Нинішні масові вияви українського патріотизму чимось нагадують пофарбований неякісною фарбою старий якісно зроблений фасад. Коли під впливом, сказати б, агресивного зовнішнього середовища ця фарба лущиться й опадає, то зорові відкриваються старі гасла, що збереглися на міцно прокладеному колись ґрунті «совковості».
Зовнішнє покриття відвалюється шматками, і зі старих та нових написів робляться часом курйозні словосполучення, типу – украдянський патріотизм.
Сучасний український патріот мені особисто асоціюється з відставним радянським офіцером, університетським завгоспом періоду «здобуття державної незалежності». Він в холодну пору ходив у добротній офіцерській шинелі без нашивок, у ясній смушковій шапці та в генеральських штанах з лампасами. Коли навесні 1990 року я за дорученням Студентського братства виводив однокурсників-філологів на мітинг до пам’ятника Франкові, він суворо подивився на мене і сказав: «Таких, як ти, треба гнати з університету, щоб ви не ганьбили горде звання радянського студента».
Восени 1991 року, коли за участі комуністичної «групи 239» парламент УРСР вже проголосував за незалежність України, а студентів організовано разом з викладачами зганяли на мітинги в підтримку незалежності, я йшов на пиво. І тоді той самий товариш, а тепер – пан, вбраний вже повністю у цивільне, суворо подивився на мене і сказав: «Таких, як ти, треба гнати з університету, щоб ви не ганьбили горде звання українського студента».
Більше я його не зустрічав, але той суворий погляд мені досі вбачається в обличчях тих посивілих вже, як і я, людей з минулого, які публічно у вишиванках читають Шевченка зі сльозами на очах чи співають «Ще не вмерла» з рукою на серці. Або просто забарвлюють у синьо-жовті кольори все, що можна – від фарбування дерев’яних срачів до підсвітки фасадів величних храмів. Чи коли вони розмовляють з російськими туристами принципово по-українськи, вдаючи, ніби їх ніколи – в школі, інституті чи армії – не вчили російської. Ще й з таким переможним виглядом, ніби за роки незалежності українська стала мовою міжнаціонального спілкування.
По-людськи я їх навіть розумію, безпристрасно усвідомлюю це їхнє бажання сховати за гіперболізованим українським патріотизмом свою обивательську сутність, сформовану у радянські часи – за радянськими взірцями і стандартами. У чому це виявляється? Є кілька певних ознак украдянського патріотизму.
По-перше, він масово розквітнув у рамках дозволеного. Саме за комуністичних часів демонстрування радянського патріотизму було масовою практикою, вплетеною у канву цілої низки ритуалів – від зборів трудових колективів до парадів за участю представників усіх закладів та установ населеного пункту. Бути патріотом «країни рад» партійне і радянське керівництво дозволяло, але без виявів індивідуалізму! Вияви ж українського патріотизму в нашій історії майже завжди супроводжувалися репресіями чи іншими неприємностями. Тому патріотом вважався той, хто не боявся, хто ризикував в ім’я батьківщини продемонструвати свої до неї почуття і дати приклад відваги іншим. І скільки ж було таких патріотів за часів СРСР?
А нині яка мужність чи принциповість стоїть за публічними виявами патріотизму в незалежній Україні? Вдягання вишиванки вже давно стало елементом спекулятивного патріотизму і для різновекторних президентів, і для безпринципних урядовців, і для цинічних олігархів. Її одягання не тільки не забороняється, а навіть заохочується. Підозрюю, що в деяких випадках робиться це в добровільно-примусовому порядку. Чим відрізняється патріотизм вишиванкового параду від вишиванкового покладання квітів представниками влади?
А публічне групове читання Шевченка, якого вивчають у школі в межах обов’язкової програми, раз на рік перед телекамерами – це прояви якого типу патріотизму? Нині пам’ятників Кобзареві по Україні значно більше, ніж людей, які можуть без попередньої підготовки продекламувати до кінця хоч один його вірш. А портрети Шевченка прикрашають кабінети не одного хабарника.
А прив’язування синьо-жовтих стрічок до заплічників, візочків, роверів і автомобілі, що мають символізувати у країні, де синьо-жовтий є офіційним прапором? До речі, про автомобілі – синьо-жовті прапорці висять і в салонах автомобілів політиків та урядовців, які безпощадно грабують цю країну, і у салонах автомобілів, які збивають «маленьких українців» на пішохідних переходах. То хто з них більший патріот?
Почуття патріотизму, як написано в довідниках, є «виявом гордості за свою батьківщину, за матеріальні й духовні досягнення свого народу, готовність підпорядкувати свої власні інтереси інтересам вітчизни». Але чи так є в дійсності? Чи люди, які нині масово маніфестують свій патріотизм, справді поважають свою державу, яка їх обкрадає, принижує і позбавляє можливості на забезпечення елементарних людських потреб? Чи, може, ми справді готові відмовитись від своїх інтересів на користь цієї держави?
А звідки ж тоді беруться дані про те, що половина молоді хоче звідси виїхати назавжди? А армія нахлібників з різноманітними пільговими посвідченнями, а злодійство, а казнокрадство, а приховування податків, а зарплати в конвертах? Все це – люди без вишиванок і синьо-жовтих прапорців?
У пересічного українця немає ні найменшого приводу любити цю державу, а тим більше – демонструвати свій «патріотизм» як вияв любові до неї. Але так вже його навчили ще за радянських часів – любити «родіну», незалежно від реальної життєвої ситуації, хоч би тому, що за нелюбов декларовану чи й приховувану можна було втрапити за ґрати. Нині ґрати за це вже не загрожують, але звичка бути «легальним патріотом» залишилася, а ще й передалася від батьків до дітей і внуків.
І ще одне. Патріотичні почуття – це здебільшого почуття любові, гордості, радості. Чи в демонстрації патріотизму європейцями ми бачимо ознаки ненависті до будь-кого іншого? В українському ж патріотизмі забагато ненависті – до людей іншої національності, мови, віросповідання, світоглядних цінностей, сексуальної орієнтації тощо. Це теж ознака «совковості». Радянський патріотизм мав дві невіддільні складові – любов до радянської батьківщини і ненависть до її ворогів. Українці не можуть собі дозволити мати аж стільки ворогів, як «радянці», але не уявляють проявів патріотизму без них. Сказати: «Я люблю Україну», і не додати: «Ненавиджу москалів, жидів, масонів, негрів, білорусів…» – в українців вважається неповним висловленням патріотизму.
Соціальні психологи визначають патріотизм як певне моральне ставлення до своєї вітчизни. Якщо сучасний українець охоче демонструє свій патріотизм, то це може означати, що він має позитивне «моральне ставлення» до того, що в цій країні відбувається. Тоді це той різновид патріотизму, який кваліфікується як «ура-патріотизм», про який ще Самюель Джонсон сказав: «Патріотизм – це останній прихисток для негідника».
