При погляді на сучасну міжнародну політику пригадується фраза Бісмарка, що мистецтво державного діяча у тому, щоб "почути в шумі історії кроки Провидіння та пройти за ним певний відрізок шляху". Ми живемо у час, коли у світовій політиці та економіці відбуваються масштабні зміни, а назрівають — ще масштабніші. Якби Бісмарк жив сьогодні, то побачив би у цих змінах кроки воістину історичного розмаху. І рецепт дій дав би той самий: побачити нову історичну динаміку — усвідомити її — використати на благо своєї країни. В останні 20 років маятник історії коливався швидше, ніж у попередні епохи. Ми звикли бути на роздоріжжі. Але цілком можливо, що з часів розпаду СРСР рішення, які ми приймаємо зараз, ще ніколи не були такими вирішальними. Моя стаття — про це.
Історичний момент — це момент, коли починається нова епоха і коли держави світу визначають у ній своє місце. Відповідно, це момент, коли мали б вщухнути емоції, політичні ревнощі та амбіції. Це момент, коли єдиним відповідальним підходом у політиці є тверезість погляду та висновків, оскільки від них залежить успіх держави на десятиріччя вперед. Такий момент Україна переживає сьогодні.
Для початку потрібно визнати, що Україна, як і більшість держав світу, стоїть на порозі нової міжнародної реальності, яка буде або з вираженим знаком «плюс» або з так само вираженим знаком «мінус». Смуга глобального процвітання є у наступні десять років такою ж імовірною, як і економічна криза, що призведе до перегляду звичних основ міжнародного життя. Україна має бути готовою і до першого, і до другого сценарію. Найголовніше: хоч би в який бік покотилося колесо історії, у природі не існує сценарію, за яким ці світові зміни не мали б прямого впливу на зовнішню політику України. Важливо усвідомити — якого саме.
Криза (або оновлення) Заходу.
Економічний вимір
Немає сенсу заперечувати, що трансатлантичний Захід перебуває у кризі. Можливо, найбільшій із часів Другої світової. Вона має три виміри — економічний, геополітичний та ідеологічний.
Економічний вимір — найбільш очевидний.
Фінансові потрясіння 2008—2009 років і нинішня криза єврозони показали, що вибудувана на Заході система соціальних гарантій втрачає стабільність на тлі поглиблення негативних демографічних тенденцій і масового перенесення промислових виробництв на Схід. Те, що ще недавно видавалося міцною фінансовою «підлогою», на очах іде з-під ніг цілих поколінь. Компанії, заводи, а іноді й цілі галузі перекочовують до Китаю, Індії, Індонезії… Це стосується як багатьох членів Євросоюзу, так і Сполучених Штатів.
Попри масштаб проблем, що насуваються, США перебувають у кращій диспозиції для їх розв’язання.
Маючи більш консолідовану, ніж в ЄС, владу, більш мобільне населення, а також статус долара як світової валюти, Вашингтон має простір для протидії негативним економічним тенденціям. Найрадикальніший механізм — періодичне підвищення планки державного боргу. У тому числі через вливання на ринок нових доларів, що підкріплюються довірою мешканців Землі, які тримають заощадження в американській валюті.
Результатом стала фінансова «бульбашка» астрономічних пропорцій. З 26 січня стеля національного боргу США становить 16,4 трлн. дол. У країні зміцнюється розуміння, що цей шлях небезпечний і що держава не може собі дозволити розвиватися, як раніше. Зокрема, доведеться більше заощаджувати, стягувати вищі податки та знайти нові шляхи заохочення національного виробництва. Можливості для цього будуть, зокрема у світлі того, що іракська й афганська кампанії завершуються. Проте ніхто не дасть гарантії, що скорочення державних видатків і зростання податків не пригнітить економіку ще більше. Іншими словами, в Америки попереду складний і відповідальний період, протягом якого вона, ймовірно, зосередиться на своїх внутрішніх проблемах.
Європейський Союз стоїть перед викликами аналогічного порядку, але його ситуація складніша. Принаймні з трьох причин.
По-перше, криза застала ЄС в момент, коли він ще не виробив оптимального (для свого збільшеного формату) механізму прийняття рішень. В умовах економічного шторму державному кораблю потрібний не лише вправний капітан, а й ефективна система навігації. На єесівському кораблі «капітанів» кілька, а система навігації, попри модифікації останніх років, усе ще громіздка. Популярна нині концепція виходу із кризи через поглиблення інтеграції звучить цілком логічно. Та якщо це буде поглиблення «за образом і подібністю» одного із членів ЄС, то в Євросоюзі можуть виникнути нові внутрішні лінії напруження.
По-друге, всі бонуси і гарантії «соціальної держави», які багато років становили предмет гордості ЄС, настільки глибоко увійшли в кров європейців, що будь-яка їх корекція потребує особливо болісних зусиль не лише на політичному, а й на глибоко індивідуальному рівні. У найближчі роки жителям ЄС доведеться пожертвувати деякими комфортними звичками, виробити більш жорсткі модальності повсякденного життя. Це шлях, на якому можуть мати місце зміни політичного ландшафту. Зокрема підйом політичних сил, які сповідують популістську та ізоляціоністську ідеологію.
По-третє, перед ЄС стоїть проблема єврозони, при створенні якої припустилися помилок і дисбалансів. Їх виправлення є сьогодні, у тому числі з вищевикладених міркувань, складним завданням.
Ситуація складна, але не трагічна. Економічні проблеми Заходу — і американські, і єесівські — реально розв’язати. Проте для цього потрібне переосмислення речей, які досі здавалися фундаментальними. І йдеться не лише про перегляд основ «соціальної держави». Йдеться про нові моделі взаємодії держави та корпоративного бізнесу. Йдеться про новий рівень контролю за діяльністю фінансових ринків (реформа Додда—Франка у США була лише першим кроком на цьому шляху). Йдеться, врешті-решт, про переосмислення місця Заходу на вагах глобального геополітичного впливу. І тут ми переходимо до другого виміру кризи.
Криза лідерства
Геополітична криза сучасного світу — це насамперед криза лідерства. Двополюсний світ канув у Лету. Туди ж подівся і однополюсний. Прогноз про те, що їм на зміну приходить багатополюсний, видається ймовірним, але швидше — на перспективу. Наразі світ виглядає радше як світ без вираженого геополітичного лідера. США та ЄС зосередилися на собі, а молоді «тигри» ще не виробили традицій експансіоністської політики на глобальному рівні. В геополітичному розумінні ми знову-таки стоїмо на порозі нової реальності, яка не обов’язково буде зі знаком «плюс». Хоча підстави для оптимізму є. Наприклад, у тому, що Захід сприймає зміни, що насуваються, без зайвого трагізму.
Мало хто ставить під сумнів, що починаючи з 2025 року КНР буде найпотужнішою світовою економікою. Дехто вважає, що з 2018-го. Це вже призвело і надалі сприятиме перегляду США та, меншою мірою, ЄС їх глобального порядку денного.
Специфіка ситуації полягає не лише в тому, що Захід буде змушений присвятити найближче десятиріччя розв’язанню своїх економічних проблем. Вона полягає й у тому, що інші регіони світу проходять період самоствердження, усвідомлення власних амбіцій та можливостей на міжнародній арені. Час вражаючого глобального економічного зростання (а саме такими були останні 20 років) створив унікальну ситуацію, коли на зміну одному світовому лідеру приходять десятки регіональних — з глобальною перспективою та прагненнями. Відбувається децентралізація глобального впливу, створюється нова система міжнародних відносин, в якій США, як і раніше, будуть невіддільною частиною, але вже більшою мірою як посередник. І, судячи з риторики Вашингтона, він до цієї ролі морально готовий.
Сполучені Штати не втратять місця глобального лідера. Але перестануть бути єдиним лідером. І, можливо, після «десятиріччя війн» така роль піде Америці на користь. Їй потрібна пауза — і для того, щоб привести до ладу внутрішні справи, і для того, щоб відновити довіру. Ми бачимо, як президентська кампанія у США розгортається на тлі дискусії щодо того, чи буде це сторіччя знову американським і чи потрібне Америці ще одне «американське сторіччя». Американці самі мають дати відповідь на це питання. А від себе скажу: п’єдестал глобального лідерства достатньо широкий і для Америки, і для інших. Однак без Сполучених Штатів уявити його важко.
Переосмислення
ідеології Заходу
Ідеологічний вимір триваючих на Заході змін — це насамперед переосмислення свого місця у світі. Як було сказано вище, у випадку США це означає поступове обмеження порядку денного глобального лідерства та географічний зсув пріоритетів. Натомість у випадку з ЄС це означає зміну ідеології того, що ми звикли називати європейським єднанням.
Ідеологічний імпульс європейського єднання, який тривалий час був визначальною характеристикою розвитку на континенті, іде на спад — частково з циклічних причин, а частково під впливом внутрішніх проблем ЄС. Як в політичних колах, так і на рівні виборця доводиться чути думку, що глава історії, пов’язана з єднанням континенту, в цілому завершена, і що проект «Єдина Європа» відбувся. Цим пояснюються дедалі нові правові перепони, які створюються на шляху нових хвиль розширення (наприклад у вигляді положення про обов’язкове їх схвалення на референдумах у низці членів). Відповідно, після приєднання Балкан можна очікувати тривалої або навіть дуже тривалої паузи в процесі розширення ЄС на Схід.
Та обставина, що значна частина Європи залишилася за рамками ЄС, не викликає у більшості європейських лідерів ні емоційного, ні політичного дискомфорту. Особливо це стосується європейських амбіцій двох великих гравців — України та Туреччини. Існує стереотип, що їх приєднання порушить баланс сил в Євросоюзі, зруйнує демографічну рівновагу та спричинить фінансові видатки, яких ЄС не може собі дозволити. У цих застереженнях більше емоцій, ніж раціональних розрахунків. Проте саме їх ірраціональність робить дискусію щодо європейської перспективи для України та Туреччини особливо складною.
У більш загальному плані філософія зовнішньої політики трансатлантичного Заходу не може не змінюватися і під впливом тієї обставини, що з підйомом Китаю у світі з’являється кілька моделей успішної модернізації. Економічна та політична «вестернізація» вже не є єдиним шляхом до успіху. Сучасний Схід — це новий, певною мірою альтернативний шлях, елементи якого можуть запозичити решта країн світу. Проте і тут головне — тверезість, відсутність ейфорії. Адже і на Сході не все так просто.
Підйом Сходу
Показники економічного зростання Китаю воістину вражають. Карколомна смуга економічного зростання завдовжки у три десятиріччя (в середньому 10% на рік). Вихід 440 мільйонів чоловік із кричущої бідності. Ривок від маргінальної аграрної країни до сучасного урбанізованого «виробничого цеху» світової економіки.
Китай знайшов оптимальне поєднання комуністичної ідеології, ринкової економіки та новаторського «державного капіталізму». Оптимальне — принаймні для себе і принаймні для епохи надлишку демографічних ресурсів. Та обставина, що ця епоха не безкінечна, а також ознаки соціального напруження в окремих китайських провінціях ще не означають, що Китай почне видихатися. Але це означає, що і йому у найближче десятиріччя доведеться шукати нові підходи, аби підтримати високий темп економічного зростання, залишатися привабливим для інвесторів, підтримувати додатне сальдо торговельного балансу та, найголовніше, давати власному населенню відчуття індивідуальної причетності до успіху держави. Неочікувана для багатьох життєздатність моделі державного капіталізму, з одного боку, та прихід до влади нового покоління китайської еліти — з іншого, дає підстави вважати, що Китаю до снаги не лише зростання, а й необхідні трансформації.
Позитивна динаміка вимальовується і на багатьох інших зростаючих ринках Сходу. У загалом сприятливих умовах сучасної світової економіки політична стабільність, передбачувані правила гри в економіці та позитивна демографічна динаміка відкривають двері до економічного прориву десяткам нових гравців. За прогнозом PricewaterhouseCoopers, уже через 10—15 років серед провідної п’ятірки економік світу тільки дві представлятимуть Захід, а три — Схід. У першій двадцятці Захід представлятимуть тільки шестеро. Решта будуть з Азії, Латинської Америки та Африки.
Держави, які протягом сторіч вважалися хворими, стають запорукою світового економічного здоров’я. При цьому оздоровлення Сходу зовсім не означає занепаду Заходу. Навпаки, сучасний світ настільки взаємозалежний, що високий рівень розвитку економіки майже автоматично означає високий рівень інтеграції з іншими економіками. І тому підйом Сходу без одночасного «обвалу» на Заході не тільки не є парадоксом. Такий стан речей наразі є єдино можливою формою продовження економічного підйому на глобальному рівні. В цьому унікальність нашого часу і шанс для України, для якої розташування на зламі цивілізацій сторіччями було джерелом викликів, а нині може стати джерелом нових можливостей. Для цього потрібна стратегічна рівновага у зовнішній політиці. І тут ключове місце посідає Росія.
Росія.
Країна між епохами
Російська Федерація — наш найближчий сусід і головний торговельний партнер. У світлі історичних зв’язків і родинних уз, які пов’язують наші країни, для мільйонів українців вона більше, ніж просто сусід і просто партнер. Вона — своєрідний психологічний маркер у самоусвідомленні та світосприйнятті мільйонів українців. Для когось — як друга культурна батьківщина. Для когось — як держава, що потерпає від тих же пострадянських недоліків, які властиві і самій Україні і від яких вона намагається позбутися на шляху євроінтеграції.
Перефразовуючи популярний у нинішньому російському політичному лексиконі термін, Росія є частиною «українського світу». Цим пояснюється як потужність взаємного тяжіння двох народів, так і взаємна чутливість до будь-яких розбіжностей у питаннях зовнішньополітичної доктрини, внутрішнього розвитку та, звичайно, двосторонніх відносин. Високовольтний емоційний фон відносин України та Росії є їх найхарактернішою рисою, причому як на рівні політичного класу, так і на рівні рядових виборців. Це призводить до політизації багатьох питань, а отже — і до спекулювання на них. Будуючи плани на нову епоху, варто абстрагуватися від емоцій.
Говорячи про підйом однієї частини світу та кризу іншої, Росію поки що важко віднести до першої або другої категорії. Вона відновила свій статус світового гравця і незалежний голос. Вона не має комплексів у діалозі із Заходом і Сходом. А з іншого боку, Росія, як і Україна, все ще перебуває між епохами. Як надовго — покаже час. Я виокремив би чотири чинники, які впливають на позицію Росії на міжнародній арені (і, можливо, підштовхнуть її до змін).
По-перше, в добу наростаючої глобальної конкуренції за ресурси Росія з її запасом копалин та іншим природним «приданим» отримує особливий статус. Від російських енергоносіїв залежить безперебійне функціонування величезного сегмента світової економіки. Це не обов’язково роль енергетичного придатка. Це радше роль глобального гравця, який вступає у нову добу із колосальною форою порівняно з іншими. І вже від самої Росії залежить, як вона цю фору використає.
По-друге, вектори взаємного впливу розташувалися сьогодні таким чином, що Росія потрібна і Заходу, і Сходу. Звідси і нова тональність у відносинах з ЄС, і «перезавантаження» у відносинах зі США (гадаю, воно відновиться, щойно завершаться президентські кампанії у двох країнах). Звідси і активний діалог, торгівля Росії з Китаєм, Індією та іншими зростаючими ринками. Росіяни можуть сумувати за СРСР, але об’єктивно, з геополітичної точки зору, кінець світової біполярності пішов Росії на користь. Радянський Союз був для країн світу або противником, або другом. Сучасна ж Росія — глобальний гравець, у прихильності якого зацікавлені майже всі. А як мінімум — у тому, щоб Росія не була ворогом. Для України цей момент особливо актуальний.
По-третє, Росія демонструє оновлену національну свідомість, яка базується насамперед на усвідомленні колишньої величі російської нації та прагненні принести цю велич у нову епоху. Це усвідомлення, яке дехто називає новим російським націоналізмом, — спільний знаменник, що об’єднує як сучасну російську владу, так і більшість її внутрішніх критиків. Зовнішні критики бачать це як відновлення імперського духу. Проте об’єктивно це річ, яка дає Росії змогу «зосереджуватися», розвиватися як єдиному цілому. Для України важливо, щоб цей розвиток не мав антиукраїнської складової.
Врешті-решт, четвертий чинник полягає у тому, що Росія все ще чекає на плоди проголошеної політики модернізації. РФ прагне відновитися як регіональний лідер. Вона має об’єктивні передумови бути таким лідером для величезної частини пострадянського простору. Але щоб ці передумови були втілені в життя, вона має стати для свого оточення знаком справді ефективних економічних перетворень. Завершення президентських виборів дає шанс на такі перетворення. Сподіваюся на їх успіх.
Шлях України
Отже, Україна вступила у третє десятиріччя своєї незалежності на тлі вираженого уповільнення західної експансії, економічного підйому Сходу та відновлення сильного національного духу в Росії.
Експансія Заходу (у вигляді глобального лідерства США та розширення ЄС) — це чинник традиційно важливий для багатьох українських політиків. Дехто побудував цілу філософію на тезі Бжезинського про те, що Україна — це ключ до «імперського статусу» РФ, і що в цьому наша головна геополітична цінність. Не замислюючись над тим, у чому буде цінність України, коли цей «імперський статус» перестане хвилювати Захід. Як співав колись Гребенщиков, «Если твой путь впечатан мелом в асфальт, куда ты пойдешь, когда выпадет снег?»
В умовах, коли на місці однополюсного світу виникає багатополюсний, можна вважати, що «сніг» випав. Оточення України кардинально змінилося, навіть порівняно з кінцем дев’яностих. Змінилася Росія. Захід змінив свої пріоритети. Чи треба нам змінювати наші? Пріоритети — ні. Шляхи їх реалізації — так.
Краще бути будівельним майданчиком Сходу і Заходу, ніж полем битви між ними. А щоб бути цікавим для світу саме у цій якості, потрібна зовнішня політика, жорстко прив’язана до інтересів бізнесу. Політика прокладання нових торговельних шляхів. Політика, в якій абсолютним пріоритетом є громадянин.
Яка зовнішньополітична концепція найкраще відповідає цим вимогам і потребам модернізації України? ЄС був відповіддю на всі питання, поки фінансував, опікав і спрямовував трансформацію у країнах-кандидатах. Сьогодні він суб’єктивно не має бажання (а також об’єктивно не має ресурсів) бачити Україну як країну-кандидата. Це може змінитися у перспективі, але нині нам треба прийняти це як даність, що прямо впливатиме на європейську політику України у найближче десятиріччя. І відповідним чином формувати свою політику.
Модернізація України
У сучасній Європі проглядаються дві моделі успішної модернізації. Назвемо їх умовно — польська і турецька. Перша зводиться до того, що держава декларує політику реформ за європейським зразком, мобілізує національний ресурс і здійснює ці реформи, отримуючи на кожному із цих кроків щиру і щедру підтримку ЄС. Друга зводиться до того ж самого, тільки підтримка ЄС уже не є вирішальним моментом.
Польська модель — це здійснення модернізації за критеріями ЄС у процесі набуття членства в ЄС. Турецька — це модернізація за критеріями ЄС в умовах невизначеності щодо майбутнього членства.
За умов, в які ми поставлені, Україні потрібна європейська політика, близька до польської, ще ближча — до турецької, але все ж таки з вираженою українською специфікою.
Специфіка, по-перше, полягає в тому, що вступ України до ЄС залишається метою, але ця мета залежить не лише від нашого розвитку, а й від низки об’єктивних складових європейського розвитку (фінансової кондиції ЄС, успішності його реформування, популярності ідеї подальшого розширення тощо).
Відповідно, оскільки модернізація України за європейськими критеріями залежить від нас самих, а євроінтеграція —і від нас самих, і від інших, то і наголос треба робити у першу чергу на модернізації і лише в другу — на євроінтеграції.
По-друге, попри послідовну підтримку наших друзів у ЄС (за яку ми вдячні), на шляху нашої євроінтеграції не буде ні щедрих субсидій, ні ейфорійних політичних заяв, ні, тим більше, консенсусу. Хоч би якими були наші успіхи, в ЄС завжди знайдеться «країна N» (часто можна навіть здогадатися, яка саме), що блокуватиме нас із власних егоїстичних міркувань. Будуть ситуації, коли те, що видавалося нашим попередникам авансом, нам доведеться «вигризати». Нова Європа буде більш егоїстичною. В ній будуть ситуації, коли навіть виражено проєвропейська Україна не матиме впливових «адвокатів». Треба бути до цього готовими.
Чому потрібна євроінтеграція
Виникає запитання: якщо політичне тло настільки змінилося, якщо ідеологічний імпульс європейського розширення настільки очевидно видихається, то чи потрібна прив’язка України до ЄС узагалі? Потрібна, і от чому.
По-перше, та обставина, що ідеологічний імпульс розширення зменшується, ще не означає, що це не буде компенсовано підвищенням імпульсу економічного. Теза про те, що Європі потрібне об’єднання технологічного ресурсу на Заході та енергетичного на Сході, цілком правомочна. Вона може вилитися у нову форму європейського єднання за участі Туреччини та пострадянських країн, насамперед по лінії чотирьох європейських свобод — свободи пересування людей, товарів, капіталів і послуг. Глибшого рівня інтеграції багатьом українським виборцям і не потрібно.
По-друге, ЄС для нас важливий не стільки як комфортабельний будинок, куди ми хочемо в’їхати, скільки як інструкція з будівництва власного комфортабельного будинку. Європейська інтеграція у нашому випадку — це схема імплементації європейських рецептів успіху на українському ґрунті. А про імплементацію чинників, які у світлі кризи не схожі на рецепти успіху, можна ще й подумати. Амбівалентність ЄС у питанні членства України (а вона була завжди, незалежно від критичності нашого діалогу) розв’язує нам у цьому плані руки.
По-третє, Європа, навіть за всіх своїх нинішніх негараздів, — це образ успіху для більшості українців. Це знак надії, який український політикум прививав українському виборцю протягом двох десятиріч. Ідея майбутнього членства в ЄС міцно сидить у свідомості українського виборця. Орієнтація на ЄС стала «загальним місцем» для всіх провідних політичних сил в Україні. Висмикувати цю основу з-під ніг — це вносити у внутрішньополітичне життя елемент сум’яття.
Отже, європейська політика України повинна зберегти свій пріоритетний статус, але стати більш приземленою, прагматичною. Для нас важлива модернізація України та відкритість Європи (у рамках уже узгоджених Зони вільної торгівлі та Плану дій щодо лібералізації візового режиму). Водночас європейська політика — це частина ширшої концепції, пов’язаної із модернізацією країни. Вона відповідає на питання, куди ми прагнемо, але лише частково — на питання, як туди дістатися. На це питання має відповісти, серед інших чинників, наявність справжньої стратегічної рівноваги по інших напрямах.
Росія — як перспектива і виклик
У сучасному світі питання успішних реформ — це насамперед питання успішної інвестиційної політики. Звідки прийдуть інвестиції? Чому б не з Росії? Вона близька до нас історично і культурно. Торгівля з нею бурхливо зростає. Вона має вільний капітал. Вона має інтерес.
Проблема в тому, що часто цей інтерес не стільки економічний, скільки емоційний. Інвестиційні дивіденди РФ може отримати від будь-якої зростаючої економіки світу. Навіть запланований Євразійський союз, попри поширене переконання, може функціонувати і без української компоненти. Але іноді складається враження, що лише повернення України у свою зону впливу дасть деяким російським політикам відчуття повернення до звичного порядку речей, до «норми». В цьому — перешкода. Ми готові інвестувати у партнерство свій економічний потенціал, але не готові жертвувати прагненням будувати Україну саме за європейськими критеріями.
Це по-перше. По-друге, частково в силу ментальної звички, а частково і під свідомими політичними впливами, теорії України як такого собі «чужого проекту» знаходять у свідомості деяких росіян кращий резонанс, ніж ідея дружньої до Росії, але окремої від неї української державності. Тим самим для перспективних відносин створюється не зовсім здорове тло. Над його поліпшенням треба працювати. Треба розширювати розуміння «норми».
З іншого боку, прагнення до партнерства з РФ — це константа нашої зовнішньої політики. Як частина «українського світу», Росія завжди буде для нас одним із полюсів тяжіння. За добрих обставин вона може бути для України найбільш дружнім, розуміючим партнером — і в реалізації економічних цілей, і у зміцненні національної безпеки. Та й за недобрих — не треба впадати в істерію та негативізм. Треба лишатися собою, себто європейською демократією, і цілеспрямовано, щиро розвивати відносини партнерства там, де Росія до цього готова.
А добрі нині часи чи не дуже — це вирішується зараз. І залежатиме не в останню чергу від нашої спільної здатності вирішити «енергетичні суперечки» на основі довгострокових стратегічних інтересів і стандартів, які прийняті у сучасному світі.
Отже, і Росія, партнерство з якою могло би бути відповіддю на базові питання зовнішньополітичної стратегії України, насправді є лише частиною відповіді.
Розширення обріїв
Ми існуємо між двома магнітами впливу, і по кожному з них є своє взаємне тяжіння і свої лінії напруження. Крім цих двох напрямів, пріоритетність яких не ставиться під сумнів, у багатополярному світі потрібні партнери, не обтяжені прихованим порядком денним чи прагненням нав’язати свою волю. А знайти їх можна, тільки вийшовши за рамки, якими ми традиційно обмежувалися. Маємо шукати партнерів, зацікавлених в економічних дивідендах і політичній вигоді, яку принесе співпраця з Україною, але готових приймати її такою, як вона є. Себто незалежною, демократичною, з власним, українським, набором пріоритетів, у чомусь проросійською, в чомусь проєвропейською, а частково — «річчю у собі».
Взяти хоча б Туреччину. Найдинамічніша економіка в Європі, яка, по-перше, поруч, а по-друге, зацікавлена в Україні. По-третє, в України та Туреччини якщо не ідентична, то схожа ситуація в діалозі з ЄС. По-четверте, саме турецька модель модернізації (європейська за орієнтирами, самостійна за реалізацією) найбільш близька для України.
Цей останній аргумент, як на мене, найважливіший. В останнє десятиріччя ми побачили, як під впевненим керівництвом прем’єр-міністра Ердогана Туреччина здійснила успішні реформи і пройшла вражаючу трансформацію — внутрішню та зовнішню. Після тривалого періоду невизначеності, криз, корупції, розбрату турецький народ об’єднався і здійснив прорив у нову національну реальність. Ті, хто бачать за численними українсько-турецькими урядовими контактами, у тому числі на рівні президента Януковича та прем’єр-міністра Ердогана, щось більше, ніж просто дипломатичну рутину, мають рацію. Це справді більше, ніж рутина. Це, по-перше, зародження нового регіонального тандема, а по-друге, запозичення досвіду, який може бути для України справді корисним. У тому числі досвіду інтеграції національної економіки у світову не за посередництва існуючих інтеграційних об’єднань, а напряму, самостійно.
Більш віддалений, але перспективний партнер — Китай. Були роки, коли, намагаючись випередити час на європейському напрямі, ми відверто відставали на китайському. Надолужувати це відставання непросто. Проте іншого шляху у нас нема. Китай — це глобальна сила. Причому на полі європейської політики він має всі шанси бути силою спокійною, не нав’язливою, а це для нас особливо цікаво.
Добре, що українська влада нарешті консолідована. Ще краще, що вона не має сильної ідеологічної забарвленості та спрямована насамперед на наведення в країні ладу. Перефразовуючи Кіссинджера, Китай, як і інші країни світу, нарешті має «номер факсу», який треба набирати, коли він прагне вести діалог із офіційним Києвом.
Дві речі, які вразили мене в ході подорожей до КНР в останні роки. Перша —поінформованість китайської сторони, її розуміння непростих реалій українського політичного життя. Тобто відсутність у нас артикульованої політики щодо Китаю не призвела до того, що Україна зникла із карти китайських інтересів.
І друга річ — китайський інтерес щодо України. Він не менш виражений і масштабний, ніж наш. Очевидно, що Україна має потенціал інвестиційного ельдорадо. Проте ми традиційно (іноді обґрунтовано, а іноді в силу особливостей національного характеру) боїмося, що інвестиційний бум виллється в «розпродаж України» та кінець національного суверенітету. Переконаний: прихід в Україну китайського інвестиційного капіталу — річ позитивна. Його не лише не треба боятися, а й слід усіляко вітати — як чинник, що дасть нашій економіці додаткову стабільність і впевненість у завтрашньому дні.
Те ж саме стосується Бразилії, яку я відвідував кілька тижнів тому, В’єтнаму, де я був цього тижня, країн Перської затоки, де був і знов буду. Та й інших точок на карті зовнішньої політики України, які засвідчують очевидне: її обрії радикально, кардинально розширюються.
Задіяти свій ресурс
Український дискурс на тему «ЄС чи Росія» вражає багатьма речами, але насамперед — це мисленням на рівні політичних «страшилок». «Якщо ми не вступимо в ЄС, нас проковтне Росія» – твердять одні. «Вступите в ЄС — і вас перетворять на рапсове поле для етанолових потреб» — лякають інші. На мою думку, Україна дещо завелика і має надто виражений індивідуальний характер, аби її «ковтали» або на щось перетворювали.
Треба мислити більш самодостатньо. Ми не голі і не босі, маємо, що запропонувати світу. І не настільки малі, щоб чужа парасоля вирішила всі наші проблеми. Якщо новий світ, в який ми входимо, справді буде світом боротьби за ресурси, то ресурсами нас природа наділила щедро. В тому числі тими, які будуть цінуватися найвище, — харчовим, водним, енергетичним... Питання лише в такому — вони будуть працювати на національний інтерес України чи зроблять її ласим шматком для інших.
Із певною мірою узагальнення, у світі є три чинники, які визначають силу чи слабкість нації, — економіка, демографія та природні ресурси. Нація може мати погану демографію, але бути сильною за рахунок інноваційної економіки та ресурсів. Може мати економічні проблеми, але прямувати до їх вирішення за рахунок позитивної демографії та ресурсів. Але якщо, як у випадку України, економіка протягом багатьох років залишалася нереформованою, демографія — поганою, а ресурси — невикористаними, то це означало тільки одне: були потрібні зміни, і зміни термінові.
Звідси — масштабність президентського порядку денного реформ. Звідси — небажання витрачати час на патові ситуації в українському політичному дискурсі.
Для ілюстрації нагадаю: за оцінками ООН, до 2050 року потреба світу у харчах зросте на 70%. Це означає, що за світовим обіднім столом щодня з’являються 219 тисяч нових ротів. Я сказав би — це 219 тисяч щоденних додаткових аргументів, аби Україна не втрачала жодного дня і мислила самодостатньо, як міжнародний гравець, який принаймні в одній сфері — харчовій — має потенціал справді глобального впливу.
Стратегічна рівновага
Очевидно, що Україна — це Європа. Вона має орієнтуватися на європейські цінності та бути вірною своїй європейській суті. Так само зрозуміло, що Україна історично та культурно близька до Росії. Була, є і буде. Проте в умовах, коли сучасний світ стає дедалі більш орієнтоцентричним, Україна має дивитися і далі — на Схід, на Захід, на Південь.
Активізація нових стратегічних напрямів національної зовнішньої політики дасть нам простір для дипломатичного маневру, інвестиції та партнерство, в якому проблема «подвійного дна», можливо, буде не такою гострою, як часто бувало на інших напрямах. Вона дасть нам силу, щоб тримати свою лінію у відносинах із РФ та не бути в ролі прохача з ЄС.
Україні потрібен стратегічний баланс. Але баланс у більш широкому сенсі, ніж «балансування». Що більше точок опори матиме українська зовнішня політика за межами лінії ЄС—РФ, то стабільнішою, впевненішою вона буде.
Це стосується як найкращого, так і найгіршого сценарію на наступні роки.
Найкращий — це якщо справдиться прогноз швейцарського банку Credit Suisse, що у наступні п’ять років сумарний ВВП країн світу зросте на 50%, до 345 трлн. дол. На думку банкірів, це відбудеться насамперед за рахунок китайського «економічного дива» та потужного зростання в тихоокеанській Азії, Латинській Америці та Африці.
Найгірший — це якщо західна фінансова «бульбашка» лусне, з усіма відповідними наслідками для світової економіки. В такому разі найшвидше оговтаються ті, хто має власне розвинене виробництво. А це насамперед молоді, енергійні зростаючі ринки.
Україні потрібна не просто противага до її традиційної зовнішньополітичної дихотомії. Їй потрібна причетність до глобальної динаміки, якщо вона буде позитивною, і «страховий поліс», якщо ця динаміка буде негативною. У нинішніх умовах ні розпливчаста перспектива членства в ЄС, ні розтяжка по лінії ЄС—РФ, окремо взяті, не дадуть Україні ні першого, ні другого. Поки Україна існує в обмеженому геополітичному вимірі, реалізація її потенціалу буде так само обмеженою. Вона буде скоріше об’єктом, ніж суб’єктом. Але що активніше розширювати поле нашої зовнішньої політики за рахунок інших гравців, то краще буде для реалізації наших пріоритетів, у тому числі європейських, і тим більше буде навколо України нової динаміки.
Усвідомлення цієї необхідності — це, як на мене, один із очевидних уроків перших двадцяти років незалежності. Ще один урок полягає у тому, що самого тільки усвідомлення замало. Потрібна ангажована, багаторівнева державна стратегія. В першу чергу — економічна, в другу — політична. Потрібна єдність думки, риторики та дії. Потрібне розуміння, що Україна може мати європейську мету, але в умовах нової міжнародної реальності шлях до цієї мети буде дещо іншим, ніж у нових країн — членів ЄС. Це буде шлях внутрішньої трансформації за європейськими критеріями, у стратегічному партнерстві з ЄС та Росією, але й за рахунок розбудови відносин із тими регіонами світу, де є позитивна динаміка розвитку, жива зацікавленість у співпраці з Україною та повага до її прагнень.
І останнє: рівновага — це не багатовекторність. Вона означає внутрішню силу та чітке розуміння, чого ми прагнемо — у поєднанні із здатністю «почути кроки Провидіння в шумі історії». Гюго казав, що рівновага — це основний закон матеріального світу, так само як справедливість — основний закон духовного. Україні вона потрібна — щоб стати сучасною європейською державою, яка розвивається в унісон із навколишнім світом.
Костянтин Грищенко,
