Мабуть, усі розуміють, що берегти природу і захищати тварин – це потрібно і важливо. Але на практиці активістам буває важко пробити стіну байдужості й пасивності у суспільстві. Сто років тому в нашому краї теж були люди, які допомагали тваринам і прагнули, щоб чарівною прикарпатською природою могли милуватися й їхні нащадки, тобто ми з вами. Їхня діяльність – це привід не лише відчути до них вдячність, а й замислитися: що залишиться після нас онукам і правнук.
Зелений рух
Початок двадцятого століття – це час активного впровадження новинок технічного прогресу, тож перед захисниками природи постали нові виклики. Так, у 1911 р. серйозна небезпека нависла над знаменитим Яремчанським водоспадом, який здавна був окрасою і візитною карткою міста. Було засновано консорціум, до якого входили немісцеві ділові люди, інженери та пан Ланкош, власник прилеглої до водоспаду земельної ділянки. Метою консорціуму було використання енергії водоспаду для виробництва електрики. Проект передбачав корекцію русла Пруту, прокладення турбін та інші роботи. Таким чином, водоспад міг взагалі зникнути як туристична атракція і перетворитися на промисловий об’єкт. Лише силами громадськості й товариств охорони природи з різних міст Галичини вдалося не допустити реалізації цього проекту. Саме завдяки тогочасним захисникам природи ми й зараз можемо милуватися красою цього унікального водоспаду.
Любителі природи початку ХХ століття велику увагу приділяли й захисту зелених насаджень, розміщали в пресі відповідні публікації. Так, у 1909 р. в газеті «Кур’єр станиславівський» з’явилася зворушлива стаття, автор якої закликав мешканців міста не ламати дерева перед Зеленими святами. Вона була написана начебто від імені молодих дерев, яким боляче, коли їх нещадно ламають. «В самому початку нашого життя вже відбираєте в нас це життя, жорстоко ламаєте нас на святкові оздоби, рвете з нас квіти. Безжальні руки відривають від нас цілі гілки, щоб занести нас додому, де мусимо померти. Вони, певно, не знають, як нам це болить…»
В двадцятих роках, уже за другої Речі Посполитої, тема збереження дерев теж активно обговорювалась. Зокрема наголошувалось на необхідності відродження занепалого за роки війни садівництва і паркової культури, відновлення шкоди, завданої війною. В 1921 р. сейм видав розпорядження при всіх дорогах, де дозволяють природні умови, висаджувати дерева. Разом з тим наголошувалося, що місцевий люд не цінує таких зусиль влади, адже дерева часто ламають і виривають з коренями. Подібний акт вандалізму, зокрема, стався при дорозі Станиславів – Галич. «Тут не допоможуть дорожня охорона і державна поліція. Цьому повинно протидіяти все культурне суспільство. Люди повинні вважати своїм обов’язком повідомляти владі про вандалів для їхнього швидшого покарання», – наголошував «Кур’єр станиславівський».
Товариство захисту тварин
24 лютого 1907 р. відбулися перші збори новоствореного Станиславівського осередку товариства захисту тварин. В липні того ж року галицьке намісництво остаточно затвердило статут Товариства, в якому були прописані цілі його діяльності: всіма можливими методами полегшувати долю тварин, які страждають, протидіяти мисливським зловживанням, сприяти поліпшенню умов транспортування тварин та їхнього перебування на ярмарках, виготовляти годівнички і штучні гнізда для птахів, проводити просвітницьку роботу, пробуджувати в громадськості милосердне ставлення до тварин та інше. Членський внесок був невеликим – лише десять галерів у місяць. Головою призначили Яна Ґолембьовського, викладача місцевої вчительської семінарії. Кожен член Товариства отримував спеціальне посвідчення, яке було дійсне протягом року і давало йому право втручатися у випадки жорстокого поводження з тваринами «згідно з наявними приписами». Члени Товариства проводили збори двічі на місяць – найчастіше у приміщенні вчительської семінарії (нині вул. Старозамкова, 2а).
В 1909 р. почесним головою Товариства став тодішній бургомістр Станиславова Артур Німгін, який обіцяв захисникам тварин усіляку підтримку. Станом на квітень 1910 р. кількість членів Товариства налічувала 260 чоловік, хоч в окремі періоди їх було 300 й навіть близько 600. Серед активних захисників тварин були люди з різних верств населення. Так, до їхніх лав вступив навіть інспектор місцевої поліції Станіслав Войтасевич. До Товариства могли вступити лише повнолітні особи, але в 1910 р. з правил зробили виняток. Членом Товариства став маленький хлопчик – Абрахам Єґер, який, за словами його батьків, дуже любив тварин.
Коні не винні
В місті була дуже поширена надмірна експлуатація коней і жорстоке поводження з ними. Мабуть, тому захисники тварин великою мірою зосереджували свою активність саме на конях. На вулицях міста часто можна було побачити коней з ранами чи травмами, кількамісячних лошат, запряжених у важкі вози. «Знущання з тварин, особливо з коней, у Станиславові практикується так, як хіба в диких чи здичавілих суспільствах», – зауважувала місцева преса в1907 р. В грудні 1911 р. мешканці міста спостерігали сцену, яка викликала загальне обурення. По вулиці Словацького (нині вул. Тарнавського) їхав зіпсутий автомобіль, прив’язаний мотузкою до фіакра, а це все тягнув один-єдиний кінь, що аж падав від знесилення.
В 1912 р. за наполяганням членів Товариства магістрат прийняв постанову, що кожен вантажний віз повинен мати на собі табличку з номером, що полегшувало контроль за його господарем і покарання в разі жорстокого поводження з конем. У травні 1912 р. місцевий суд присудив власнику коня штраф 39 корон за жорстоке поводження з твариною. Крім того, горе-господар мусив сплатити 10 корон на користь місцевого Товариства захисту тварин.
Хвостаті і пернаті
Не меншої уваги приділялося захисту собак, котів і пташок. В серпні 1907 р. діяльність Товариства отримала законодавчу підтримку. Галицьке намісництво розіслало місцевим староствам і магістратам наказ, що мав на меті запобігти знущанню над тваринами. В ті часи часто проводили облави на собак, щоб запобігти поширенню сказу. При цьому тварин нерідко мучили і вбивали у жорстокий спосіб. В наказі вимагалося позбуватися заражених тварин у максимально безболісний спосіб, тримати виловлену живність на достатньо просторих територіях і не розміщати в одному приміщенні чи клітці звірів різного виду. Намордники для собак вимагалося виготовляти зі шкіри чи каучуку, а не з залізного дроту, який може травмувати тварину. За дотриманням цих правил повинні були слідкувати поліція і влада староства.
Великого розголосу набув у місті випадок, що трапився в 1911 р. на мості через Бистрицю. Мешканець села Княгинин схопив пса, що біг через міст, і кинув його вниз. Тварина впала на берег ріки, важко забилася і зламала ногу. Один з членів Товариства захисту тварин забрав собаку до себе на лікування, а мешканці міста ще довго обговорювали це дикунство, вчинене без жодної мети.
В березні 1908 р. до Станиславова прибув потяг з Румунії, один вагон у якому був ущент заповнений клітками, де сиділи різноманітні птахи, виловлені й призначені на продаж: чижі, щиглі, коноплянки та інші. Такий масовий вилов птахів викликав обурення у місцевих любителів природи, і вони з подвійною енергією взялися за захист місцевого птаства. Тодішнє законодавство дозволяло поліції і захисникам природи випустити зловлену кимось пташку і конфіскувати клітку та знаряддя для вилову птахів.
Члени Товариства проводили зустрічі з учнями та вчителями, під час яких дітям та їхнім наставникам розповідали про користь тварин і необхідність милосердного поводження з ними. Це давало свої результати. В 1908 р. у жіночій школі імені королеви Ядвиґи (нині школа № 7 на вул. Грушевського,16) з’явилася цікава ініціатива. В кожному класі було призначено по дві учениці, в чиї обов’язки входило збирати залишки хліба, булок та іншої їжі для птахів, щоб всипати її потім до годівниць, встановлених у шкільному садку. Це привчало дітей до милосердних вчинків і бережного ставлення до природи.
Як бачимо, станиславівські захисники природи і тварин докладали немало зусиль для їх збереження. Однак їхня діяльність, на жаль, не могла повністю запобігти нищенню природи і жорстокому поводженню з тваринами. Ентузіастів було не так багато, а серед членів Товариства захисту тварин далеко не всі брали активну участь у його роботі. Місцева преса цілком справедливо зауважувала, що нищенню природи повинні протидіяти не окремі особи, а все культурне й прогресивне суспільство. Проте їхня робота варта поваги, і жителі сучасного Івано-Франківська можуть пишатися тим, що захист природи в нашому місті має давні традиції.
