Пане Тарас, скажіть, будь ласка, з якого часу ви почали стежити за подіями Майдану?
Від першого дня. Склалося так, що я був у Києві саме тоді,коли про революцію ще не було й мови. На Майдані зібралося кілька десятків людей, але вже тоді асоціації з минулого, а саме Революція на граніті, навіяли мені думку,що це може перерости у щось серйозне.
Що спонукало Вас долучитися до цієї акції-протесту? Випадковість чи радше конкретна мотивація?
Однозначно була конкретна мотивація. Дуже особиста. Я переконаний, що кожне покоління має перейти через такі зміни. Тому спершу, я не думав втручатися, хотів молоді дати змогу творити революцію самостійно. З перших днів на Майдані був мій син, я всіляко підтримував його і був радий, що у нього така життєва позиція. Проте, коли я дізнався про розгін студентів 30 листопада, він став для мене батьківським шоком. Я, як і будь-яка людина, відразу кинувся з’ясовувати де він, це було важко, адже з конкретною інформацією відразу було скрутно. На щастя, виявилося, що з сином усе в порядку, але коли в той день з’явився заклик усім їхати до Києва, я зрозумів, що тепер це й моя справа. Стиль реакції влади на подібні протести змінився , тому я усвідомив, що в цьому випадку я точно буду доречним.
У якому товаристві Ви були на Майдані?
Мабуть, варто зауважити , що перш за все я був на Майдані як літератор. Я дивився, спостерігав, вивчав , аналізував і писав про все це, досліджував революцію з середини. Я свідомо ходив між різними людьми, тому бував у різних товариствах. Приїжджаючи кожного разу, я намагався бути у іншій групі людей, таким чином я спілкувався з людьми з Франківська, зі своїми учнями, звісно ж був серед письменників, літераторів та митців.
Коли Ви зрозуміли, що той протест є ,власне, непересічною подією?
Відразу. Я розумів, що сподівання на те , що все може вирішитися мирним шляхом, сподівання на збільшення прав і свобод просто розвіялися. Я не робив собі ілюзій, що зникне корупція, насильство у міліції та всякі інші неприємні речі,хоча про це багато розмовляли. Я не робив собі ілюзії, ніби ми відразу звільнимося від усіх негараздів. Я просто знав , що основною метою є звільнення від пануючого режиму, і все завершиться тільки тоді,коли вона буде досягнута.
Що Вас вразило найбільше за весь період революції?
Найбільше вразила непоступливість української влади, те наскільки сильно вибудувана система керівництва не хоче дослухатися до голосу свого народу. Вона вміє бути різною: інколи слухати більше, інколи менше , вдавати, маніпулювати, але коли відчувається явна для неї небезпека, то вона здатна на будь-що. Майдан показав антилюдськість системи. Я й досі впевнений, що навіть сьогоднішня владна система за своєю сутністю проти людини. Єдиним шляхом еволюції українського суспільства, є його безперервне озвучення власних вимог та зусилля з власного боку.
Що стало найдраматичнішим для Вас у тих подіях?
Найдраматичнішими звісно були смерті людей. Окрім того, особисто для мене драмою стало усвідомлення,яке приходило після зустрічі з так званими правоохоронними органами: ці люди, котрі надто архаїчно сприймають власні функції, котрі готові нищити власних співгромадян, й далі житимуть поряд з нами, вони нікуди не дінуться. Також, дуже драматично виглядали візити на «анти майдан», бо це давало змогу зрозуміти наскільки неоднорідним є український народ. Гнітила межа так би мовити воєнних дій, а за нею парадоксальна байдужість або незнання. Мені траплялися люди, які навіть не розуміли, що відбувалося. Видавалося драматичним існування двох паралельних фрагментів : Майдан зі своїм життя, а через кілька вулиць нормальне життя.
Майдан був постійно був різним. Яка подія на Вашу думку була вирішальною?
Думаю,що вирішальними були дві події. По-перше, це коли після розгону студентів, 1 грудня, на Майдан вийшло кількасот тисяч людей. Це було наскільки потужно, що дало змогу пророкувати перемогу Майдану. По-Друге, це тривалість часу. Важливо, що люди протягом довгого відрізку часу не зійшли з дистанції. Адже найтяжчим були не штурми, найтяжчим було залишитися там, коли здавалося , що у цьому вже немає сенсу.
Як відомо ,Ви багато писали в той час. Це була потреба чи радше необхідність?
Це моя робота, мій спосіб життя. Я не можу інакше. Вона відповідає моїм уявлення про своє місце в житті. Головне своє завдання в той час я вбачав у висловленні урівноваженого погляду на ті всі речі. Я був свідком сотень людей,які переживали, не знали що і як відбувається. Я хотів відновити внутрішній спокій, пояснити все доступно і адекватно у свої текстах.
Чи було на Майдані те, що надихало Вас як письменника?
Найбільше мене надихали люди, яких я бачив, ті , хто думали так, як і я. Мені дуже подобалися активні люди, які попри Майдан робили ще багато справ, які хотіли вникнути суть, зрозуміти все те,що навколо. Надихало, розуміння, що нарешті сталося те, що емоційно сколихнуло багатьох людей і це додавало оптимізму та піднесення. Для мене Майдан не обмежувався Києвом. Я брав участь у багатьох заходах , які відбувалися у Франківську. Мені здається, що діяльність провінційних майданів була не менш важливою , адже загострила відчуття незгоди українців з владою, а також дала можливість відчувати свою причетність багатьом людям, а це важливо для громадянського суспільства.
Відомо,що коли людина проходить через такі трагічні події, то набуває певного життєвого досвіду. Як його відчуваєте Ви?
Річ у тім, що це все не було для мене новим, але дещо я таки усвідомив. Наприклад, річ, яка багатьом може здатися очевидною: значення тотальної комунікації у сучасному життя. Дуже важливо, що всі можуть робити власну хронічку, власний фоторепортаж, телефонувати один одному, постійно обмінюватися інформацією і Майдан цьому доказ. Великим досвідом для мене стала участь у революції моїх синів, їхнє сприйняття усього, що коїлося. Дуже особистим життєвим уроком була смерть Романа Гурика.
Як відомо, Ви з іншими українськими письменниками долучилися до створення книги « Євромайдан. Хроніка відчуттів». Чи плануєте Ви створити свій авторський проект і написати книгу про події Майдану?
Ні, не планую. Я розумію, що це зроблять інші. Мені здається, що Майдан – це була річ, описана і осмислена на новому рівні. Через рівень на який вийшла інформація, багато людей, котрі не були на Майдані, інколи знали про те, що там відбувається краще за тих, хто був там безпосередньо. Мені видається ,що робити з цього художню літературу недоречно. Стосовно переосмислення Революції Гідності у історичному плані , то , думаю, що час ще не настав.
Після Майдану багато людей відчули розчарованість. Чи розчарувалися Ви?
Ні, я не розчарувався. Це був ще один крок до формування суспільства. Я вважаю, що справжнє громадянське суспільство у нас ще не є сформоване, незважаючи на більш ніж 20 років незалежності, цих років насправді замало для набуття досвіду, йдеться про сотні років, адже схеми та стереотипи потребують дуже багато потрясінь,щоб змінитися. Суспільство не формується постановами, не рішеннями бюрократів, а власне такими подіями і переживаннями як Майдан. Конкретною метою Революції Гідності було усунення режиму Януковича, і ця мета здійснена, тому розчарування не повинно бути. Майдан - крок до впевненості у тому ,що ми, кожен з нас,на щось здатний.
Багато людей впевнені, що Революція гідності кардинально змінила українців. А як вважаєте Ви?
Ні. Такі короткочасні і феєричні події, не можуть нести кардинальних змін. Конкретно, Майдан дав змогу усвідомити свої права та зрозуміти своє ставлення до влади.
Що на Вашу думку стала символом Майдану?
Є таке поняття як «жива церква». Для мене символом Майдану стала присутність священників. Це показувало церкву з іншого, справжнього боку. Сповіді перед штурмами, сповіді просто там у центрі всіх подій, як на мене, то вони є дуже символічними.
Чи став Майдан таки переможним?
Так. Крім того, що він об’єднав багатьох людей, він показав, що суспільство готове жити безвладного проводу , що воно випереджає політиків,що люди готові йди до вдосконалення і змін. Усе це треба називати і сприймати перемогами.
Олеся Парфан, учениця школи професійної журналістики
