Черговий візит посланниці Держдепу Вікторії Нуланд і її планова спроба примусити українську владу до "Мінського миру" небайдужу частину українського суспільства неабияк стурбували. Утім, месиджі вічної чергової Держдепу по Україні не вирізнялися принципово новими тезами. Ті ж самі вимоги (по суті, цитати з "Мінських угод"), ті ж самі аргументи (вранці "стільці" — ввечері транш МВФ).
Все те, що нескінченно артикулювалося безліччю іноземних офіційних осіб. У тому числі самою пані Нуланд. Зрозуміло, були нюанси. Як нам пощастило дізнатися, під час зустрічі з представниками депутатських фракцій посланниця зовнішньополітичного відомства США розцінила як ризиковані можливі дострокові вибори до Верховної Ради.
Припустивши, що вони можуть відкрити шлях в український парламент багатьом проросійськи налаштованим політикам. Вітчизняні законодавці, як привітні господарі, розважали американську гостю розмовами про переатестацію суддів, трансформацію прокуратури, реформи оподаткування, тарифи, офшори, олігархів etc.
Однак головною темою (прогнозовано) були мінські домовленості. Висунуті вимоги, наведені аргументи та озвучені обіцянки новизною, як уже було зазначено, не вирізнялися:
— Київ зобов'язаний виконати Мінські угоди, оскільки їм немає альтернативи й українська держава взяла на себе зобов'язання їх дотримуватися;
— вибори на окупованих територіях мають відбутися не пізніше літа, а повна реалізація Мінських домовленостей — до кінця поточного року;
— надання обіцяної фінансової допомоги прямо залежатиме від готовності Києва дотримуватися заповітів "Мінська";
— санкції щодо Росії (слід гадати, пані Нуланд у цьому випадку говорила про санкції, запроваджені ЄС), швидше за все, будуть продовжені в червні, однак імовірність їх зняття в грудні досить висока;
— у разі досягнення домовленості про проведення місцевих виборів важке озброєння та бронетехніку відведуть, і вони перебуватимуть у спеціально призначених для цього місцях під наглядом місії ОБСЄ;
— чисельність місії ОБСЄ та повноваження будуть розширені; обговорюється можливість формування спеціального поліцейського контингенту під егідою ОБСЄ, який має виступити в ролі гаранта безпеки на території ОРДЛО до, під час та після проведення виборчої кампанії;
— Важке озброєння і техніка, згідно з попередньо обумовленим планом, можуть бути виведені з території ОРДЛО тільки після проведення місцевих виборів;
— процес відновлення українського контролю над кордоном може розпочатися тільки після проведення місцевих виборів і за умови чіткого дотримання Мінських угод;
— Київ зобов'язаний виконати весь комплекс заходів, передбачених Мінськими домовленостями, включно з прийняттям закону про широкомасштабну амністію та внесенням змін до української Конституції, обумовленими у Мінську;
— всі сторони мають чітко дотримуватися зобов'язань, передбачених Мінськими угодами, але Україна повинна першою продемонструвати готовність виявити добру волю;
— дотримання цього плану здатне забезпечити повномасштабне врегулювання військового конфлікту на Сході України, що може стати першим вдалим випадком мирного завершення локальної війни.
Про всі ці ініціативи, умови й вимоги DT.UA вже писало. Новиною стали хіба що нові терміни виконання плану, оскільки в попередній дедлайн Київ не вписався.
Якщо раніше перед Україною ставили умову прийняти виборчий закон в ОРДЛО до кінця березня і провести вибори на неконтрольованих територіях до кінця червня, то тепер українській владі запропоновано зробити це до кінця травня і до кінця серпня, відповідно. Наскільки можна судити, ці терміни не були озвучені на зустрічі пані Нуланд із представниками парламентських фракцій. Однак, за нашими даними, цю інформацію представник Держдепу довела до відома президента Петра Порошенка під час особистої зустрічі.
Слід гадати, там-таки були озвучені ще дві дати — з 18 травня має стартувати новий етап повного припинення вогню, а 20 травня Росія може видати Києву Надію Савченко. Інших подробиць розмови між українським президентом та американським посланником наше джерело не повідомило, однак, за його словами, розмова тривала близько чотирьох годин.
Джерела, близькі до Міністерства закордонних справ, припускають, що надмірна активність Вікторії Нуланд продиктована суб'єктивними обставинами. Американський куратор України має шанс обійняти високу посаду в зовнішньополітичному відомстві США у разі перемоги на президентських виборах Гілларі Клінтон, однак гарантоване просування кар'єрними східцями можливе тільки в тому випадку, якщо вона продемонструє успіхи в процесі врегулювання конфлікту на Сході України.
Деякі пояснення. Наскільки нам відомо, у Вашингтоні (як і в Берліні та Москві) не дуже вірять у швидке й успішне внесення до Конституції змін, що стосуються "особливого статусу" окремих районів Донецької та Луганської областей. Однак прийняття законів про місцеві вибори та амністію, проведення виборчої кампанії на території ОРДЛО там вважають завданням реалістичним. У приватних розмовах закордонні дипломати кажуть, що і Меркель, і Олланд, і Обама дуже роздратовані нездатністю (чи неготовністю) Петра Порошенка виконати дані раніше обіцянки забезпечити проведення виборів на території ОРДЛО. Увесь цей час український президент користувався простою тактикою: не відмовлявся від зобов'язань, прийнятих у Мінську, але й не поспішав реалізовувати досягнуті в білоруській столиці домовленості.
Порошенко просто зволікав час, не маючи власного плану і вважаючи, що він працює на Україну. Тепер Києву дали зрозуміти, що час очікувань минув. Прийдешні вибори у США, Німеччині та Франції, з одного боку, не дозволяють лідерам цих держав надто часто відволікатися на вирішення українських питань, а з іншого — примушують їх активніше тиснути на Київ, аби домогтися успішного завершення "української історії", під якою вони розуміють фактичне надання ОРДЛО спеціального статусу і, як мінімум, заморожування активного збройного конфлікту. Особи, наближені до Петра Порошенка, вважають, що він і цього разу спробує спустити вирішення питання на гальмах.
Однак загроза неотримання коштів від МВФ та зняття санкцій з Росії вже влітку нинішнього року (що малоймовірно, але активно використовується Заходом як шантаж) може примусити його, як мінімум, продемонструвати готовність позитивно вирішити питання проведення виборів у ОРДЛО. Проект закону про місцеві вибори, що його розробляє група експертів під керівництвом Руслана Князевича, вже набув, як стверджують наші джерела, реальних обрисів. І в разі необхідності може бути внесений в зал уже найближчими тижнями.
Однак український президент повинен розуміти, що в нинішній політичній ситуації провести такий закон через парламентський зал йому буде дуже непросто. Представники фракцій "Народного фронту", Блоку Юлії Тимошенко, "Самопомочі", з якими вдалося поспілкуватися, заявили, що на сьогодні не мають наміру голосувати за закони, які звільняють від відповідальності бойовиків та дозволяють, фактично, легалізувати нинішню владу в ОРДЛО. Однак деякі з них висловили готовність змінити точку зору, якщо прийняття такого закону виглядатиме єдиним можливим рішенням.
Якщо Петро Порошенко все-таки спробує добитися від Верховної Ради прийняття законів про вибори на окупованих територіях, зробити це йому буде набагато складніше, ніж раніше. Авторитет президента в очах парламенту дуже впав. І, водночас, він не спирається в депутатському корпусі на людей, здатних об'єднати зал для прийняття такого суперечливого рішення.
В оточенні президента є люди, котрі вважають, що в нинішній ситуації Петру Порошенку вигідно якомога швидше "вкинути" в зал проект закону про вибори в ОРДЛО. Імовірність, що такий документ зараз (особливо без специфічної роботи з залом) не набере потрібної кількості прибічників, висока. І в такому разі в Петра Олексійовича буде залізобетонний формальний привід поставити хрест на кабальних Мінських угодах.
Прибічники цього сценарію вважають, що демонстративне усунення глави держави від процесу "пробивання" закону про вибори, і особливо — закону про амністію додасть Петру Порошенку очок у парламенті. А в перспективі може консолідувати суспільство, яке втомилося від війни, однак досить негативно ставиться до можливої легалізації бандитського режиму в ОРДЛО.
Інша група в оточенні президента радить йому дотримуватися раніше обраної тактики — зволікати час скільки можливо. Ці політики переконані, що демонстративний зрив Мінського процесу несе для Вашингтона, Берліна та Парижа набагато більші ризики, ніж подальше зволікання.
На їхню думку, якщо президент буде послідовний у своїй тактиці "убивства часу", ніхто з провідних західних лідерів не ризикне робити різкі випади на адресу Києва. Імовірність того, що Петро Олексійович пристане на позиції першої групи, вкрай низька. Крах законів, гарантом прийняття яких має виступати президент, буде очевидною демонстрацією його нездатності впливати на український парламент і провідні політичні сили. Таких репутаційних втрат марнославний Петро Олексійович дозволити собі не може. Відразу кілька політиків висловили припущення: примусити парламент проголосувати за проведення виборів в ОРДЛО, а президента Порошенка — докласти всіх зусиль до забезпечення позитивного результату може тільки єдине — серйозна ескалація воєнних дій на Сході країни. Тобто загострення, аналогічне іловайському або дебальцевському.
Однак імовірність такого сценарію сьогодні експерти вважають не дуже високою, хоча й можливою. За останні кілька місяців Росії вдалося навести відносну дисципліну в силових структурах сепаратистів. Однак якість людського матеріалу, який перебуває в розпорядженні російських офіцерів, залишає бажати кращого. Як повідомило наше джерело в Донбасі, в район Антрацита привезли близько 250 кримінальників з Росії, які дали згоду на участь у бойових діях в обмін на дострокове звільнення. Нинішній контингент не готовий до проведення великих наступальних операцій, а ще раз використовувати регулярні підрозділи ЗС РФ Москва, судячи з усього, не особливо готова.
Несподівано великі втрати серед особового складу навіть під час проведення успішних для неї іловайської та дебальцевської операцій примушують Москву ретельно зважувати можливість застосування кадрових військових в активній війні з українською армією, яка поступово вчиться давати належну відсіч.
Однак, якщо іншого виходу не буде і Росія вважатиме цей варіант для себе оптимальним, серйозне загострення можливе. Це розуміють у Вашингтоні й Берліні, тому так активно тиснуть на Київ і намагаються добитися відносних поступок із боку Кремля. Серйозні бойові дії з великою кількістю жертв не в інтересах Білого дому, Берліна та Парижа у переддень тамтешніх виборів. Першою серйозною поступкою стала формальна згода Москви на появу в ОРДЛО поліцейської місії ОБСЄ.
Це слід визнати чи не єдиним відносним проривом у практично замороженому переговірному процесі. Але й переоцінювати цей факт поки що не варто. Можливість використання поліцейського контингенту ОБСЄ попередньо обговорювалася ще на минулій зустрічі міністрів закордонних справ нормандської четвірки.
Очікується, що на наступній зустрічі глав зовнішньополітичних відомств чотирьох держав (попередньо запланованій на 11 травня) чисельність і мандат цієї місії можуть бути документально оформлені. За нашими даними, ініціатором позитивного вирішення цього питання виступили Сполучені Штати, які формально в переговірному процесі участі не беруть. Однак на шляху до реалізації задуманого є безліч перешкод.
По-перше, у самій ОБСЄ ставлення до цієї ініціативи суперечливе. На сьогодні співробітники моніторингової місії, як і раніше, працюють тільки в денний час доби, вимагаючи гарантій безпеки, і намагаються не обтяжувати себе далекими небезпечними виїздами. Піддавати своїх співробітників ризику бути вбитими або пораненими в ОБСЄ хочуть не всі. Особливо після заяв "вождя" "ДНР" Захарченка про готовність бойовиків відкривати вогонь на ураження по співробітниках майбутньої поліцейської місії.
По-друге, ОБСЄ, як і будь-яка європейська бюрократична організація, не дуже квапиться реалізовувати навіть затверджені рішення. Нагадаємо: домовленості про розширення місії ОБСЄ на Донбасі до тисячі чоловік було досягнуто досить давно, однак у моніторинговому контингенті цієї організації досі близько 700 співробітників (з них на Донбасі – 570), і, наскільки відомо, жодного цента на розширення штату поки що не надійшло.
По-третє, Німеччина, яка головує зараз в ОБСЄ, болісно відреагувала на те, що американська ініціатива про формування поліцейської місії не була узгоджена з нею. Як заявив офіційний представник МЗС Німеччини Мартін Шеффер 27 квітня, зміни цивільного характеру спостережної місії ОБСЄ не обговорювалися ні в рамках організації, ні в рамках Нормандського формату. По-четверте, зразу означилася принципова різниця в підходах до мандатів і повноважень майбутньої місії з боку України і Росії.
Київ цілком справедливо вважає, що поліцейський контингент ОБСЄ має функціонувати до можливих виборів, під час виборів і після виборів, і в кожному з цих випадків функції структури мають бути різними. Москва, своєю чергою, готова погодитися з дислокацією озброєного контингенту тільки в районі ліній фактичного розмежування та його можливою присутністю в населених пунктах під час проведення виборів. Росія категорично відкидає саму можливість перебування представників ОБСЄ, тим більше озброєних, на неконтрольованій ділянці україно-російського кордону, що, цілком природно, не влаштовує українську сторону.
Київ і Москва по-різному бачать можливу чисельність цього контингенту, його мандат і правила застосування зброї. Погодившись обговорювати таку можливість, Кремль тут-таки висунув ініціативу залучення до процесу спостерігачів від Білорусі та Казахстану. Україна цю ініціативу сприйняла без належного ентузіазму, оскільки таке ноу-хау лише посилить і так серйозний російський вплив на переговірний процес. Крім того, Москва дала зрозуміти, що її згода на появу в Донбасі озброєного контингенту ОБСЄ не є остаточною. Є надія, що частина суперечностей може бути знята під час зустрічі глав міністерств закордонних справ нормандської четвірки, але особливого прориву від цього саміту ніхто із серйозних експертів не очікує.
Переговори останніх місяців засвідчили фактичну безпорадність, відверту вторинність Мінського процесу. Досягнуті в рамках Мінського формату угоди не змогли забезпечити дотримання режиму припинення вогню, нечисленні прориви в гуманітарній сфері. Обмін полоненими й заручниками проходить із неймовірним скрипом. Відносним успіхом стали тільки локальні операції з розмінування. Однак ці досягнення не змінюють загальної картини.
Позиції української сторони останнім часом були ослаблені тимчасовою відсутністю (з об'єктивних причин) Леоніда Кучми, що, фактично, відігравав ключову роль у складному переговірному процесі. Однак навіть присутність Леоніда Даниловича навряд чи могла зрушити процес із, фактично, мертвої точки. Практично, всі ключові особи Мінського процесу (включно з Сайдіком і навіть Морелем, які донедавна обстоювали реалістичність проведення безпечних, хоча б відносно демократичних виборів в ОРДЛО) визнають, що на сьогодні проведення реальної виборчої кампанії в ОРДЛО неможливе.
Хоча б тому, що неможливо забезпечити тривале, надійне виконання режиму припинення вогню. Для того, щоб стрілянина на Донбасі припинилася, необхідно відвести не тільки важке озброєння і бронетехніку, а й усі підрозділи на значну відстань від лінії розмежування. А до цього жодна зі сторін не готова. Не тільки через страх втратити ініціативу, а й насамперед через цілком зрозумілу взаємну недовіру. Без тривалого перемир'я, без зникнення загрози застосування вогню провести навіть симулякр виборів (на який так розраховують у Вашингтоні й Берліні) неможливо. Одразу кілька учасників Мінського процесу зізналися, що переговори в білоруській столиці, фактично, перетворилися на ширму, і усвідомлюють, що можливі (хоча й малоймовірні) прориви можуть забезпечити тільки перші особи держав.
Спроби Мартіна Сайдіка знайти точки дотику не увінчалися успіхом. Під час останньої зустрічі в Мінську він провів окремі переговори з представниками України, Росії та ОРДЛО, спробувавши потім звести різні позиції в окремому документі. Однак цей документ лише зафіксував глибоку, нездоланну різницю в підходах. Представники української сторони заявляли, що готові до компромісів лише за наявності аналогічних компромісів із боку інших дійових осіб процесу.
Демонстрацією готовності могла б стати, наприклад, не тільки якомога швидша видача Надії Савченко, а й обговорюване раніше відсторонення від керівництва "республіками" одіозних Захарченка й Плотницького. Крім того, у Києві розраховували на надання Заходом реальної допомоги в організації виборів, яка включала б відчутні фінансову й силову складові.
Україна, як і раніше, наполягає, як мінімум, на ефективному моніторингу неконтрольованої ділянки україно-російського кордону з боку ОБСЄ, якщо вже питання повернення українського контролю Москвою навіть не обговорюється. Присутність у російському Донецьку десятка наших прикордонників, яким іноді дозволяють здійснювати візуальний контроль так званих гуманітарних конвоїв і не пускають далі Матвієвого Кургану, — максимум, на який Кремль сьогодні згоден.
Своєю чергою, Москва заявила, що не готова йти на якісь відчутні компроміси, як мінімум, до прийняття закону про місцеві вибори на території ОРДЛО. При тому що фактична безпорадність "Мінського формату" очевидна для всіх дійових осіб, ставити на ньому хрест ніхто не поспішає. І тому, що іншої схеми ніхто поки що не придумав.
І тому, що імітація процесу краща, ніж покірне визнання його безнадійності. Один із досвідчених експертів гірко пожартував, що переговори про мирне врегулювання Карабаського конфлікту з різним рівнем інтенсивності тривають понад два десятиліття і можуть тривати ще, як мінімум, стільки ж… Черговий дедлайн, призначений Заходом для виконання Україною Мінських угод, може виявитися останнім. І ніхто не береться судити, що буде, коли в зазначений термін прийняті домовленості так і не вдасться реалізувати.
Очевидно лише те, що українська влада не дуже успішно розпорядилася виграним часом. Чіткого, реального плану вирішення конфлікту на Донбасі так і не було прийнято. Кожен із можливих сценаріїв (заморожування конфлікту, фактичне надання ОРДЛО автономії, визнання неконтрольованих територій окупованими, активна наступальна операція чи продовження "війни на виснаження") передбачав проведення різного роду комплексних заходів, залученими в які мали стати всі державні інститути — від Кабінету міністрів і Ради національної безпеки до профільних парламентських комітетів і окремих відомств. Нічого так і не було зроблено.
Лише через два роки після початку війни в центральному органі виконавчої влади з'явилися високопосадовці, безпосередньо відповідальні за вирішення безлічі різнопланових проблем, які стосуються АТО й Донбасу. І наскільки успішною буде їхня діяльність, ще тільки належить вияснити.
Як не дивно, в оточенні президента є особи, які вважають, що Петру Порошенку вигідне продовження війни в її нинішньому вигляді. З одного боку, це, очевидно, дозволяє його найближчому оточенню отримувати додатковий істотний заробіток. З другого боку, в нього зберігається можливість будь-яке жорстке, суперечливе або непопулярне рішення виправдовувати фактичним воєнним станом. З третього боку, війна, як відомо, об'єднує.
І, хоча Петро Олексійович пильно стежить за змінами суспільних настроїв, у разі необхідності він вважає за можливе використати "воєнну карту" як козир, що, можливо, знадобиться для консолідації навколо себе значної частини суспільства. Крім того, Петро Порошенко усвідомлює, наскільки болісними для його репутації будуть амністія бойовиків і фактична легалізація бандитського режиму ОРДЛО. Він розуміє, що після проведення виборів та надання "особливого статусу" йому буде значно важче розраховувати на конкретну допомогу з боку Заходу. Він сподівається, що з новим керівництвом США, Франції і, можливо, Німеччини йому вдасться вибудувати нову лінію відносин, яка дозволить активніше протидіяти Росії.
Але реалії такі, що нові правителі США, Франції та Німеччини можуть виявитися значно лояльнішими до Кремля. Глава української держави сподівається, що США, і навіть ЄС (де кількість держав, що виступають за зближення з Росією, неухильно зростає) не ризикнуть відмовитися від санкцій стосовно РФ, тим більше що Росія, як і раніше, не відмовляється від різких рухів. Але сподівання на зовнішні сили та сприятливі обставини — марна річ без зміцнення реальної влади всередині країни.
Причому йдеться не про владу президента, а про українську владу. Фактична відсутність якої відчувається не тільки в ОРДЛО, і не тільки на Донбасі загалом. Чи не щодня збільшується кількість тих, для кого нинішня влада або так і не стала своєю, або перестає нею бути. Українська держава день у день відчутно втрачає керованість, поки її керівники захоплено міряються рейтингами і ділять потоки. Хоч як цинічно це прозвучить, але зміцнення влади зараз є навіть нагальнішим завданням, ніж активно рекламовані, однак так і не проведені реформи.
Зовні потужний апарат придушення, яким є держава, жахливо безпорадний перед заповзятливими шахраями, агресивними рейдерами, продажними суддями, безкарними місцевими князьками та озброєними бандитами. До того ж зброї на руках виявляється дедалі більше, а реальної влади в руках тих, хто нею формально наділений, дедалі менше. І над цим офіційному Києву слід добряче замислитися, незалежно від того, чим закінчиться офіційний процес у Мінську. Влада досягла мало успіхів у "Мінській обороні" і зовсім їх не досягла у визволенні Києва. Визволенні від розрухи, дурості й непрофесіоналізму. Що часом межує зі зрадою.
Сергій Рахманін
