Президент Польщі Кароль Навроцький (колишній боксер і сутенер, яким його називають політичні опоненти) нещодавно очолив рейтинг довіри серед польських політиків із рекордними 54,8%. За місяць його рейтинг зріс на 8,4 відсотка, що стало найвищим показником в історії таких опитувань.
Такий показник довіри Навроцький отримав після позбавлення Володимира Зеленського найвищої нагороди Польщі – Ордену Білого Орла. Приводом для такої дії Навроцького стало присвоєння указом Президента України імені «Героїв УПА» одній із військових частин ЗСУ. Причиною ж, очевидно, є внутрішньо політичне протистояння перед парламентськими виборами наступного року в Польщі.
За показником довіри Навроцький випередив рекордний показник підтримки, який на піку популярності взимку 2024 року мав лідер «Польщі-2050» Шимон Головня (54,4%).
На другому місці у рейтингу довіри опинився більш адекватний і професійний очільник МЗС Польщі Радослав Сікорський з 42,6%. На третьому місці – прем'єр-міністр Дональд Туск з 38,1%, що на 1,5 пункта більше, ніж місяць тому. Водночас не довіряють Туску 57,6% опитаних.
Після указу президента Польщі Володимир Зеленський відправив «Новою поштою» свій орден на адресу канцелярії польського президента. Пізніше від своїх Орденів Білого Орла відмовилися Леонід Кучма, Віктор Ющенко, а дещо пізніше і Петро Порошенко.
ЦИТАТИ І ПІДСУМКИ
Всесвітньо відомий «батько» польських економічних реформ 1990-х, які тоді називали «шоковою терапією», і які сьогодні привели Польщу до рівня 20-ї економіки світу з ВВП більшим аніж 1 трильйон доларів, Лєшек Бальцерович написав в соцмережі:
Норман Дейвіс – всесвітньо відомий британський історик валлійського походження, професор Оксфордського університету, відомий своїми фундаментальними науковими працями з історії Європи, Польщі та Британських островів. Одним із найкращих досліджень історії Польщі у світі є класична двотомна праця Нормана Дейвіса «Боже ігрище» (God's Playground).
До слова, 4 липня 2014 року у варшавському палаці Бельведер Норман Дейвіс офіційно отримав польське громадянство за його величезний внесок в популяризацію польської історії у світі.
А у 2012 році він був нагороджений найвищою нагородою країни – Орденом Білого Орла.
В інтерв’ю польській журналістці Магдалені Ріґамонт для видання Wiadomości Onet Норман Дейвіс зауважив:
«Полякам слід бути обережнішими у тому, що вони говорять про Україну та її історію....
Ми повинні сказати прямо: загалом УПА не була злочинною організацією. Її головною метою була легітимна боротьба проти окупантів за незалежність своєї країни...Те, що сталося на Волині, безперечно є жахливим злочином, проте некоректно приписувати провину за це всьому українському народу. Мова йде про дії окремої радикальної фракції всередині визвольного руху».
Про роль Степана Бандери Норман Дейвіс сказав:
«Степан Бандера перебував у німецькому концтаборі Заксенгаузен, коли відбувалися масові вбивства поляків, і ці події розгорталися не за його прямим наказом».
Про рішення Президента України:
«Те, що зробив президент України, не має нічого спільного з Волинню. Дев'яносто відсотків УПА не мали нічого спільного з Волинню. Невже президент Зеленський мав відмовитися вшанувати дев'яносто відсотків героїв УПА?
Сучасна повага до УПА в Україні базується на їхній затяжній та жертовній боротьбі проти радянської і німецької окупації, а не на подіях Волині».
Також науковець попередив про політичну ескалацію та стратегічну помилку польської влади:
«Ця справа коштуватиме Польщі в майбутньому… Саме в той момент, коли Україна перебуває на п'ятому році війни з Росією, польські урядовці дали Росії дуже корисний привід для пропаганди.
Східна імперія століттями нав'язує світові свою інтерпретацію історії, а від сварок між Варшавою та Києвом завжди виграє лише Кремль».
Норман Дейвіс закликав до мудрості замість шоу:
«Я вважаю, що полякам слід бути обережнішими в тому, що вони говорять про Україну та її історію. Зараз не час для гучних політичних шоу та ультиматумів.
Потрібно дочекатися завершення війни, а потім створити спільну незалежну Комісію правди та примирення за прикладом ПАР».
========
Колишній міністр закордонних справ України Павло Клімкін в інтерв'ю на сайті Deutsche Welle розкритикував рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського найвищої нагороди — ордена Білого Орла. Дипломат назвав цей крок небезпечним для обох держав і таким, що знецінює значення самого історичного ордена.
Основні тези Клімкіна щодо ситуації:
Знецінення нагороди: Клімкін наголосив, що демарш Навроцького ставить польську сторону в дуже несерйозну ситуацію, оскільки з нагоди внутрішньополітичної боротьби використовуються найвищі державні відзнаки.
Використання історії за сценарієм РФ: На думку дипломата, у Польщі формується історична міфологія, яка подекуди починає нагадувати російську пропаганду, стаючи підґрунтям для політичного шантажу.
Загроза євроінтеграції: Існує ризик того, що Варшава може зробити історичні питання жорсткою умовою для вступу України до Європейського Союзу, що матиме катастрофічні наслідки для обох країн.
Відсутність єдності в ЄС: Клімкін звернув увагу європейських партнерів (зокрема Німеччини та скандинавських країн) на те, що Польща має переглянути свою позицію, щоб залишатися позитивною силою в ЄС, а не джерелом постійних криз.
========
Валерій Чалий, дипломат, надзвичайний та повноважний посол України у США (2015-2019), заступник голови Адміністрації президента України (2014-2015), прогнозує важкі стосунки між Україною і Польщею:
«А хто сказав, що нас завжди будуть сприймати як «білого лебедя»? Я вас запевняю, що через п’ять років багато хто в Польщі буде вважати, що ми для них найбільша загроза як потужна військова сила».
======
Тарас Стецьків, екснардеп, лідер руху «Україна без Кучми» у 2003-му році:
«Коли дорослі політики з обох боків починають говорити лише на одну тему, та ще й таку ксенофобську… Польща сама себе цим поховає. На мою дуку, Україна займає значно дорослішу позицію. Поляки ж себе поводять як підлітки».
======
А тим часом The Telegraph, США прогнозує:
«Найближчими місяцями РФ здійснить атаку на Польщу. Варіанти подій – удар дронами по критичній інфраструктурі (до прикладу по електростанціях) або імітація ударів, щоб перевірити системи ППО».
Цікаво, якими в контексті таких загроз будуть дії польської влади: кабміну та президента Навроцького.
ІСТОРІЯ ПИТАННЯ. «ВОЛИНСКАЯ РЄЗНЯ»
Офіційний процес історичного примирення між Україною та Польщею щодо трагічних подій на Волині 1943 року розпочали президенти Леонід Кучма та Александр Кваснєвський у 2003 році.
Головним духовним натхненником цього кроку виступив Папа Римський Іван Павло ІІ (поляк), який закликав народи «звільнитися від минулого».
В 1997-му році президенти України та Польщі підписали першу важливу заяву про національне примирення, закріпивши вектор стратегічного партнерства. [1, 11 липня 2003 року на Волині (у с. Павлівка) Кучма та Кваснєвський взяли участь у жалобних заходах, підтримавши заклик Івана Павла ІІ. [1, 2]
2013-й рік: Експрезиденти Кучма та Кваснєвський виступили із закликом до українців і поляків не допустити політичного загострення та зберегти взаємне прощення.
…2013-й рік. Очевидно, вже триває підготовка Росії до вторгнення в Україну, яке почнеться у 2014-му. Звісно, що одним із завдань спецслужб Росії є і стратегічне бажання посварити українців із сусідами, поляками зокрема.
В липні 2013 року 148 народних депутатів України (переважно члени "Партії регіонів" та Комуністичної партії України) направили листа до польського Сейму з проханням визнати події 1943 року геноцидом польського народу.
Ініціював звернення регіонал Вадим Колесніченко (після втечі з України у 2014 році переїхав до тимчасово окупованого Криму, мешкає та працює в Севастополі, обіймав посади "радника" в окупаційних адміністраціях), який тоді заявив, що звернення до маршалка Сейму Єви Копач було зібране «без жодних проблем за 3 години».
Одразу ж, 12 липня 2013 року, польський Сейм ухвалив власну резолюцію, назвавши Волинську трагедію "етнічною чисткою з ознаками геноциду".
Це рішення обурило українську сторону, оскільки польські політики покладали провину виключно на українські націоналістичні сили.
У відповідь на дії польських колег Верховна Рада України ухвалила свою Заяву (текст якої було схвалено 5 вересня 2013 року). Український парламент закликав до взаємного пробачення та припинення політизації історичних подій. У документі акцентувалося на тому, що засуджувати слід будь-які злочини, вчинені обома сторонами конфлікту.
Можемо тут ще пригадати, як 4 квітня 2014 року про «волинську різню» в ефірі «Громадському ТБ» в інтерв’ю Скрипіну «тупо» говорив нардеп-регіонал Олег Царьов (нині проживає в Росії).
ЩО ПЕРЕДУВАЛО РІШЕННЮ НАВРОЦЬКОГО
За даними розслідування OKO.press, ідея позбавлення Володимира Зеленського ордена Білого Орла з'явилася в інтернеті ще до офіційного представлення цієї ідеї президенту Польщі.
Як стверджують журналісти, першими подібні заклики почали розповсюджувати автори проросійських та антиукраїнських публікацій, а також пов'язані з російською та білоруською пропагандою телеграм-канали.
18 травня з таким закликом виступила Малгожата Зих – активістка, яка у 2023 вибачалася перед Путіним за те, що назвала його військовим злочинцем.
Наступного дня схожу публікацію розмістив Павло Усядек – віцеглава Національного руху, який вважають ультраправим.
За даними розслідування, обидва тексти були майже однаковими за структурою та використаними аргументами.
Пізніше аналогічні формулювання з'явилися у телеграм-каналах NewsFactoryPL та Міжнародного радіо Білорусі.
27 травня із закликом позбавити Володимира Зеленського ордену виступив колишній прем'єр Лешек Міллер, використавши вираз: «плювок полякам в обличчя». Його публікацію активно розповсюджували, зокрема російські акаунти.
І лише 28 травня офіційне звернення до президента Польщі надіслав депутат «Конфедерації» Гжегож Плачек. Після цього було запущено процедуру, яка завершилася позбавленням Володимира Зеленського ордена Білого Орла.
ЩО РОБИТИ
Тут краще процитувати Яцека Мінге, блогера, який пише для Wolność Równość Demokracja:
«Іноді в політиці найкраща відповідь – це не симетричний удар у відповідь, а хід, після якого опонент раптом починає виглядати не сильним, не принциповим, не моральним арбітром, а просто дрібним чиновником із великою печаткою і маленьким горизонтом мислення.
Історія з польським Орденом Білого Орла саме така.
Поляки вирішили зробити символічний жест. Забрати, переглянути, принизити, показати, що українська пам’ять має проходити через польську політичну цензуру, особливо тоді, коли у Варшаві комусь дуже хочеться поговорити з власним виборцем мовою старих образ, а не мовою спільної безпеки.
Українська відповідь із поверненням орденів була правильною. Зеленський, Кучма, Ющенко, Порошенко – люди, які в українській політиці часто не можуть домовитися навіть про колір неба, раптом стали в один ряд. І це, без перебільшення, добрий момент. Не тому, що орден перестав мати значення, а тому, що стало зрозуміло: є речі, де український політичний клас ще здатен не торгуватися за аплодисменти чужого двору».
Але я б на цьому не зупинявся.
Бо просто повернути орден – це гідно, але це все одно гра за правилами того, хто першим кинув фішку на стіл. Вони зробили жест – ми відповіли жестом. Вони натиснули на історичну рану - ми показали, що нам болить. Вони вивели нас у площину образи – і ми ризикуємо там залишитися.
А Україні потрібен інший хід.
Не скандал. Не істерика. Не змагання, хто голосніше крикне про Волинь, УПА, операцію «Вісла», спалені села, могили, пам’ятники і всю ту страшну спадщину ХХ століття, в якій мертві давно не можуть себе захистити, зате живі політики дуже люблять ними торгувати.
Україна мала би сказати Польщі дуже спокійно: добре, якщо ви хочете говорити про історичну правду, давайте говорити про всю історичну правду.
Не вибіркову. Не передвиборчу.
Не таку, де польський біль священний, а український біль десь на полях протоколу.
Не таку, де українці мають стояти з опущеними очима, а польська політична еліта знову видає собі моральний мандат на повчання.
Треба запропонувати створення великого українсько-польського Фонду пам’яті, правди і порятунку. З відкритими архівами, спільними ексгумаціями, дослідженнями, меморіалізацією польських жертв на українській землі і українських жертв на польській землі. Без торгівлі кістками. Без історичного шантажу. Без цього принизливого «а ви спочатку визнайте, а ми потім подумаємо, чи ви достатньо покаялися».
Бо доросла пам’ять не може бути односторонньою.
Якщо ми визнаємо біль поляків - а ми маємо його визнавати, бо сильна нація не боїться чужого болю, - то Польща так само має визнати український біль. Операцію «Вісла». Знищені українські громади. Зруйновані церкви. Могили, які роками лишалися без права на гідність. Тисячі людей, які теж не були статистикою, а були чиїмись дітьми, батьками, матерями, священниками, селянами, вчителями.
І от тоді польський жест із орденом починає виглядати зовсім інакше.
Бо вони хотіли поставити Україну в позицію винного школяра біля дошки. А Україна мала би відповісти: добре, відкриваємо всю книгу, але читаємо її разом, від першої до останньої сторінки.
Другий хід мав би бути ще сильнішим.
Україна повинна заснувати окрему українську відзнаку для поляків, які реально допомагали українцям після 24 лютого 2022 року. Не для політиків, які сьогодні стоять біля українського прапора, а завтра шукають голоси серед тих, кому українці заважають жити. А для волонтерів, лікарів, водіїв, родин, мерів міст, журналістів, прикордонників, залізничників, простих людей, які приймали наших жінок і дітей, возили допомогу, відкривали двері, ризикували репутацією, часом, грошима і нервами.
Оце була б справжня асиметрія.
Польський президент забирає орден у президента України.
Україна у відповідь нагороджує польських громадян, які поводилися як союзники тоді, коли це було не темою для телевізійного ток-шоу, а питанням людської совісті.
І тоді вся конструкція польського політичного шантажу сиплеться.
Бо ми не сваримося з польським народом. Ми не плюємо в бік Польщі. Ми не кажемо, що нам байдуже до польського болю. Ми кажемо значно сильнішу річ: ми бачимо різницю між Польщею як народом, який багато зробив для України, і польською політичною кон’юнктурою, яка знову вирішила погратися сірниками біля бензину історії.
Третій хід - найважчий, але найважливіший.
Україна має публічно сказати, що історична пам’ять не може бути російською зброєю.
Бо Москва саме цього й хоче. Щоб українці і поляки знову почали доводити одне одному, хто більше страждав, хто більше винен, чия могила важливіша і чия сльоза має більшу дипломатичну вагу. Москва не потребує перемоги в цій дискусії. Москві достатньо, щоб ця дискусія стала отрутою.
І тому відповідь України має бути не слабкою, а дорослою.
Ми повертаємо ордени, бо не приймаємо приниження.
Ми відкриваємо правду, бо не боїмося історії.
Ми вшановуємо польських друзів, бо не плутаємо народ із політиками.
Ми вимагаємо пам’яті про українських жертв, бо гідність не може бути односторонньою.
Ми не дозволяємо Москві залізти між Києвом і Варшавою через старі могили, бо чудово знаємо, хто найбільше радіє, коли українці й поляки починають гризтися.
Оце і є сильна позиція.
Не «ми образилися».
Не «ми вам теж щось заберемо».
Не «ах ви такі-сякі».
А спокійне, холодне, державне: панове, ви хотіли зробити з ордена батіг, а ми зробимо з цього моменту тест на дорослість.
І якщо польська сторона справді хоче правди - ми готові.
Якщо хоче пам’яті - ми готові.
Якщо хоче примирення - ми готові.
А якщо хоче просто використати історію як партійний інструмент, тоді не треба прикриватися мертвими. Бо мертві не мають бути реквізитом для живих кар’єр.
У цьому і полягає різниця між державою, яка має гідність, і політиками, які мають тільки вибори.
Великі світові ЗМІ пишуть про малий польський націоналізм. Кого представляє цей ходячий сором? Мене, як поляка - ні!»
Меми на тему: 
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
