В одному з вагонів приміського поїзда їхала мама з дитиною. Дорога була довгою, тому кожен із пасажирів мав якесь заняття. Люди читали, в’язали, їли, обговорювали останні події та ділилися рецептами. Жінка також вийняла з сумки книжку і дала дитині, а сама почала молитися.
- Мамо, мамо, що ви робите, всі ж будуть бачити! – сказала дівчинка.
Матір не знітилася і продовжила відмовляти вервицю. Між молитвою хрестилася. Дівчинка, оглядаючись по сторонах, зашарілася.
- Мамо, мамо! – смикнула за рукав блузки, – може не хрестіться тут, бо видно. Що люди скажуть?
- Ти говориш з своїми подругами на людях, правда?
- Говорю, – відповіла дівчинка.
- То чому я не можу розмовляти з вищим, ніж людина… з Богом!
У світі не соромляться відкрито спілкуватись з Богом. В Ізраїлі, наприклад, не дивина бачити, коли люди читають молитовник у… маршрутці. Ба, навіть, мусульмани, коли приходить певна година, починають славити Всевишнього, у відповідний для молитви час, де б вони не знаходились: на вулиці, в аеропорту, парку. То чому ми, християни, соромимося цього? Невже страх перед втратою слави у людей перешкоджає нам величати того, хто віддав своє життя за нас на хресті?
Аудіо слухайте тут: http://music.i.ua/player/8100250/102570/1162193/
© Юлія Головчин «Притчі»
