(…) Проблемою номер один може, звичайно, стати перемога Трампа. Нині всі шоковано (чи відповідно – радісно-збуджено) коментують його дедалі відвертіший флірт із Росією та непряму обіцянку щодо визнання за нею Криму і скасування санкцій. Значно менше уваги привернуло його дещо раніше висловлювання про те, що навіть у випадку російського нападу на котрусь із країн – членів НАТО Америці не варто поспішати зі своїм втручанням у перебіг подій, а для початку добряче порахувати, скільки сама країна – жертва агресії витрачає на власну оборону.
Кращого заохочення для Росії напасти на країни Балтії годі сформулювати. Та й не тільки на країни Балтії. Навіть Польща не може почуватися достатньо захищеною після таких, сказати б, міркувань уголос потенційного Містера президента. Про захист України, яка членом НАТО не є і вкотре отримала в цьому членстві увічливого відкоша, вже взагалі не йдеться. Тож і Трамп (тому що послідовний) не забарився з наступним месиджем – відносно Криму та санкцій. Обидва месиджі адресовано Путіну й розуміти їх слід абсолютно однозначно: «Роби там (в Європі, а надто – в Центрально-Східній) що хочеш, я туди не полізу».
З перемогою Трампа, отже, все зрозуміло – це буде, як казав з іншого приводу його потенційний друг і партнер, геополітична катастрофа. І навіть якщо Трампова балаканина, як це тепер для самозаспокоєння коментують у нас, є всього лише передвиборною риторикою, то факт вибору саме такої риторики надзвичайно симптоматичний.
Але що поза Трампом?
2017 рік несе нам пряму загрозу зміни влади у двох ключових країнах ЄУ – Німеччині та Франції. У другій на президентських виборах замість невиразного в українському питанні (та й загалом невиразного) Олланда майже точно переможе хтось виразно проросійський. Саркозі, занюхавши кон’юнктуру, вже навіть не натякає на зняття санкцій, а прямим текстом його обіцяє – щоб разом з Росією протистояти ісламітським терактам, ясна річ. Про Ле Пен краще й не згадувати.
У Німеччині ж доволі непохитний авторитет Меркель відчутно підірвано цілим ланцюгом міґрантських ексцесів. Це робить цілком можливою перемогу її соціал-демократичних конкурентів. Ви уявляєте собі поведінку латентного русофіла Штайнмаєра, за яким і без того «глаз да глаз нужен», у разі, якщо над його душею вже не стоятиме Меркель? А якщо ще й уявити собі потрапляння до майбутньої коаліції «лівих»? Тобто ідеальне поєднання латентного русофільства з відвертим?
Зрозуміло, що як французьких, так і німецьких виборців до зміни влади спонукають передусім іззовні. Головним здобутком своїх суспільств вони вже протягом кількох десятиліть вважали навіть не високі соціальні стандарти і матеріальний добробут (хоч і це багато важило), а безпеку свого існування. Захід Європи був не тільки найситішим, але й найбезпечнішим, з найдовшою тривалістю людського життя, реґіоном світу. Нині цю безпеку зруйновано. Європейці, особливо у Франції та Німеччині, змушені звикати до все частіших рекомендацій влади «без крайньої потреби не покидати своїх домівок». І це жахливо дратівна зміна – посягання на підстави їхнього вільного й безтурботного стилю життя. За допущення таких недобрих змін владу карають на виборах. Іншими словами – якби ісламітського тероризму не існувало, то Путін мусив би його вигадати. Що він, зрештою, і зробив.
Йому, Путіну, добре – він незмінний. Не те що всілякі обами – олланди – меркелі.
Тепер додамо до всієї цієї сумної перспективи ще бодай дві реґіональні деталі. Польща, яка вже довші роки вважалась (іноді заслужено) «адвокатом України в Європі», протягом останнього року рішуче стала її, України, прокурором. Туреччина ж, яку ми ще недавно так полюбили за збитий російський СУ-24, нині під рішучим проводом Ердогана вже замалим не рветься до путінського Митного союзу.
Найменше, чого мені хочеться – це наганяти страхів про наше катастрофічне майбутнє. Але усвідомити вкрай високу загрозу того, що в найближчі часи Україна може справді (а не як нам тепер здається) опинитися цілком сама й самотня, просто необхідно. Чи ми готуємося до найнесприятливіших констеляцій? Чи думаємо над якоюсь рятівною моделлю? Як ми зможемо виживати у світі, лідерами якого будуть Трамп, Ле Пен та інші друзі Москви? Тобто у світі, одноособовим лідером якого буде Путін? Чи наші дипломати, військові, політики, урядовці, технологи вже розробляють хоч якісь плани A, B і C? Хоч якісь ініціативи, кроки на випередження, хоч якісь превентивні ходи й заходи?
Вам не віриться, що відповідь ствердна? Мені також.
