Місце, де залишається тільки молитися, аби вижити. У полоні бійців калічать не лише фізично, але й дощенту нівечать їхній дух.
У клітці ворога. Прикарпатці про полон у бойовиків
Увімкнули відеокамеру. «Посада?» – «Водій БТР». Вимкнули відеокамеру. Побили. Увімкнули відеокамеру. «Посада?» – «Водій БТР». Вимкнули відеокамеру. Побили… І такі одноманітні допити відбувалися постійно. Вимагалася «правильна» відповідь: артилерист, кулеметник, член «Правого сектора» тощо. «А що таке для них «водій БТР»? Не цікаво ж…», – каже Станіслав Паплінський, пише Галицький кореспондент
«Дякую за «бандерівця»
Станіславу Паплінському, жителю Житомира, який нещодавно оселився в Івано-Франківську, не подобається, коли його називають «кіборгом». Але він таки «кіборг»: під час оборони Донецького аеропорту потрапив у полон, де пробув більше півроку. Там зазирнув у вічі смерті, зраді, підлості й… почав писати вірші, за які сепаратисти його били. Звісно ж, це були вірші про війну. Та поезія така душевна і відверта, що навіть досвідчені бійці починають плакати. До речі, вірш «Туман» івано-франківський бард Мартин Небог поклав на музику.
Коли Станіслав потрапив у полон, його постійно гамселили, імітували розстріл, усі зуби з лівого боку ротової порожнини вибили, намагалися відрізати палець, але він вчасно висмикнув руку.
«Кіборг» каже, що серед катів були не лише донбасівці і росіяни, але й чеченці, якути, узбеки, які постійно, протягом шести з половиною місяців, ставили одне й те ж безглузде запитання: «Зачєм на мой зємля прішол?» Станіслав мовчав. І зізнається, що тепер йому за це соромно: «Треба було сказати, що прийшов, аби знищити їх усіх. Та я розумів, що відразу вб’ють, у той момент переважає інстинкт самозахисту. Полонений «кіборг» Ігор Брановицький під час допиту «випалив», як думав насправді, – одразу застрелили».
Володимир Грибан із Житомирщини, до речі, батько п’ятьох дітей, який нещодавно проходив реабілітацію на Прикарпатті, у 2014 році потрапив на два місяці у полон. Будучи волонтером, доставляв на схід допомогу для бійців.
Коли сепаратисти його схопили, то найперше почали вигукувати подячні слова Господу за те, що він нарешті вперше за кілька місяців послав їм «бандерівця». На Володимира натягнули мішок і лупцювали, наче сказилися, потім із бронежилета витягнули пластину і хотіли відрізати нею волонтерові голову.
Івано-франківський майстер спорту з боксу, а нині вже депутат Івано-Франківської міської ради, Андріан Волгін у 2014-му пішов воювати добровольцем батальйону «Донбас», одним із останніх виходив з «Іловайського котла».
З важкими пораненнями лежав у столичній лікарні, однак, недолікувавшись, відчайдух утік звідтіля, аби витягти з полону своїх побратимів. Задумав захопити бойовика та обміняти його на друзів. Натомість усе пішло шкереберть, і Андріан Волгін сам втрапив у ворожу пастку, де протримався півтора місяця.
Перші дні в полоні були найважчими. Андріана сильно били. Сепаратисти не вірили, що він дійсно приїхав визволяти своїх. Думали – розвідник, який планував здійснити теракт.
У полоні Андріан Волгін побачив, як люди «ламаються». Наприклад, прибирають туалети, аби тільки їх лишній раз не вдарили. А потім приїжджають додому і гонорово розповідають про свій мужній воєнний досвід.
«Мене так і не змусили прибирати туалети, – каже іванофранківець. – Я відразу проколов собі руку ножем і сказав, що не робитиму цього, бо я воїн. Я вважаю так: якщо вже потрапив до полону, поводься гідно! Ти ж військовий! Адже кожен солдат знав, куди йде».
Андріана Волгіна часто намагалися морально зламати: кидали в камеру до хворого на відкритий туберкульоз, підвішували на шнурку вниз головою. Зрештою боєць запротестував і на два тижні відмовився від їжі, знепритомнів. Коли оклигав, попросив відвезти його до побратимів. Кати дозволили зателефонувати і принесли поїсти. Більше Андріана не били. Зрозуміли, що все одно не здасться.
За ґратами
Полтавець Олександр Алієв, який свого часу проходив реабілітацію в Івано-Франківській області, у 2014 році, будучи бійцем батальйону «Айдар», потрапив у руки до луганських сепаратистів. Його разом із іншими полоненими запроторили до кімнати, облаштованої під камеру. На дверях – залізний засув, на вікнах – ґрати і прикручені щити із залишків меблів – аби нічого не було видно знадвору. Адже озлоблені сепаратисти, які поверталися з бою, побачивши полонених, могли вкинути в те приміщення гранату.
У перший місяць Станіслава Паплінського разом з іншими полоненими «оселили» в підвальному приміщенні колишньої СБУ, в архівному відділі. Спали на полицях, де свого часу зберігалася документація. Їжу, зазвичай перлову кашу, приносили двічі на день у відрі. Гречка вважалася делікатесом. Тарілки і ложки мусили самі собі добувати. Хтось знайшов у закутку якусь банку, інший змайстрував ложку з картону, або ж сухарі слугували столовими приборами.
Андріан Волгін у камері тримався осторонь від усіх. «Я розумів, що в тому середовищі чимало «шісток», які хочуть втертися в довіру, тому намагався взагалі ні з ким не спілкуватися», – пояснює боєць.
Володимиру Грибану деякий час довелося мешкати надворі в клітці, точніше, в собачому вольєрі. Та й ставилися до нього, як до шолудивого пса. Крізь ґрати дразнили палицею або ж автоматом. Як тільки волонтер засинав, одразу з’являлися кати і били по голові електрошокером. «Коли моє тіло від струму підкидало, вони тішились, як малі діти», – з огидою пригадує чоловік.
З часом перевели в крихітну темну кімнатку, де він сам перебував протягом цілого місяця. З Володимиром взагалі ніхто не спілкувався. Бідолаха думав, що з глузду з’їде. Перший охоронець, який насмілився заговорити до волонтера, приніс йому читати Біблію. Як потім чоловікові пояснили, такий мовчазний бойкот задумувався з тією метою, аби поламати його психіку і завербувати. Володимир Грибан не зламався.
Ганьба
Станіслав Паплінський каже, що полон показав істинне лице кожного. Бували випадки, коли сепаратисти давали полоненому зброю та казали – якщо застрелить свого побратима, піде першим на обмін. І були такі, що натискали на гачок. Однак виявлялося, що патронів нема. Таким чином сепаратисти влаштовували перевірку. Після цього таких бійців зневажали вороги – бо зрадники, і ненавиділи свої – бо зрадники. Зрадників утримували окремо від решти полонених – аби ті не роздерли негідників.
Станіслав Паплінський розповідає, що іноді бойовики «розважалися». Вночі заходили до полонених та запитували, наприклад, хто воював у Дебальцевому або в Донецькому аеропорту – зрештою, локація не мала значення. Виходили хлопці, і їх починали лупцювати.
Найдужче Станіславу Паплінському запам’ятався так званий «марш полонених». Якось кілька десятків українських солдатів «вивантажили» в центрі Донецька та водили вулицями міста. Розлючені жителі з несамовитими очима кидалися на полонених, обзивали, жбурляли камінням, пляшками. Увесь цей «парад» знімали місцеві та російські журналісти. «Я з гідністю йшов на війну обороняти Батьківщину, а тут така ганьба…», – замислено додає Станіслав Паплінський.
«В перші дні, коли мені погрожували розстрілом, я боявся, – каже Володимир Грибан. – А потім уже мріяв про смерть, бо більше несила було терпіти знущання». Щойно замордований волонтер залишився наодинці із заступником начальника розвідки, так і сказав йому: «Розстріляй мене якомога швидше». Сепаратист мовчав хвилин п’ятнадцять, а потім відповів: «Я даю тобі слово, що ти ще побачиш своїх дітей». І він дотримав обіцянки.
«Повсюди однаково: є сволота, і є нормальні люди, а зрадників ще більше, – додає Володимир Грибан. – Гадаю, найдужче того сепаратиста вразив мій патріотизм: як можна, маючи п’ятеро дітей, усе покинути і поїхати на фронт допомагати солдатам?»
Станіслав Паплінський додає, що в полоні йому теж траплялися «інші» сепаратисти – ті, що розплющили очі на реалії. Вони лише іноді мали необережність обмовитися, що знають – правда не на їхньому боці, але надто пізно – дороги назад немає.
На полонених вояків постійно психологічно тиснули. Наприклад, казали, що вони нікому не потрібні в Україні та вже давно занесені в чорні списки тих, кого розстріляють за зраду. Сепаратисти були настільки креативними у цих вигадках, що самі ж себе і видавали. «Я остаточно зрозумів, що вони брешуть, – розповідає Олександр Алієв, – коли почали казати, мовляв, у Дніпропетровську та Харкові вже створили концтабори, де утримуватимуть родини противників чинної української влади, й туди ж відправлять і нас після обміну».
У день обміну Володимира Грибана разом з іншими українськими солдатами привезли на територію, що за півкілометра до українського блокпоста. Дали телефон, яким треба було зв’язатися з представником СБУ, котрий координував обмін полоненими, та повідомити йому про звільнення. «Щойно ми вийшли з автівки, – розповідає Володимир Грибан, – хлопці почали шалено панікувати і повторювати, що треба негайно кудись тікати, бо в Україні їх запроторять до в’язниці за державну зраду. Нічого дивного. Сепаратисти добряче постаралися, «промиваючи» їм мізки у полоні».
Воля або смерть
«Найдужче гнітила власна безпомічність, – розповідає Олександр Алієв. – За дверима камери клацання затвора зброї, крики бідолах, яких десь там катують, стогони поранених… Повсюди смерділо смертю. А ти взагалі нічого не можеш вдіяти. Лишаєшся наодинці зі страхом, з яким постійно мусиш боротися».
Усі бійці, що пережили полон, стверджують – там страх є постійно. Ти або переступаєш його і йдеш далі, або здаєшся і страх керує тобою. Іноді страх навіть зцілює, якщо це можна так назвати. «Коли ти відчуваєш на своїй потилиці холодний дотик автомата і чуєш звук смерті – коли сепаратисти його перезаряджають, аби тебе зламати, – вмить забуваєш про фізичний біль, – розповідає Станіслав Паплінський. – Навіть перестаєш помічати, що з твоєї ноги і голови стирчать осколки».
У полоні Станіслав Паплінський жив завтрашнім днем. Можливо, завтра обміняють?.. Наступало завтра, і знову ті ж думки: можливо, завтра обміняють?.. І так півроку. Однак він жодного разу не впав духом: «Я знав, що рано чи пізно це пекло закінчиться: або волею, або смертю».
«У полоні найдужче хотілося натовкти пику тому, хто так глупо скомандував і повів десятки солдатів просто в пащу ворога, – пригадує Станіслав. – Також хотілося суші та обійняти донечку». А ще «кіборг» мріяв про втечу і навіть ретельно спланував її, однак зв’язкові з української сторони відмовляли – остерігалися значних ризиків.
«У полоні починаєш переглядати своє життя до війни і усвідомлювати, що ти був найщасливішою людиною у світі», – зізнається Андріан Волгін.
До Олександра Алієва на війні теж прийшло певне усвідомлення: «Якось в одну мить я прозрів: навколо бігають сотні дурнів, які намагаються одне одного вбити. Якщо дивитися з погляду християнства, то всі вони є Господніми дітьми. Тож безглуздо просити в Бога, щоб вижив саме я. Всевишній сам вирішить, хто наразі потрібніший». Солдат почав молитися: якою б не була Божа воля, аби лише вистачило сили її прийняти. «У будь-якому разі легше думати, що все в руках Творця, а не сепаратистів. Від Бога все-таки чогось доброго можна очікувати», – усміхається Олександр Алієв.
Навіщо реабілітація?
У кожного бійця після полону своя реабілітація. Найважче в перші місяці, коли мордують нічні кошмари і виснажують безглузді страхи.
Після повернення додому у Володимира Грибана закрався нав’язливий страх за безпеку сім’ї. Він спав, а поруч клав кілька ножів. За найменшого шурхоту чоловік вибігав надвір напоготові зустріти ворога. Також у волонтера відчутно порушилася мозкова діяльність. Буває, не може навіть пригадати, що робив учора.
Станіслав Паплінський зізнається, що й досі, коли відчиняє вхідні двері, відразу заглядає, чи бува немає за ними «розтяжки».
Олександр Алієв найперше встановив у помешканні металеві двері, бо не міг спокійно спати. Близько трьох місяців узагалі не виходив з оселі, лише в крамницю по цигарки. Коли в сусідньому ресторані під час чергової забави «лупили» феєрверки, в Олександра ноги підкошувалися від страху і обурення: «Я не розумів: там війна, а тут усі радіють».
Лише за рік він адаптувався до мирного життя. Прийти до тями допомогла… бюрократія. Оформлення всіляких довідок змусило нарешті вийти з дому. Рік добивався статусу учасника бойових дій. Папка із грудою паперів – найцінніше, що тепер має Олександр Алієв. «Без них я ніхто», – каже воїн.
Володимир Грибан зауважує, що після полону почуття справедливості у нього ще більше загострилося. «Коли демобілізовані вояки кажуть, що не хочуть іти на зустріч із чиновниками, бо можуть не стриматися і відгамселити їх, я розумію тих бійців», – зазначає волонтер.
В Андріана Волгіна полон і війна загалом відібрали найдорожче – професійний спорт. Він більше ніколи не стане до боксерського двобою. Ринопластика і часті головні болі після контузії… На жаль. Але боєць усе одно не уявляє свого життя без спорту, який став основною реабілітацією після війни і заміняє йому сеанси з будь-яким найбільш кваліфікованим психологом. Тепер Андріан бігає. Багато бігає. Каже, що лише так знімає внутрішню напругу.
До речі, він навіть пробував вступити до лав місцевої поліції. «Я насправді не планував там працювати, просто було цікаво, чи пройду», – пояснює Андріан Волгін. Не пройшов. Невропатолог під час медичної комісії не пустив. Іванофранківець не обурюється й сам знає, що ще потребує тривалого лікування наслідків війни.
Попри всі пережиті жахіття полону, не кожен солдат усвідомлює власний посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) і необхідність реабілітації. «Не знаю я, що таке цей ваш ПТСР, – каже Станіслав Паплінський. – Я йшов на війну з думкою, що живим звідтіля не повернуся. Склалося значно краще – я всього лише потрапив у полон, та ще й вдалося знову опинитися на рідній землі. Я щасливий! Навіщо мені реабілітація?».
