В Івано-Франківській обласній клінічній лікарні з початку повномасштабного російського вторгнення медики активно допомагають захисникам відновити здоров’я після поранень на фронті.
Тут на лікуванні та реабілітації перебувають військовослужбовці з різних областей країни.
Журналістка Фіртки поспілкувалася про особистий досвід роботи у час війни з лікарем ортопед-травматологом у хірургічному відділенні – Андрієм Голинським.
Далі подаємо пряму мову:
У чому найбільша різниця між роботою у мирний час та у час війни?
Тут, мабуть, треба повернутися на півтора року назад, коли повномасштабні військові дії у країні лише починалися. Наголошу, що цивільна і вогнепальна травма – це абсолютно різні речі. Ті травми, які до війни ми вважали агресивними, й близько не стоять з тими, з якими ми працюємо зараз.
Пам’ятаю, у перші дні повномасштабних військових дій до нас почали приїжджати перші військовослужбовці, їх доставляли бортами. Відверто кажучи, такого великого досвіду оперативних втручань та виходжування цих хворих у нашій державі не було ні в кого. Звичайно, у нас був частковий досвід АТО, але це зовсім не ті масштаби.
З найбільш агресивними травмами до нас приїжджали у перший місяць повномасштабної війни. Це було щось з чимось.
А яка ситуація зараз?
Зараз вже добре налагоджений процес. Є канони й ми чітко розуміємо, як працювати з вогнепальною та вибуховою травмами.
Ми можемо похизуватися нашим відділом, адже за півтора року лікування військовослужбовців ми зробили реконструкцію, тобто ампутацію тільки тричі. Це дуже класний показник. Ми стараємося зберегти кінцівки.
Звичайно, є декілька факторів, які змушують видаляти, зокрема коли є повна ішемія, тромбоз поверхневих глибоких артерій чи пошкодження судинно-нервового пучка. Тоді, на жаль, функціонально ця кінцівка буде взагалі не для життя військовослужбовця.
Але якщо є хоч найменший шанс, коли ми розуміємо, що нога або рука буде функціональна хоч на 20% - ми йдемо до кінця і боремося за неї.
Авжеж, цей процес довготривалий. Мушу похвалити місто Героїв - Дніпро, бо всі прифронтові лікарні там, які надають первинну медичну допомогу, це 90% успішності нашого лікування. Там неймовірні люди і фахівці. Ми захоплюємося тим, як вони оперують, бо бачимо, які солдати до нас приїжджають. Це фантастика і низький уклін їм за це.
До того ж, грубо кажучи, там масштабний конвеєр. Люди працюють 24/7, бо величезні потоки пацієнтів.
На щастя, ми знаходимося серед так званих материкових лікувальних закладів і наша місія – повноцінне виходжування пацієнтів із довершеним результатом, який повинен бути надалі.
Я часто наголошую, що 60% успішності нашого лікування військових залежить лише від самих військових. Чому так?
По-перше, за моїми спостереженнями, військові за характером далеко не такі, як цивільні. Це люди, які впевнені, що результат буде і вони ніколи не здаються.
По-друге, своїм бойовим характером вони погоджуються на все, що кажуть лікарі і виконують усі рекомендації. Часом я пояснюю їм їхню ситуацію, пропоную варіанти розв'язання проблеми та попереджаю, що результат може бути не стопроцентним. Відтак, ще від жодного військового не чув: «ні, не будемо цього робити», навіть пропри те, що вони знають, що це може бути довготривало чи боляче. Вони справді незламні люди.
Психологічно за час війни наш відділ дуже змінився. Якби ми завжди мали такий контингент пацієнтів, як військові, ми б творили чудеса. Вони нам дуже допомагають і ніколи не здаються. Ми свою роботу виконуємо, але, повторюся, дуже важливий й настрій пацієнта: чи виконуватиме він вказівки лікаря, чи матиме бажання підійматися і ходити.
І військові завжди впевнені, що все буде добре. Вони не чекають якоїсь зовнішньої допомоги, на відміну від цивільних хворих. Що стосується цивільних – то там вже мають прийти родичі та пожаліти його.
А до військових сюди не приїжджають родичі?
Більшість хлопців, які зі східної частини країни, й не зізнаються рідним, що вони отримали поранення і лежать у лікарні. Лише телефонним дзвінком щодня повідомляють, що у них все добре, аби вдома не хвилювалися. Ніхто не хоче розчаровувати близьких.
Я неодноразово запитував, чому так. Бувало, пацієнт пів року у нас лежав і жодного разу ніхто не приїхав. А він відповів: я на своїх ногах пішов з дому воювати, на своїх і повернуся. Й що після цього можна сказати про цю людину?
У нас навіть був такий хворий, якого ми вже виписали й згодом хлопець приїхав до нас із дружиною. Вона запитувала, як так сталося, що її чоловік лежав у нас чотири місяці й ніхто їй не повідомив. Але ми, лікарі, в це не вмішуємося.
Яка історія військового пацієнта найбільше закарбувалася у пам’яті?
Це були перші тижні війни. До нас привезли перший борт, і там був 62-річний військовий зі Львівщини, сам танкіст. Його привезли у відділ, він скинув рюкзак і каже:
- Ти будеш мене лікувати?
- Я.
- Маєш два дні, бо я мушу їхати назад.
Я його прооперував і за два дні мій пацієнт зібрався і справді поїхав назад.
Яке у нього було поранення?
Травма передпліччя, дві кістки передпліччя були пошкоджені. Але він отак з гіпсом і швами поїхав на передок, хоча 62 роки, міг би вже й не мобілізуватися. А він от командиром взводу був. Я досі з ним спілкуюся, він надсилає мені багато фото. Це неймовірна людина.
Чесно кажучи, ще у березні 2022 року у нас не було такого досвіду спілкування з військовими. Ось цей серед усіх був найбільш злий і ніхто не знав, як до нього підійти. Але він Герой України. Зараз воює у Бахмуті, унікальний дядько і патріот.
Ще один був у нас випадок: хлопчина з півдня країни, здається, з Миколаєва, мав дуже багато кульових поранень. Він лежав в окопі і ці нелюди пішли на нього. По ньому було 18 влучень, 12 з яких у ньому, решта по броніку.
Молодого чоловіка привезли в надзвичайно важкому стані. Ми разів вісім його оперували і виходжували. Зараз в нього все чудово і він знову захищає нас на передових лініях. Військові, які функціонально можуть себе відновити, навіть після таких серйозних травм, повертаються.
Кожен військовий – це окрема унікальна історія, варта уваги. Але не всі про себе готові розповісти. Ми, як цивільні, не розуміємо тієї гостроти, яка відбулася з ними.
Коли військові до нас потрапляють, то лише через місяць-два починають ділитися пережитим, а ми своєю чергою стараємося максимально їм допомогти, бо у нас всіх одна мета.
Думаю, що жоден військовий, який поїхав від нас, не сказав би, що йому тут було погано, бо персонал викладається на максимум. І навіть санітарки для них стають, як рідні мами.
Тому лише, коли до них приходить усвідомлення, що вони у безпеці та кожен тут намагається їм допомогти, то вже починають говорити і відкриватися.
Дуже сумно виглядає, коли воїни виходять на балкон, а там зовсім інший світ. Кожен по-різному на це реагує. Але зазвичай кажуть:
«Ми там, щоб життя вирувало тут. Ви допомагаєте нам, а ми допомагаємо вам».
Наскільки часто доводиться проводити оперативні втручання?
Дуже часто. Щодня. Буває по 5-8 оперативних втручань.
Працювати так насичено – дуже складно. У вас не буває професійного вигорання?
Знову ж таки, це військові. Це окрема категорія пацієнтів і з ними вигорання неможливе. Ці люди навпаки дуже заряджають.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Вижив — винний»: що таке синдром вцілілого та як не картати себе за те, що ти у безпеці
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
