Тарас Бенюк — керівник комунального театру в Івано-Франківську, а тепер це "Новий театр" та відомий український актор. Він сприяє розвитку місцевої театральної сцени та популяризації сучасного мистецтва.
В листопаді в театрі розпочинається новий сезон.
Напередодні журналістка Фіртки поспілкувалася з Тарасом Бенюком про навчання, створення теату, новий сезон та кіно.
Розкажіть про свій перший похід до театру? Як відбулося ваше знайомство з ним?
Так, пам’ятаю. Я був ще зовсім малим, десь у другому чи третьому класі. Мій батько працював водієм у нафтовій компанії, часто возив людей автобусом. Одного разу він віз робітників у театр і взяв мене з собою.
Я просидів у залі, мабуть, хвилин п’ять — і сказав татові, що більше ніколи не піду до театру. Мені здалося, що це страшенно нудно. Я сидів на балконі, нічого не розумів, а актори мені здавалися якимись «у білих халатах» — потім тато пояснив, що це були просто костюми.
Тоді я займався бойовими мистецтвами й цікавився лише фільмами про них, тож театр мені здався зовсім нецікавим.
Це сталося поступово. Я тоді був ще дитиною, навіть не розумів, що таке театр. Але з часом усе змінилося.
Як проходило ваше навчання на акторській спеціальності.
Про своїх учителів можу сказати кілька слів. Один із них — Василь Юрцев, дуже талановитий педагог і актор, який працював у нашому театрі. На жаль, його вже немає з нами — він помер від раку. Ми завершимо його проєкти. Одна вистава, що зараз йде у театрі, називається «На Біляковчегу, о 8». У ній навіть звучить його голос. Це дуже гарна й глибока робота, рекомендую прийти подивитись.
Під час навчання керівники університету не дозволяли одразу ставити вистави чи грати великі ролі. Ми багато працювали над рухом, голосом, пластикою. Тоді це здавалося зайвим, але тепер розумію, що все було правильно. У мистецтві важливо, щоб усе відбувалося у свій час.
Після університету мені здавалося, що я можу все, але практика показала: без досвіду — ніяк. І життєвого, і професійного. Кількість зіграних ролей, участь у постановках — саме це формує власний стиль і бачення театру. Завдяки цьому актор стає неповторним.
Як виникла ідея створення «Нового театру» в Івано-Франківську і чим він відрізняється від інших?
Коли я повернувся з Києва, де працював у театрі імені Лесі Українки, до Івано-Франківська, мені запропонували набрати курс в Інституті мистецтв. Саме з цього курсу й виникла ідея створення театру. І дивом вийшло. Просто дивом.
Ніхто не вірив у це. Навіть я до кінця не усвідомлював, що відбувається. Але, мабуть, ми робили правильні кроки. Тодішній міський голова Руслан Марцінків, який щойно обійняв посаду, підтримав ідею. Він подивився виставу «Стус» — нашу першу постановку — і сказав «окей». І, що найважливіше, стримав своє слово.
Театр розпочав роботу у 2015 році, а офіційно був зареєстрований у 2017-му.
Раніше були пишні декорації, гардини, колони, а тепер достатньо кількох предметів і щирої гри. Наші вистави саме такі — прості, але живі.
Наприклад, моя перша постановка «Людина-подружка» — ми зараз її відновлюємо. На сцені лише стіл, стілець і троє акторів. Триває вистава майже три години — і глядач не може відірватися.
Буває складно з кількістю акторів. Є ті, хто хотів би долучитися, але поки що не можемо платити великі гонорари за разові участі. Запрошення акторів із інших театрів — це витрати на відрядження, проживання тощо. Наразі робимо все своїми силами.
Яку головну місію Ви ставите перед театром сьогодні?
Якщо чесно, я про це не задумувався. Але найважливіше зараз — це війна. І будь-яке мистецтво — театр, кіно, живопис — повинне бути спрямоване на те, щоб пропагувати українську культуру, показувати сучасну Україну світові.
Щоб усі бачили: ми — не Росія.
Які теми, на Ваш погляд, зараз найбільш потрібні українському глядачеві на сцені?
Не думаю, що люди хочуть постійно бачити війну на сцені. Ми живемо з нею щодня — прокидаємося і засинаємо з нею. Тому зараз потрібне мистецтво, яке дає полегшення, можливість на мить відволіктися, відчути життя.
Бо багатьом людям, і не лише військовим, стає надзвичайно важко психологічно.
Наскільки важко розвивати незалежний театр в Івано-Франківську без сталого фінансування?
Це справді важко. Хоча формально ми не є незалежним театром — ми міський театр, під опікою місцевої влади.
У нас не зовсім повне фінансування. Зарплати акторам виплачуються, але багато питань доводиться вирішувати самостійно. Ми шукаємо альтернативні джерела фінансування.
Що очікувати у новому сезоні театру?
Сезон розпочнеться в листопаді. Ми відкриємо його музичною мелодрамою «Я люблю тебе, діти». Запрошуємо всіх на прем’єру — дату оголосимо найближчим часом.
Раніше ми планували іншу прем’єру та інші вистави. Але помер наш головний режисер Василь Юрців. Він устиг завершити одну постановку і розпочати ще дві: «Украдене щастя» Івана Франка та п’єсу «За саркером». Сподіваюся, я або інший режисер згодом завершимо ці проєкти й поставимо їх так, як він планував.
Передусім — відновити все, що було. У нас зараз два працівники служать в армії: актор Станіслав Цуканов і звукорежисер Василь Бенюк. Дехто поїхав за кордон. У театрі немає броні, залишилося двоє акторів і багато актрис. Тому мені доводиться бути і директором, і художнім керівником, і актором, і режисером — фактично всім.
Так, у нас уже є постановка де жінки грають чоловічі ролі, бо виходимо з того, що маємо. Сподіваюся, з часом ми зможемо збільшити штат і отримати хоча б три броні для працівників театру.
Чи є для Вас режисерський проєкт, який Ви мрієте втілити, але ще не було нагоди?
Так, мене цікавить сучасна драма. Ми з дружиною плануємо окремий комерційний проєкт за п’єсою Володимира Єшкілєва — поза межами театру драми і комедії. Дуже сильний текст.
Не розкриватиму назви, але, думаю, за рік він побачить світ.
У чому полягає найбільша складність роботи з акторами — і що для Вас актор ідеальний?
Ідеальний актор — це передусім працездатна людина. Не той, хто лише вважає себе талановитим, а той, хто створює результат. Менше слів — більше справи.
У Вашому розумінні, що означає «театр майбутнього»?
Коли з’явилося радіо, казали, що театр зникне. Потім — телебачення, потім інтернет. А люди все одно ходять у театр — і зали повні. Тож театр майбутнього — це той самий театр, просто в ногу з часом.
Щодо штучного інтелекту в театрі. У кіно, можливо, штучний інтернет і замінить щось: створюватиме сценарії, обличчя акторів, навіть цілі фільми. Але в театрі головне — жива людина, актор. Його ніхто не замінить. Театр був, є і буде, доки існує людська емоція.
Ви викладали акторську майстерність. Що найбільше цінували у своїх студентах?
Я вже давно не викладаю акторську майстерність. У мене був лише один курс, і більше я не планую займатися педагогічною діяльністю. Немає часу. Зараз я займаюся розвитком театру, а також ми готуємося до зйомок фільму.
Педагогічна діяльність справді дуже енерговитратна. Щоб робити це добре, потрібно присвячувати себе виключно навчанню.
Я мусив викладати, адже створив театр зі студентами — не з усіма, а з половиною випускників курсу. Але мені значно більше подобається бути режисером, актором і працювати у кіно.
Чим для Вас особисто є театр: роботою, покликанням чи способом життя?
Колись я думав, що це моє покликання й спосіб життя. Але насправді моє головне покликання — це сім’я: моя дружина та діти. А театр — це моя робота, яку я дуже люблю і намагаюся робити максимально добре. Моя дружина теж акторка у нашому театрі.
Що вас найбільше надихає в роботі?
Найбільше мене надихає моя сім’я, мої діти. Усе, що я роблю, — заради них. Хочеться залишити після себе щось особливе, важливе.
Останнім часом я часто думаю про те, що ми не вічні. Повномасштабна війна це особливо загострила. Щодня розумієш: ми смертні, і треба встигнути зробити щось значуще, залишити по собі слід. Тому зараз кожен день має цінність.
Яким ви бачите театр за десять років та культурне життя Івано-Франківська?
Я дуже хочу, щоб через десять років у нас було власне приміщення. Бо без нього працювати надзвичайно важко: доводиться постійно кудись ходити, шукати майданчики, а результат показувати треба. Це сильно впливає на якість роботи.
Є багато людей, які нам допомагають, і я вірю, що приміщення у нас буде.
Головне — не спецефекти й технології, а люди. Жива емоція й живе спілкування. Без цього театр перестає бути театром. Я переконаний: навіть за наявності інтерактиву та штучного інтелекту театр має залишатися живим — з актором, який тут і зараз передає емоцію глядачу.
Усе так швидко змінюється — і, напевно, це добре. На плаву залишається той, хто бачить ці зміни й уміє відповідати тому, чого потребують люди в конкретний момент.
Мені зараз 42 роки, і я сподіваюся, що ще зможу побачити, як театр розвивається далі. А якщо ні — прийде хтось інший. Моя головна мета — щоб театр не зник. Я його створював, і дуже хочу, щоб він мав майбутнє, своє приміщення, свого керівника, який продовжить справу.
Розкажіть про вашу діяльність у кіно. З чого все почалося?
Я завжди мріяв про кіно. І можна сказати, що мрія частково здійснилася. Одного разу до мене звернулися з пропозицією зняти тизер до книги «Травам не можна помирати» Степана Процюка.
Ми відзняли короткометражний фільм під назвою «70-ті» — його можна знайти на YouTube. Це історія про те, як НКВС знищувало українську інтелігенцію на Західній Україні. Фільм зроблений якісно, як на наші можливості. Навіть подавали його на фестиваль, але, здається, через технічні причини заявку не прийняли. Проте фільм є, і люди його дивляться.
Зняли фільм за книгою Володимира Єшкілєва «Паттерн» — психологічний трилер. Другий — комедія «Все буде ок».
Я вважаю, що ми зробили справжнє диво: з тим бюджетом, який мали, у Києві, як кажуть, навіть камеру не ввімкнули б. А ми зробили ці фільми — і я пишаюся цим. Це гарний початок, і далі є куди рухатися.
Якщо порівняти театр і кіно, що вам ближче?
Відверто — кіно. Але театр я теж надзвичайно люблю. Театром я займаюся все життя, відколи закінчив університет. І без театру не було б кіно — це очевидно.
У нашій країні бути лише актором кіно — майже неможливо. Театр дає досвід, дисципліну, розуміння сцени. У нас немає такого конвеєра, як у Голлівуді, де один проєкт переходить у наступний.
Серіали — це здебільшого спосіб підзаробити, але справжня школа актора — це театр.
Якщо в театрі я можу зробити виставу, де одна сцена тримає увагу півтори години, то й у кіно для мене головне — не дія, а психологічна глибина персонажів.
Я й далі люблю бойовики, але якщо в них немає сенсу, лише «фізкультура» у вигляді бійок — це вже не цікаво. Має бути драма, зміст, емоція.
Які стосунки з Івано-Франківським національним академічним драматичним театром імені Івана Франка?
Раніше ходив часто — і до нашого театру в Івано-Франківську, і до київських театрів. Зараз менше, бо часу бракує.
Яка може бути конкуренція? Національний театр — це потужна установа, у них три сцени, велике фінансування. Ми ж працюємо без власного приміщення.
У мистецтві все впирається в бюджет: якщо він малий — складно конкурувати. Але навіть з мінімальними ресурсами можна робити цікаві речі. Навіть один стілець і стіл можуть створити справжній театр — головне ідея й віддача акторів.
Які плани на майбутнє щодо кіно чи театру?
Плануємо зняти фільм за книгою Володимира Єшкілєва «Шлях Богомола». Сценарій уже готовий і затверджений. Думаю, що з Божою допомогою ми це знімемо.
Плани є обов’язково — і в кіно, і в театрі. Без них життя стає сірим, немає куди рухатись.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
