нічого - ні обіцянка Бен Алі більше не виставляти свою кандидатуру, ні зниження цін на хліб і олію, ні навіть хвалені поліція і ЗМОП, на які так сподіваються всі авторитарні правителі. В останні дні заворушень, коли сотні тисяч протестуючих вже заполонили вулиці туніської столиці, по беззбройних людях вже прицільно били снайпери. Справжніми кулями. Було вбито більше 60 чоловік. А закінчилося це лише тим, що тепер місцевим силовикам, званим «поплічниками побіжного президента» за все це доведеться відповідати: туніська революція вчергове продемонструвала просту життєву мудрість - «на цьому світі немає нічого вічного».
У лічені дні, як картковий будиночок, розсипалася і місцева партія влади, в якій перебував аж мільйон членів - 10% населення країни! Партію залишили новий тимчасовий президент (колишній спікер парламенту) і прем'єр-міністр. Країна готується до перших вільних виборів, а поки як насмішка над віковими підвалинами «дядьків у піджаках», у складі нового уряду - найзнаменитіший туніський блогер-демократ (напевно, аналог російських блогерів-неформалів Антона Носика або Рустема Адагамова). Зате один із місцевих «олігархів», родич президента, вже ні перед яким судом відповідати не буде: в процесі затримання вчорашніми терплячими і слухняними підданими був надмірно «люструваний» лезами їх складаних ножів.
Шок?
Ще який! Мирний, добродушний, спокійний народ Тунісу немов підмінили. Наче у величезну чашу його терпіння впала остання крапля - загибель нещасного молодого хлопця з провінційного містечка, перевернула всю, накоплену десятиліттями, чашу.
До речі - щось дуже схоже було описано ще в написаній 20 років тому антиутопії Едуарда Тополя «Завтра в Росії», де загибель десятирічної дівчинки від рук міліціонера в Нижньому Тагілі призводить до народного повстання і революції в Росії. Але і Тополь не зі стелі брав свою фабулу - хіба не так, за сценарієм типовою фрустрації, починалася громадянська війна Омеляна Пугачова? А спочатку здавалося - подумаєш, якимось козакам з річки Яїк заборонили вудити рибу ... І не таке терпіло «це бидло»! Витерплять і це. Або лютнева революція 1917 року в Росії - адже всього-на-всього хліб на три дні не підвезли до Петрограда. На три дні... коли періодично голодували цілі губернії. А у підсумку «злетіла» вікова монархія, основи якої не міг похитнути навіть Наполеон.
Зрозуміло, сьогодні, «заднім числом», всі мудрі. Один сходознавець вже пояснює туніську революцію інтригами і надмірними апетитами молодої дружини Бен Алі, навколо якої в останні роки сформувалася своя олігархічна «Сім'я». Інший відомий блогер вважає, що революція в Тунісі якраз тому і відбулася, що це найбільш розвинута, багата і освічена країна Африки: наблизившись за своїми стандартами і способу життя до країн Європи, тунісці вже не захотіли терпіти «азіатчини» в політичній системі.
Звичайно, і те й інше також наповнювало «фрустраційну чашу» народного терпіння, причому навіть не краплями, а цілими кружками. Причому останній довід може надихнути поки ще не повалених диктаторів на хибні висновки: «Ах, так ось у чому річ! Ми їх, невдячних, вчимо-лікуємо безплатно, пенсії їм платимо, а вони вже тачкою з фруктами білі рученьки бруднити не хочуть! Тоді - дідька їм лисого. Будемо тримати в темряві й невігластві, щоб думали тільки як вижити і по інтернету лазити часу та розуму не залишалося!» Не випадково ж у Росії замість вирішення реальних проблем народу знову почали полоскати мозок то виносом тіла Леніна з Мавзолею, то якимось православним дрес-кодом, то - що куди небезпечніше - новим проектом шкільної реформи з заміною хімії та фізики на «патріотизм». Так само як в Україні постійно борються за чи проти мова, за чи проти вектору розвитку, за чи проти присвоєння звання Героя України. Якось все це теж дуже вже несподівано збіглося з подіями в Тунісі!
Доведеться засмутити: на жаль, не допоможе й це. Адже до революції в багатому Тунісі була і друга революція в злиденній Киргизії. Теж абсолютно не пов'язана з виборами і наметами на Майдані і де режиму теж ніяк не допомогла стрільба по живих мішенях. Тільки ось основною рушійною силою тієї революції були не безробітні випускники коледжів, а пастухи, що спустилися з гір, куди простіші в своїх моралі. А тому і попалили-рознесли в ході тієї революції Бішкек значно більше, ніж Карфаген: розмах «кіргізінга» був такий, що місцева міліція взагалі кілька днів боялася ходити у формі.
А тому головний урок Тунісу такий: соціальний вибух, який накопичується роками від відчутної людьми несправедливості, передбачити неможливо. Якщо в країні є проблеми (а вони є в будь-якій країні) - він може спалахнути в будь-яку хвилину, спровокований діями будь-якого «Євсюкова» чи «Колєснікова». І ліки від такого соціального вибуху лише одні - не демонстрація авторитарними режимами своєї сили та брутальності, а діалог із суспільством. Особливо з тих питань, які безпосередньо хвилюють мільйони громадян.
Сергій Петрунін
Джерело http://svpressa.ru/blogs/article/37634/
