Як історія однієї родини відображає долю цілого покоління? Чому мовчання могло врятувати життя, а стара світлина — відкрити правду, приховану десятиліттями?
У книжковій розмові для Фіртки письменниця та літературознавиця Ірина Фотуйма розповідає про романи Мирослави Кирильчук «Микольцьове щастя» та «Фото з історією, або Загадка вояка УПА», які допомагають осмислити українське минуле, людські долі й ціну свободи.
Минуле під прицілом
Скільки коштує зрада? А скільки — вірність? І чи завжди можна відрізнити героя від того, хто просто вчасно промовчав?
Колись відповіді на ці запитання шукали не в книжках — їх диктувало саме життя. Уночі до хати могли постукати повстанці, а вдосвіта — прийти ті, хто на них полював. Учорашній сусід міг виявитися рятівником, а найближчий приятель — сексотом. За шматок хліба, переданий у криївку, можна було поплатитися свободою, а за любов до України — життям.
Минуло багато років. Змінилися покоління, кордони, зброя, але не змінилося прагнення ворога підкорити Україну. І коли після чергової ночі, сповненої повітряних тривог і вибухів, прокидаєшся з думкою, що знову вдалося дожити до ранку, особливо гостро усвідомлюєш: ця земля, ця мова, ця свобода мають свою ціну, і наша країна платить її вже не одне покоління.
Знову хтось іде воювати, хтось чекає, хтось рятує, а хтось зраджує…
Та є суттєва відмінність: тоді українці часто мусили ховати не лише зброю, а й власні переконання. Імена повстанців викреслювали з офіційної історії, світлини ховали на дні скринь, а правду передавали пошепки — якщо взагалі наважувалися про неї говорити. Сьогодні ми маємо власну державу й армію, відкрито говоримо про своїх героїв і вже не погоджуємося на чуже право вирішувати, ким нам бути. Проте ціна нашої свободи досі страшна.
А що сталося з історіями, які так і не встигли розповісти? Можливо, вони залишилися на пожовклих фотографіях, у родинних прізвищах, у спогадах бабусь, які й через десятиліття стишують голос, згадуючи минуле. А можливо, їх уже нікому розповісти…
«Микольцьове щастя» — коли мовчання рятувало
А що, як усе життя гнатися за щастям, а зрештою так і не зрозуміти, у чому воно полягало?
Микольцьо, головний герой роману Мирослави Кирильчук «Микольцьове щастя», мав на це запитання власну відповідь. Земля, господарка, добрі коні, достаток — ось воно, справжнє щастя! А любов? Ну, з нею якось складеться. Головне, щоб господарство процвітало. От тільки людське серце — не поле, яке можна засіяти за власним бажанням, і не кінь, якого достатньо добре нагодувати, щоб він був відданим.
Поруч із Микольцем — Текля. Жінка, яка хотіла бути коханою, а натомість мусила вчитися жити з чоловіком, для якого пара породистих коней виявилася переконливішим аргументом на користь одруження, ніж почуття.
Їхній шлюб починається з розрахунку, а продовжується щоденною боротьбою двох характерів. І часом хочеться запитати: скільки ж у долі цієї жінки було любові, а скільки — обов’язку, від якого нікуди подітися? Та не поспішайте засуджувати головного героя, адже він не казковий лиходій і не бездоганний персонаж. Це звичайна людина зі своїми слабкостями, образами, упертістю та бажанням жити краще.
Часом його вчинки обурюють, часом викликають співчуття. І поки Микольцьо вперто будує своє маленьке щастя, за порогом його хати змінюється цілий світ. Війна, радянська окупація, колективізація, українське підпілля… Учорашні господарі втрачають землю, нажите роками майно, а разом із ними — і право розпоряджатися власним життям. І раптом виявляється, що навіть рідні брати можуть опинитися по різні боки історії.
Микольцьо намагається пристосуватися до нових порядків, а його молодший брат Тимко обирає боротьбу. Один прагне вберегти бодай залишки звичного життя, інший не готовий миритися з владою, яка це життя руйнує. І між ними постає не просто суперечка через переконання, а прірва, яку іноді не здатна подолати навіть кровна спорідненість.
Як бути, коли рідний брат стає небезпечним для тебе? Коли допомога близькій людині може обернутися покаранням для всієї родини? І чи можна залишитися осторонь, коли сама історія змушує обирати? У такі часи мовчання могло врятувати. Необережне слово — погубити. А найстрашніше те, що небезпека не завжди приходила у військовій формі. Іноді вона мала обличчя знайомої людини, з якою ще вчора віталися через паркан.
І як тут не згадати сьогодення? Ми знову знаємо, що таке чекати звістки з фронту, здригатися від нічного гуркоту, боятися за тих, хто далеко. Знову вчимося жити з думкою, що звичайний ранок — уже велика радість.
Але «Микольцьове щастя» — не лише про війну й боротьбу. Це ще й історія про людей, які навіть у найтемніші часи не перестають любити, ревнувати, ображатися, мріяти й робити дурниці. Тут можна посміхнутися з Микольцевої впертості, обуритися його черговим рішенням, поспівчувати Теклі й захопитися її внутрішньою силою.
Особливого тепла романові додає жива мова персонажів. Здається, ніби не читаєш книжку, а слухаєш давню родинну історію, яку розповідає бабуся.
У кожному слові — знайомі інтонації, сільські звичаї, характери людей, яких, можливо, й сам колись зустрічав. А ще «Микольцьове щастя» змушує інакше подивитися на саме поняття щастя. Чи можна бути щасливим, коли маєш усе, про що мріяв, але не помічаєш того, хто поруч? Чи здатна людина змінитися, коли життя забирає в неї звичні опори? І чи не виявляється найціннішим те, чого ми так довго не хотіли бачити?
Не поспішатиму з відповідями. Нехай кожен читач сам проживе цю історію разом із Микольцем, Теклею, Тимком та іншими персонажами. Скажу лише одне: після цієї книжки важко залишитися байдужим до людей, які жили до нас, до їхніх непростих рішень, їхнього мовчання та правди, яку вони не завжди могли розповісти.
Але що робити, коли мовчання триває десятиліттями? Коли вже немає кого запитати, а єдина ниточка до минулого — стара фотографія? Саме з неї починається наступна історія Мирослави Кирильчук.
«Фото з історією» — коли мовчання заговорило
Іноді одна стара світлина може розповісти більше, ніж десятки підручників історії. А іноді вона приховує таємницю, яку не вдавалося розгадати впродовж вісімдесяти років.
П’ятнадцятирічний Артур і гадки не мав, що звичайна поїздка до бабусі на Львівщину перетвориться на справжнє розслідування. Щоправда, ця подорож зовсім не звичайна: через повномасштабну війну хлопець змушений залишити рідний Харків, друзів і звичне життя. Попереду — незнайоме село, бабуся Дара, галицька говірка та родинна історія, яка переверне його уявлення про минуле.
Виявляється, брат Артурового прадіда, Василь Паславський, був вояком УПА. Під час облави він загинув у домашній криївці, однак обставини його смерті залишили чимало запитань, адже про сховок знали лише найближчі. Отже, хтось виказав повстанця.
Хто саме — Артур вирішує з’ясувати разом із новими друзями. Старі фотографії, листи, спогади односельців і суперечливі свідчення поступово складаються в детективну історію, від якої непросто відірватися.
Мирослава Кирильчук у книжці «Фото з історією, або Загадка вояка УПА» вдало поєднує підліткові пригоди, родинні таємниці й непрості сторінки української історії. Тут вистачає дружби, жартів, перших симпатій і кумедних непорозумінь. Особливо тоді, коли харківський хлопчина намагається розібратися в галицьких словечках.
Та за цією легкою оповіддю прихований значно глибший зміст. Розслідуючи долю Василя Паславського, Артур поступово відкриває для себе не лише історію УПА, а й власне коріння.
Змінюється його ставлення до української мови, родинної пам’яті та своєї країни. Минуле, яке спочатку здавалося таким далеким, несподівано стає близьким. Особливо гостро це відчувається на тлі сучасної війни. Колись Василь Паславський боровся за незалежність України, а сьогодні за неї воюють нові покоління. Знову родини чекають своїх із фронту, знову діти надто рано дорослішають. І особливо боляче читати про маленького Іллю, який бачить синьо-жовтий прапор на домовині свого батька.
Утім, ця книжка не залишає читача сам на сам із болем. Вона захоплює пригодами, зігріває щирістю персонажів і нагадує, що пам’ять про минуле починається з простого бажання дізнатися правду.
Чим завершиться Артурове розслідування, розповідати не буду. Скажу лише, що «Фото з історією» варто прочитати не тільки підліткам, а й дорослим. Особливо тим, хто досі вважає, що родинні історії — це лише старі фотографії та бабусині спогади.
А поки минуле очікує на своїх дослідників, «Микольцьове щастя» та «Фото з історією, або Загадка вояка УПА» Мирослави Кирильчук чекають на читачів в Івано-Франківській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Івана Франка за адресою: вулиця Чорновола, 22.
А для тих, кому захочеться зазирнути за межі художніх сюжетів, у фондах книгозбірні знайдуться й інші видання про Українську повстанську армію: документальні свідчення, спогади очевидців, листи та історичні дослідження.
Адже за кожною вигаданою легендою може стояти справжня людська доля, а за кожним збереженим документом — правда, яка надто довго чекала на свій голос.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
