Наш земляк, півзахисник рівненського "Вереса" Ростислав Волошинович в інтерв’ю Sport Arena розповів про свій довгий шлях у рівненському клубі, згадав, як грав за сільську команду з Володимиром Адамюком та хто у Вересі відповідає за святкування дебютних голів в УПЛ.
Кар’єра Ростислава Волошиновича нагадує історію футбольної Попелюшки. Від самих низів – аматорського чемпіонату Івано-Франківської області – працелюбний гравець за кілька років доріс до УПЛ, де має стабільне місце в складі новачка ліги. Якщо когось ставити у приклад юнакам, які мріють через Прем’єр-лігу потрапити в сильніші чемпіонати, то саме історії на кшталт тієї, яку проживає у футболі Ростислав.
Нині ж Волошинович – «останній з могікан» Вереса зразка Другої ліги. 26-річний хавбек у відвертій розмові розповів свою історію сходження з низів до верхів, згадав про запрошення Володимира Мазяра та В’ячеслава Грозного, а також зізнався, що очікує на конкуренцію в команді.
— До літа минулого року ти не мав досвіду гри в Прем’єр-лізі. Страшнувато було починати відразу з чистого листа?
— Коли вийшов на заміну в грі проти Маріуполя (0:0), то був реальний «мандраж» – вперше в житті такі емоції відчув. Ноги справді тремтіли. Але загалом нічого страшного в УПЛ немає, треба просто прибрати зайве в думках.
— Традиційно казав собі, що в решти футболістів так само дві ноги, дві руки і т.д.?
— Маю двох старших братів, з якими багато спілкувався – вони допомогли порадами, передусім психологічними. Брати, які також грали на аматорському рівні, якраз і казали, що я нічим не гірший від інших. Мені потрібна така підтримка. А вже після матчу проти Зірки в Кропивницькому і забитого на виїзді голу я майже повністю акліматизувався, і грати стало легше.
— Через хвилювання ти не відразу потрапив й в основну обойму Юрія Вірта?
— Можливо. Я вийшов на заміну в Маріуполі, не грав проти Олександрії, зіграв тільки перший тайм проти Олімпіка. Тільки після голу Зірці зрозумів, що треба грати у той футбол, що вмію, нічого зайвого не придумувати. Тим більше що Вірт повірив в мої сили. На тренуваннях все виходило, а на полі бувало, що все правильне забував.
— Під час збору влітку, коли Верес в екстреному порядку комплектував команду, були побоювання, що не встигнете зібрати колектив?
— Ні, адже з новачків знав майже всіх. По-перше, у нас все ж лишилося вісім гравців із команди зразка Першої ліги. Романа Карасюка знав, Адамюка Володю – теж мій товариш. Наші села на Івано-Франківщині поруч, то ми колись за одну об’єднану сільську команду бігали «на область». Володя свого часу поїхав за Кримтеплицю грати, а мені не поталанило – в той час зробили операцію на апендиксі. Тому, в принципі, нікого з абсолютно невідомих гравців у Вересі не було, та й акліматизовуватися не було часу – починався чемпіонат.
— Знаю, що в Кримтеплицю тебе кликали доволі наполегливо…
— Двічі був там на оглядинах, але оскільки мені було лише 18 років, то мене хотіли в молодіжну команду. А я не вельми бажав їхати в Крим. Я домашня людина, і взагалі не дуже ті краї люблю – російська мова, люди не такі привітні… Тому закінчив університет, тренував дитячу групу хлопців 2002 р.н. і грав на область.
Все змінив випадок – товариський матч Тернополя в Івано-Франківську. В тому поєдинку я забив їм гол, і мене тренер забрав відразу в Першу лігу. Тоді мені вдалося відіграти всі матчі в основі, а сам я дуже полюбив ту команду.
Читайте також:
Футболіст «Прикарпаття» перейшов у клуб Прем’єр-Ліги
Ковалюк: У Прикарпаття є проблеми зі спонсорами
Володимир Ковалюк: На нинішні зарплати ніхто не прийде
Троє футболістів покинуть Прикарпаття
— Як сталося, що міг опинитися в Сталі та Говерлі, але весною 2016 року опинився у Вересі?
— Після Тернополя Володимир Мазяр запросив на перегляд, але не вийшло – вже дуже скуто себе почував. Домовилися з Мазяром, що ще пограю в Першій лізі та пізніше повернемося до питання. Тоді я почав грати за іншу команду з Тернополя – Ниву. Коли ж її розформували, проблем із новою командою вже не було. Телефонував багато хто, бо вважаю, що гарний рік провів у Ниві.
В результаті поїхав на оглядини в Говерлу. В’ячеслав Грозний брав мене, але Бог милував – допоміг уникнути подальших проблем трансферний бан клубу. Говерла вже не могла нікого з нових заявляти.
Після того, можна сказати, руки трохи опустилися, і я вже надумав повернутися грати «на область» та дітей тренувати. Але знову зателефонував Мазяр і запросив у Верес, який він якраз прийняв. Думав: «Друга ліга, куди там їхати?» Але спробував, і бачите, як все склалося – тепер ми в Прем’єр-лізі.
— Діти, яких тренував, зараз їздять підтримувати тебе на матчі Вереса?
— О, ми досі спілкуємось та підтримуємо одне одного. На матч с Зіркою я організував квитки, і тоді приїхало півсотні дітей. І їм приємно, і мені – колись тренував дітлахів, а тут вже їхній тренер в УПЛ грає.
— Повернімося до літа минулого року. Чекали такого, що як вийдете на перші матчі в УПЛ, то Вересу насиплять повну «торбу» голів?
— Особисто в мене взагалі такого не було. Звісно, не готувалися в лідерах бути, думав, аби не осоромитися, не на виліт стояти. Згодом побачили, що в команду приходять дуже сильні гравці, що клуб має чіткі плани і стратегію. То чому би не виконувати ті цілі? Іщенко, Сімінін, Кобін, Бандура, Федорчук – як ми могли програвати з ними? Зібралися бійці, які ще не сказали останнього слова у футболі.
— Ти граєш на фланзі разом з Сімініним. Надійно атакувати, маючи за спиною «містера підката»?
— На тренуваннях ми навпаки граємо один проти одного. То скажу, що проти більш жорсткішого хлопця не грав, ніж Сергій. Коли граєш проти нього на тренуванні, то в матчах діяти вже трохи легше.
— Верес точно буде поповнюватися цієї зими. Куди вам треба передусім новачків, як гадаєш?
— Треба створити загальну конкуренцію, я по собі відчуваю це. Щоб ніхто розслабленим не виходив, щоб навіть на тренуваннях конкурувати. А куди треба передусім новачків? В атаку точно не завадить – там одному Михайлу Сергійчуку важко.
— Восени пішов з Вереса Валерій Федорчук, також може покинути команду Василь Кобін… Без найдосвідченіших гравців важче буде молодим, як ти?
— Як і Валерій в свій час, так і Василь, обидва дуже багато підказують нам. Починаючи від того, як відкриватися, куди бігти. Я не маю якоїсь довгої історії навчання футболу, фактично все на практиці пізнавав, тому легше було з їхніми підказками. Причому саме підказками, а не «втиканнями», як це часто буває у досвідчених гравців. І я не сприймаю це як образу – старші підказують, а мені є чому вчитися.
— Верес часто критикують, що ви вже не рівненська, а львівська команда. Чіпляють за живе такі слова?
— Ми не звертаємо на те уваги. Ніколи не відчуваємо себе командою без підтримки, бо до нас постійно приїздять наші вболівальники. Залишилося тільки дочекатися стадіону в Рівному. У мене немає сумнівів, що якби ми грали матчі УПЛ у Рівному, то збирали б повні трибуни. Зараз я єдиний, хто залишився у команді з Другої ліги, тому дуже легко пригадати, як нас люблять в Рівному. Багатьох вірних вболівальників я особисто знаю, з багатьма у Facebook переписуюся. І це найщиріші друзі, бо вони з нами в біді та в невдачах.
— Ти виокремив в цьому сезоні матч із Зіркою, коли сам забив, але з Динамо зіграв не менш вдало. Не здалося, що тоді навіть динамівці розгубилися під час твоїх забігів і дриблінгу на фланзі?
— Можливо, через те, що дуже добре тоді увійшов у гру. Багато що від першого контакту з м’ячем залежить. Тоді все вийшло впевнено й увесь матч літав полем. Але однаково гру з Зіркою більше запам’ятав, бо сам гол забив. Якби мені хтось колись сказав, що я буду грати в УПЛ і забивати там, то розсміявся б.
— За дебютні голи як виставляєтеся в команді?
— Стандартний набір – кока-кола та піца. Володя Адамюк за цим уважно стежить та всіх «душить» в разі чого (сміємося). Ну але це ж святе – з товаришами по команді спільно порадіти.
