Минулими вихідними до Тернополя завітав відомий український письменник Тарас Прохасько. Ми зустрілися з ним і поспілкувалися про стан культури в Україні і про його творчі плани на майбутнє. Розмова виявилася досить цікавою і затягнулася, тому зараз подаємо лише її частину, а другу — через тиждень.
Насамперед хотілося б декілька слів розказати про особисте враження від розмови. Пан Тарас — дуже відкрита до спілкування людина. Він готовий до розмови, нікому не відмовляє у спілкуванні: про таких говорять «простий, як двері». Вже пізніше, ввечері, ми говорили про різні речі, про Івано-Франківськ, гори, діалектизми в різних частинах області і ще про багато іншого, всього так одразу і не згадаєш. Після спілкування з ним отримуєш такий величезний заряд позитивної енергії, якого тобі вистачає на багато часу наперед. Таке враження, що спілкуєшся з давно знайомим другом, який викладає свої думки просто, але водночас дуже глибоко — просякнуто філософією життя.
Тарасе, розкажи, будь ласка, про Твоє бачення стану культури в Україні?
— Передовсім хочу почати з того, що говорити просто про стан культури — то є трохи загрубо, тому що культура є щось таке, що має багато дуже різних значень і проявів. Тому можна говорити, що стан культури — це і якісь головні здобутки мистецтва, літератури; можна говорити про культурну політику і стратегію держави, можна говорити про якісь головні ідеї, які панують у суспільстві, про естетичний рівень населення, це є дуже комплексне питання.
Як письменник, розкажи про стан видавничої справи в Україні.
— Особисто я вважаю, що стан української культури в цьому сенсі є досить непоганим, незважаючи на те, що все є якимось недоробленим, недоорганізованим. Українці, як і вся східна і центральна Європа, неважливо чи вони західні, чи східні українці — їм був якось так характерний брак уваги до форми. І брак уваги до так званої інституційності, це видно навіть з будівництва житлових будинків. Тобто видно з того, які люди будують будинки, який стан доріг і смітників, який вигляд мають українські товари. Видно, що все ж трохи щось недороблено. Так само і з українською культурою: вона є дуже жива, дуже багата, дуже різнопланова, але немає цієї кристалізації. Нема тої ниточки, грубо кажучи, як колись були шкільні досліди, коли в перенасичений соляний розчин опускали ниточку, і на ній починали формуватися кристали, бо потрібно було щось, на чому б вони осіли. Ось приблизно щось таке є у нас: є все, і все непогано, але нема цієї якоїсь структури. І ще що важливо — зрештою, як і у інших галузях українського життя — є великий брак стратегії і стратегічного бачення. Тобто ми непогано собі даємо раду в тактиці і якихось імпульсивних речах, навіть в плануванні на сьогодні, завтра, якихось комбінаториках. Але наша вада в тому, що ми не вміємо на довготерміновий час задавати якогось напрямку і потому вже малими-малими кроками іти. Тобто є брак стратегії у всьому культурному житі.
Чи можеш дати поради молодим людям, які хочуть щось писати, але вагаються.
— Це вже добре питання (сміється), тому що воно є дуже конкретне. Література у більшості частин світу не є прибутковим заняттям. І вона не дає середньо-високий достаток, чи щось таке. І тому для тих, хто хоче на цьому власне прожити і ще й до того всього збагатитись, то краще цього не робити, відкласти це і спочатку збагатитись в якийсь інший спосіб, а потім вже писати. Насправді є оця тяга творити і щось робити, вона є природня й цілком закономірна, але не потрібно собі уявляти, що твоя природня потреба мусить бути кимось оцінена чи куплена. Тому що не треба забувати, що творчість передовсім має сенс тільки тоді, коли вона є потребою особи, і творчість є дійсно природньою потребою людини. Творчість — це є доторк, чи присутність духа, це якраз той момент, коли є присутність такої дивної речі як Божий дух, Божа іскра. Недаром кажуть: «Творчість — це є вихід у позаматеріальне чи позатілесне життя».
Не знаю, яка ситуація зараз з гонорарами, бо побутує така думка, що отримати його за виконану роботу дуже важко, і часом виплачують книжками, які людина повинна сама продати, щоб отримати якісь кошти.
— Ситуація така, що гонорари книжками не виплачують (сміється). Наша книговидавнича галузь, чи можна навіть сказати індустрія — бо це вже, що би там не казали про брак книг, чи малі фінансові обіги, не гірше від чебуреків, грубо кажучи. Тут вже налагоджено весь цей технологічний процес від отримання видавцем рукопису і до збуту його через мережу. Це все вже є налагоджено, і тому гонорари книжками не дають, але те, що вони є дуже низькооплачуваними — факт, але в нас і зарплати всюди не є високими, тому нема чого дивуватись. Бо в нас дуже багато людей не отримує того, що насправді варто було б їм отримувати за їхню роботу, починаючи від лікарів і вчителів і закінчуючи даішниками (сміється). Насправді всі автори, навіть ті, які вважаються дуже популярними, які працюючи над книжкою від кількох місяців до кількох років, отримують тисячу доларів, і це вважається пристойним гонораром.
Виходить, що треба видавати в середньому по книжці в два місяці, щоб можна було прожити.
— Ну так. І саме тому більшість українських авторів, навіть так звані іменитих, їх основним джерелом заробітку є публіцистика, тому так багато тепер є авторських колонок в різних газетах та журналах. Тому що просто доводиться працювати. Але це є трохи ненормально, коли є така регулярність, вона виснажує. Це вже є певний спосіб попадання у цю «систему», але при цьому не треба йти на восьму годину на роботу. Ти працюєш, але не ходиш на роботу (сміється). Але у всьому є якісь речі обов’язкові, бажані, необхідні, є такі, які вимучуються, і є такі, які дають насолоду. Я все ж таки вірю, що ця насолода творчості є справді одною з найвищих, незважаючи на то, що є такий економічний стан у культурі. Все ж таки, з’являється щораз більше нових авторів, а старі не відмовляються від того, щоби щось написати.
Кажуть, що митець має бути голодним, щоб творити. Як Ти до цього ставишся?
— Я не вважаю, що то є так, тому що це може бути непогано як експеримент, або може бути непогано як доказ того, що він все ж творить заради творення, а не чогось іншого, але разом з тим мені здається, що в суспільстві, в якому є поділ праці, письменник чи творець все ж таки повинен би був бути принаймні не голодним. Це можливо зараз мене заперечує, то що я говорив про збагачення, але насправді не заперечує, тому що я вважаю, що кожна робота повинна бути оплачувана.
Все ж таки, нещодавно відбулася єврореволюція, євромайдан. Мене цікавить Твоя думка як письменника до цього, чи думаєш якось відображати ці події у своїх працях?
— Я увесь цей час, незважаючи ні на що, що б там не було, незважаючи на емоційний стан чи фізичну завантаженість в революції, писав колонки для «Галицького кореспондента» і для «Збруча», в яких виказував своїй емоції, і тепер Василь Карп’юк зробив такий гарний проект «Хроніка Відчуттів». Він зібрав свій опус і зібрав такі самі колонки тих часів. Вибрані колонки Андруховича, Жадана, Ципердюка, Винничука і мої — і вже є видана така свіжа книжка. Це те, що зроблено і вже є. А стосовно якихось глибших літературних осмислень, я думаю, що насправді то потребує певного часу на переосмислення. Будь-які речі, які відбуваються, крім таких явних репортажів, якихось таких емоційно-ліричних речей — та велика справжня література завжди відстає на десятиліття, як мінімум, від всіх подій, тому що література — це ще є певний оптичний прилад, це можливість певної оптики: інакше подивитися на те, що було, і роздільна здатність її є такою, що вона потребує дивитися здальше.
А щодо теперішнього міністра культури — чи впевнений Ти у його компетентності?
— Ну, правду кажучи, я сподівався, що може станеться таке, що міністром буде Леся Островська, і мені здавалося, що це буде краща кандидатура, бо в неї є великий досвід, компетенція у організації такої структури, у структуризації мистецького життя країни і виробленні якоїсь державної стратегії. Стосовно теперішнього міністра, я його не знаю саме в такому ракурсі, я думаю, що в нього немає такого досвіду, такої широти погляду, як у Лесі. Але з іншого боку я розумію, що насправді міністр не конче має бути супер-пупер компетентним у таких питаннях. Він повинен бути компетентним у тому, що на всіх місцях мають бути ті люди, які найбільше їм відповідають, і створити добрий клімат для співпраці у всіх цих галузях. І я вірю, що Нищук може створити добрий колектив менеджерів і експертів, які будуть займатися своїми справами.
А який Твій прогноз щодо майбутнього культури, щодо її впливу: чи буде щось змінюватися, чи і далі все буде робитися за застарілими шаблонами?
— Я думаю, що найкраще, що сталося у суспільстві за час революційний — це те, що і всі довкола, і передовсім найголовніші, так би мовити, дійові об’єкти, ті, хто має діяти — всі побачили, що це і є той шлях, який дає силу і ефективність. Тобто те, як працював Автомайдан, а таких громадських рухів ще було кількасот. Раптом виявилося, що існує оця мережева співпраця в різних середовищах. І я думаю, що власне, коли культура так само буде поширюватися через громадянське суспільство, то вона буде мати набагато більший ефект. Нехай це буде не таким помпезним і не таким на вигляд урочистим, але це є набагато ефективніше, ніж така схема: коли є якась сцена і є зібраний зал, бо в нас антикультура так і уявляється — що хтось виступає або зараз творчий вечір, урочистий концерт і немає значення, хто там є на тому концерті. Бо приходять не на культуру, а на урочистий вечір. Просто, щоб пережити момент урочистості, а не для того, щоб віддуплитися, хто там є. А коли це пуститься, коли зійдуть всі ці хори, всі ці танцівники, виконавці, письменники, оратори, вокалісти, то виявиться, що всі вони ніби окремо, а глядачі собі тупо окремо, коли оці такі вечори переростуть у різні середовища, у різні ініціативи… Найважливіше зробити культуру, культурну політику частиною життя, частиною звичайного буденного життя. Вона може бути навіть не помітною. Це не є, що ми кожного тижня ходимо на великі збори, це є те, що тут, там, там, такими маленькими клаптиками, щоб воно розросталося. Пройшов — почув як хтось грає музику на вулиці, пройшов далі — подивився на кілька картин. Тобто мені здається, що це огромадянствування і якась така побутовізація культури повинна відбутися. Це єдиний шлях і це можливо, коли культура проникає у різні сфери буденного життя. Тобто, щоб розмова про книжку не була якимось таким спеціальним актом у певному місці, а просто, коли двоє сидять і бухають на кухні — це є показник, коли вони цю книжку прочитали, бо їм порадили, і вони зайшли в книгарню і купили її. Тобто це стає частиною життя, дифузною такою.
Яке Твоє ставлення до такої собі масової культури і таких славнозвісних звітів народної самодіяльності?
— Оце те, про що я, власне, кажу, оця неадекватність форми, коли це вже перестає бути культурою, тобто ми вже не бачимо п’ятдесят різних читців того самого Шевченка, а бачимо таке собі урочисте місце, де буде купа читців Шевченка. І оці форми таки ненормальні. Важливе таке поняття «захід», от є захід, от виклалася вся культура, а дальше закінчується культура. Але насправді так не є, насправді культура не є мертва сама по собі, тому що уявіть собі, що навіть оці дитячі колективи, які звезли і ніби показують їх всіх разом у такий потворний спосіб, але це живі діти, які десь собі у якомусь гірському чи степовому селі, де навколо розруха і все догори ногами, а вони ходять на музику, або на танці. І тут треба відчути, де ота живість убивається, а вона убивається на таких адміністративних заходах. Бо поки ці діти ще на рівні сільської школи ще щось роблять, це ж капець, це треба ходити три рази на тиждень на репетицію хору і для них це справжня культура, для них це є справжнє переживання, для них це є творчість. А потім коли це перетворюється на якийсь такий захід, то смерть настає.
І на кінець декілька слів для молоді, що б Ти міг побажати, чи порадити.
— Це дуже складно такі речі робити. От постарайтеся реально зрозуміти, що в один і той самий час впродовж свого буденного життя ми живемо, чи ви живете, чи Тернопіль живе, тобто тут є світ і поза Тернополем є світ. Зрозуміти, що бути одночасно у цілому світі і бути одночасно закоріненим у Тернополі — це файно. Це те, що є, коли ти закорінений у одному місці і одночасно почуваєш себе світовою людиною. І при тому це не означає, що треба багато поїздити, багато побачити, можна і без того, просто зрозуміти, що це не кінець світу — цей Тернопіль, але й без Тернополя також світу немає. Без коріння нема крони, без крони нема коріння, ми є одне дерево і його не можна поділяти, бо інакше будуть мертві дошки.
