Мається на увазі швидкість ментальних змін, суспільної трансформації, цивілізаційних процесів. Під цим оглядом ми теж маємо щонайменше дві України. Одна з них, та повільніша, спричинилася до нашого двадцятитрирічного сором’язливого відставання. Тепер же вона безсоромно тисне на гальмо. Тож наша дорога в Європу може бути позначена довгим гальмівним шляхом.
Прабатьківщиною швидкісної України стала Галичина. Саме три галицькі області вийшли з підпорядкування комуністів ще 1990 року, за рік до формального розвалу СРСР. Саме галичани започаткували процеси повернення собі правдивої ідентичності, індивідуальної інтеграції з Європою, подолання рецидивів комуністичного минулого, створення основ для громадянського суспільства тощо. Так виникла Україна-А, котра розуміє, що життєво необхідними пріоритетами є зближення з цивілізованими країнами Заходу, формування правової держави, означення національних інтересів, випрацювання суспільного договору та віднайдення консенсусу між елітами і народом, усвідомлення й пошанування цінності людської індивідуальності.
Україна-Б або не хотіла бачити всіх цих процесів, скеровуючи погляд до минулого, або приглядалась до них крізь призму російської пропаганди: із недовірою, незадоволенням і роздратуванням, а ще – з тихою надією, що її це омине. Вона прямувала у нову дійсність навіть не на малій швидкості, а за інерцією руху. Її адепти і невільники живили себе сподіваннями на те, що участі у процесі змін вдасться уникнути, що «покращення» зробить хтось інший і що відбудеться воно якось непомітно, без особливих втрат і стресів. Тобто що керівники є такими а не іншими, бо так вийшло; що начальство потрібно слухати, бо так треба; що варто тішитись доступним радощам, типу пиво і футбол, бо інших немає; що держава завжди купуватиме їхній нерентабельний і часто безглуздий труд, бо так було завжди.
Негідники, які понад два десятиліття паразитували на цій «загальмованості» України-Б, охоче підживлювали її оманливі надії та безперспективні фантазії. Цементували їх, прикриваючи сороміцьку дійсність фіговими листками псевдо-цінностей. Так, забобонний і атеїзований «совок» почав вважати себе захисником «істінного ібо русского православія». Позбавлений щастя «дішовой калбаси» пролетар дав себе легко переконати, що він «корміт всю страну». Другосортний малорос із раболєпієм прийняв версію старшого брата, що Європу треба ненавидіти, а Росію треба любити, бо дєдиваєвалі.
Події зими 2013/2014 збільшили різницю у швидкостях: Україна-А вирішила пришвидшити, Україна-Б натиснула на гальмо. В результаті сталась аварія, є жертви.
Будуть ще. Саме ця загроза спонукала частину України-Б «додати газу». Чимало українців з «козаччини» та «юговостока» починають прискорено проходити ті процеси, які західна частина країни пройшла два десятиліття тому: національне самоусвідомлення, національне відродження, виспівування гімну до хрипоти, вифарбовування у синьо-жовті кольори всього – від власних облич до громадських смітників.
Знаємо – як це, ми вже проходили через таке. До того ж, ми розуміємо, що це тільки початок. Далі прийде усвідомлення непростих істин, драматичних з’ясовувань, складних дилем тощо. Виявляється, що рускій нам не брат, що немає ніякого (східно)славянского єдінства, що в історії є чим пишатись, а є й чого соромитись, ну і т.д. Але ще гірше – що далі будуть процеси важкі і тривалі, котрі відкриють нам очі на те, що немає ідеальних українців, але можуть бути законослухняні громадяни; що немає рівності, але можлива справедливість; що єдність (єдіная страна) – це солідарність, а не одноманітність. І нарешті, доведеться змиритися з думкою, що ми самі не здатні створити безпечної, заможної, цивілізованої держави без допомоги західних структур, тобто ЄС і НАТО. Пісню про унікальність українського етносу й особливий третій шлях доведеться сором’язливо відкласти до кращих часів.
Все це непросто. Тож головне питання: як швидко Україна-Б буде до цього готовою, тобто скільки Україні-А доведеться чекати і якою буде ціна такого чекання? Тим більше, що й Україна-А не є одноманітною, не всі хочуть чекати. Звісно, для «западенців» зворушливо бачити навернення східняків, але вдруге переживати цю вишиванкоманію та щеневмерлофонію – не особливо приємна розвага, зокрема, якщо все це ускладнює нам рух вперед.
Тому Україна-А повинна мати запасний варіант на випадок, якщо пробуджена частина України-Б буде чухатись надто повільно. Адже країні потрібні радикальні і швидкі зміни.
Боротьба з корупцією, залучення інвестицій, справна адміністрація, прозорі процедури, зміцнення людського капіталу, сприяння розвитку підприємництва, громадянські ініціативи – такі зміни можливі тільки там, де є підготовлене, тобто терпляче і лояльне населення.
Все це ще довго буде неможливим на ображеному, озлобленому, схильному до патерналізму Донбасі, який став нині втіленням України-Б. Тому нам не тільки не потрібно чекати на нормалізацію там, а скористатися ненормальною ситуацією для швидкого розвитку іншої частини держави. Щоб, коли Україна-Б все ж прийде «до воза» зі своїми жалями, образами і претензіями, у нас вже функціонувала державна машина по-новому. І щоб їм довелося пристосовуватись до цих умов, а нам щоб не доводилось пристосовувати умови до них.
Все це справи, які можна й нині вирішувати на рівні стабільних регіонів. За умови, звісно, що регіони у межах обіцяної децентралізації отримають достатньо повноважень. Якщо не отримають, доведеться добиватись самим – рухом з низу. Це нелегке завдання знову лягає на Галичину і як прабатьківщину України-А, і як її незмінний двигун. І цей рух потрібно починати вже, щоб потім не нити, що Галичину ніхто не слухає.
