Вибух польського меморіалу часів Другої світової війни в селі Гута Пеняцька Бродівського району Львівської області українське суспільство сприйняло з хворобливою досадою. Похмуре відчуття все тієї ж кремлівської підлості.
Зруйнований меморіал в Гуті Пеняцькій
Вибухи і осквернення пам’ятників, меморіальних дощок, культових і знакових місць. Не тільки української, а й єврейської культур – це виразний маркер спроб якщо не зіштовхнути лобами народи (що живуть пліч-о-пліч не перший тисячу років), то хоча б зіпсувати їхні стосунки. Але єврейський народ за час своєї історії бачив шлемазл і покруче, а український теж за роки війни зауважив, що російські «Гради» та арту на нас наводять не рабини, а зовсім навіть навпаки.
У підсумку українців з євреями зіштовхнути якось не виходить, замість драми – лише поганий, швидко забуваючий анекдот.
З атаками на польську історичну пам’ять в Україні стратегія та ж, а ось тактика інша.
Удари рідші, сильніші і з далеким прицілом. Емоційно ми з поляками дуже схожі, в цьому сенсі, мабуть, більше ніж з будь-ким.
З 90-х років минулого століття культ Степана Бандери (що має мало спільного з реальним персонажем) виник на Західній Україні виключно тому, що цей образ дико злив комуністів і прихильників СРСР. І «тролити» їх Бандерою було одне задоволення. Польща існувала одночасно і поруч, і в той же час в недосяжному просторі своїх реальних політичних реформ, медійно домінувала в західному регіоні. Тому уявити, що такі милі люди-поляки можуть ображатися на тролінг наших домашніх «комі», було неможливо.
А варто було б.
Наша емоційна схожість могла б підказати, що поляки не просто дбайливо, а зразково ставляться до своєї історичної спадщини, будь-якої, аби вона була пов’язана з Польщею. Тут є чому повчитися.
Тим часом комуністи і Москва не просто приводили десятиліттями цей «бандерівський» тролінг як доказ існування українського неофашизму. Вони, комуністи, ці національні ультра-рухи прямо або побічно підгодовували. У СРСР був величезний досвід створення і тонкого управління такими організаціями. Один німецький пацифіст, прихильник роззброєння, в 70-х навіть застрелився, коли дізнався, від кого насправді надходили гроші на «мир у всьому світі».
Тому всім запам’яталася ідіотська фраза Царьова на Громадському ТБ: «Волинська різанина!», сказана невлад, насправді говорила про те, що «польська тема» у ворогів України – головна. У підсвідомості з найдавніших часів, коли поляки і козаки періодично разом лупили московитів. Образ злісного «польського пана» довго був основним пропагандистським мемом в Радянській Росії.
Сьогодні Польща є головним об’єктом масштабного інформаційного нападу на Європу. Тому інцидент з меморіалом в Гуті Пеняцькій слід (як мінімум в суспільній свідомості українців) перекваліфікувати з «вандалізму» в диверсію.
«Тероризм» тут не підходить, оскільки головне завдання терору – сіяти страх. А диверсія – це військова операція, спрямована на поразку ключових вузлів в системі безпеки противника.
Для нас вибух в Гуті Пеняцькій – це диверсійна операція Кремля в нашому глибокому тилу, яка зайвий раз доводить ілюзорність будь-яких «ліній фронту» в сучасних війнах.
Для поляків – це інтервенція в смисловий і політичний простір Польщі, «підстава» в нацистському стилі, як «операція «Консерви». У 1939 році співробітники СС, переодягнені в польську військову форму, мали напасти на радіостанцію в Гляйвіце (тепер Глівіце, Польща) і передати в ефір образливу антинімецьку відозву польською мовою. Роль «загиблих під час нападу» призначалася ув’язненим концтаборів, яких називали кодовим словом «консерви».
У чому диверсійне призначення цього вибуху? У тому, що для Росії польський фронт інформаційно-психологічних операцій не може зосереджуватися виключно на Волині. У тому ж ритмі, на півночі вони змушують втягнутися сюди Білорусь, залякуючи її «білоруськими націоналістичними диверсантами з «Азову», а на півдні їм вкрай важлива Галичина, як ключ до теми Львова.
Гітлерівська стратегія стравлювання українців і поляків отримала сьогодні гідних спадкоємців в особі ФСБ. З вище зазначеного короткого переліку трагічних фактів, в залежності від мети, можна скласти будь-який наратив.
Поміщений в певне середовище в певний час, він може викликати емоційний вибух і бажання захистити, насамперед, своїх мертвих. По факту це часто відбувається ціною благополуччя живих.
Кремль розуміє, що лякати поляків прямої військової загрозою безглуздо, на них це діє навпаки, мобілізуюче і підвищує боєготовність. Але є дві больових точки – це все, що будь-яким чином пов’язано з католицькою церквою, і «бандерівська» тематика. Через ці теми кремлівська агентура намагається розгойдати польське суспільство. Поляки це оцінюють досить тверезо. У польській «Доктрині інформаційної безпеки» окремим параграфом прописано те, що українська тема може бути використана для дестабілізації польського суспільства.
Яким чином діють тут російські ЗМІ і їх європейські агенти?
Вони представляють локальні, малолюдні події, з декількох сотень осіб (наприклад, Перемишль або марш 1 січня) як максимально репрезентативні. Подаючи це як настрої всієї країни. В українську сторону «збільшувальне скло» розгортається, лякаючи польською агресивністю, і навпаки. Наша медійна сволота також в цьому цілком бере участь.
Те, що українці як нація не можуть сьогодні мати антипольських настроїв (ну, хіба що крім наших скривджених контрабандистів), нудно навіть говорити від кількості аргументів, яких можна привести. Навчання, робота, бізнес, «карта поляка», ще десятки позицій.
Та й у нас війна взагалі-то, нам не до цих дурниць. Дурною відповіддю з нашого боку на «бандер» було б нагадувати полякам Юзефа Бека і Романа Дмовського, але воно нам треба? Нехай мертві ховають своїх мерців.
У Польщі, як у стрімко розвиваючій країні, члена ЄС і НАТО, величезна кількість тем для бурхливої внутрішньої дискусії, вони там реально спекотні. Спроби вкинути туди «бандерівську» тему – це як кинути сире поліно в гриль. Горіти не буде, а диміти – так.
Кілька слів про кремлівську агентуру в Польщі – і пізнавально, і українські аналоги відразу легко визначаються. 18 травня 2016 року стало відомо про те, що лідер партії «Зміна» Матеуш Піскорський, відомий своїми проросійськими поглядами, затриманий польським Агентством внутрішньої безпеки. У їхнє коло друзів входить організація російських євротітушок «SERB», партія «Табір Великої Польщі» (є представництво в окупованому Донецьку), організація «Do Rosji bez wizy. У Росію без візи», проросійські неофашисти з «Фаланги», ведуть проросійську агітацію в польській армії, любителі Дугіна і фотографуватися з сепаратиським прапором, організатори «антибандерівських патрулів» в Бещадах. Деякі футбольні фанати. «Ендеція», тобто народні демократи, послідовники того самого Дмовського і любителі триколора. Ну, можна ще згадати «Національний рух», солідарне з ними «Йоббік» з українського питання, панк-партію «Кукіз-15», що злилася з ними, та й в загальному все. Для такої великої країни як Польща – це мізер.
Ми знаємо, чим пишніші і голосніші назви, тим менше членства і змісту, і на державну політику Польщі ці групки не в змозі вплинути ніяк. Ну взагалі ніяк. Але уявити цих крикунів виразниками «справжньої національної ідеї» Кремль намагається з усіх сил.
І підкидає їм інфоприводи у вигляді вищезазначеної диверсії.
Польща, особливо в умовах кризи в ЄС, є найважливішим чинником європейської безпеки. Росія веде війну на її території, і це не метафора, оскільки кіберпростір НАТО офіційно визнано простором ведення бойових дій. Ми, на жаль, є інструментом цієї війни, мішенню, але не ефективним воїном.
У відносинах з Польщею нам необхідно перейти від абстрактної «дружби» до активного бойового співробітництва в політичній та інформаційній сфері. Адже ми колись разом вже брали Москву.
За матеріалами Олега Покальчука для видання “Лівий беріг“.
