У попередній статті ("Путін і багатство народів: "хотят ли русские войны?", DT.UA №14 від 18 квітня 2014 р.) йшлося про те, що в наш час, на відміну від минулих століть, приростаючи територіями, країна зовсім не стає багатшою, швидше, навпаки. Тому всі колишні великі імперії, зрештою, зробили вибір на користь економічного благополуччя, відмовившись від заморських володінь. Крім однієї — Російської (пізніше СРСР, пізніше РФ). Може, через те, що її володіння — не заморські, й кордон між ними та метрополією часто досить умовний, а можливо, з інших причин, але процес розпаду цієї імперії докорінно відрізняється від інших. Його важко уявити собі в термінах раціонального вибору "володіти чи відпустити", навіть коли "відпустити" економічно вигідніше, як у випадку Чечні.
Понад те, не виключено, що російський обиватель, на відміну від європейського (у тому числі й українського), готовий платити зі своєї кишені за те, щоб "нас боялися", а його батьківщина — розширювалася. Він аплодує стоячи, коли розпад імперії вдається трохи відтягти (як у тій самій Чечні) і, тим паче, хоч трохи повернути назад (як у Криму). Хоча навряд чи він здогадується про те, що насправді кримська авантюра, швидше за все, значно наблизила остаточний крах настільки милої його серцю держави.
І річ не тільки в санкціях за порушення світового порядку, про які йшлося минулого разу. Зрештою, оскільки їх застосовують розвинені країни, у путінської влади є можливість списати збитки на підступи злобливого і начебто занепалого Заходу, який, мовляв, нав'язав усім зручні для себе правила, щоб стримати молодших конкурентів. Але навіть якби Заходу не існувало, у патріотів Росії, у тому числі й "імперців", є й інші, не менш, якщо не більш вагомі причини для занепокоєння. Для найбільшої країни світу, фантастично багатої неосвоєними ресурсами, актуальні не так подальше розширення, як захист і втримання наявної території. А цьому загрожують і зовнішні, і внутрішні фактори, які не мають жодного стосунку до Заходу. Адже як показали економічні та політичні історики, надмірне розширення рано чи пізно веде імперії до краху, і анексія Криму — саме з розряду тих кроків, які здатні послужити спусковим гачком, каталізатором цього процесу.
Деградація та розпад настають приблизно з цих самих причин, з яких ефект масштабу в економіці, всупереч пророкуванням марксистів, не приводить до появи однієї гігантської монополії. Про них слід розповісти детальніше, але іншим разом. Якщо двома словами, то недоліки управління зростають швидше, ніж розмір компанії або країни, а ієрархічне управління зустрічається з природними обмеженнями (див. "Доля вертикалей", DT.UA від 27 липня 2012 р.), і це на певному етапі зводить нанівець переваги ефекту масштабу. Через ці ж причини неможливий всесвітній уряд, а великі країни потерпають від проблем керованості, які збільшуються зі зростанням розмірів і населення.
До того ж надто велика країна точно неоднорідна. Це має свої плюси, зокрема забезпечує різноманітність, необхідну для гнучкості. Але відмінність географії, культури та, відповідно, інтересів різко підвищує недоліки управління, адже до кожної категорії населення або регіону доводиться шукати свої підходи. Особливо важко таким неоднорідним країнам даються демократичні рішення: у багатьох випадках вони не приймаються саме тому, що зіштовхуються протилежні уявлення та, відповідно, переваги. У тих випадках, коли всі сторони прагнуть компромісу, це не так уже й страшно — хіба що затягується час. А от якщо хоча б одна із них сприймає компроміс як слабкість, то домовитися навряд чи вдасться. Авторитарні режими можуть бути рішучішими, зате часто одержують у відповідь партизанські війни в окремих регіонах.
Тому великі країни змушені йти на істотну децентралізацію влади, навіть коли вони досить однорідні (як Китай) і навіть якщо це несе загрозу територіальній цілісності (як Індія). Проте надто неоднорідні країни розколюються (як Югославія), мають надто дороге управління (як Бельгія) або потерпають від внутрішніх конфліктів, включаючи тероризм і громадянські війни, як ті самі Індія, Єгипет, Судан, Ірак, не кажучи вже про Сирію. Усі ці проблеми, мабуть, не обійшли стороною й Росію.
Проте й децентралізація безсила проти третього, "геополітичного", фактора: війни (або гонки озброєнь) на два чи більше фронтів. Відносно невелика країна без імперських амбіцій у такій ситуації може грати на протиріччях оточуючих гігантів, як, власне, і робила Україна до останнього часу. Зате перед імперією, якщо тільки в неї за спиною не море, ця проблема майже завжди постає на повний зріст. От Великобританії пощастило: вона взагалі розташована на острові, та й то її завойовували нормани, хоча і давно. А, наприклад, Польщу — розділили, Німеччина двічі зазнавала нищівної поразки, Оттоманська імперія впала, коли їй довелося воювати на всіх фронтах…
Росії тривалий час щастило: від часів розпаду Орди в неї на сході був свого роду open end — величезні малонаселені простори, з яких не надходило жодної загрози, зате вони служили й служать джерелом невичерпних ресурсів. Однак у середині ХІХ століття експансія наразилася на інтереси інших держав і закінчилася Кримською війною та втратою Аляски. Ще гіршими були наслідки на початку ХХ століття: за поразкою в Російсько-Японській війні пішли революції, які ледь не призвели до повного розпаду імперії. Американський соціолог Рендалл Коллінз, виходячи з такої логіки, свого часу передбачив, що за посиленням Китаю (згадаємо конфлікт наприкінці 60-х навколо островів на Амурі) і вторгненням в Афганістан відбудеться розпад СРСР — "найбільша геополітична катастрофа ХХ століття", на думку Путіна. Президента країни, яка зіштовхується сьогодні із точно такими самими проблемами протистояння одночасно на кількох фронтах. Точніше, президента, який на наших очах відкрив ці фронти — скриньку Пандори, з якої практично неминуче в призначену годину виповзе "фатальна змія", якщо згадати російську класику.
Утім, здавалося б, нинішній РФ з її військовими видатками в розмірі 4,4% від ВВП далеко до СРСР, де вони були разів у п'ять більше (у відносних величинах). Однак військовий бюджет удалося скоротити і, відповідно, спрямувати кошти на нагальніші потреби тільки тому, що "холодна війна" здавалася назавжди завершеною. Нині цей фронт відкрито заново. Мало сумнівів, що гонка озброєнь відновиться з новою силою — і результат її вирішений наперед: економічно нинішній Росії важко змагатися з НАТО, навіть якщо врахувати союзників по ОДКБ. Є, звичайно, ще ШОС, але його ніяк не можна вважати реальною допомогою. Про який союз Росії з Китаєм може йтися, якщо від нього саме й виходить найбільша загроза? Адже ні для кого не секрет, що великий південно-східний сусід здавна претендує принаймні на Східний Сибір і Далекий Схід. І навряд чи випадково відразу ж услід за російським законом, який формально дозволив анексувати Крим на основі "референдуму", у Піднебесній було ухвалено цілком аналогічний закон.
Звичайно, якщо спробувати провернути подібну операцію прямо зараз, то вона навряд чи увінчалася б успіхом — ну, хоча б уже тому, що Китай поки що відстає від Росії за доходом на душу населення. Але це річ наживна: якщо в результаті тотальної монополізації "чекістським кланом", посиленої дією санкцій, зростання Росії зупиниться (а то й піде назад), а Китай зуміє зберегти темпи, то впродовж наступних десяти років співвідношення буде вже на користь Китаю. А за сукупною економічною міццю його перевага давно незаперечна, і вона відносно легко конвертується у військову перевагу.
Тому кримський бумеранг дуже навіть може повернутися з іншого боку великих російських кордонів, тільки сторазово посилений. Тим паче, що для Піднебесної імперії, яка за тисячоліття встигла перетворитися на найбільшу у світі національну державу, десять років — не термін. А за цей час і демографія спірного регіону може змінитися на користь непитущих, багатодітних прибульців, які нікуди не виїжджають. Отже, руйнування світового порядку обернеться для Росії, як мінімум, величезними — можливо, непосильними — видатками на стримування Китаю. Зокрема, тому Росія, яка так просто порушила обговорену в попередній статті заборону на загарбницькі війни, насправді зацікавлена в ній значно більше від Заходу.
Ну й, звичайно, нікуди не подівся давно існуючий кавказький фронт. Чечні доводиться платити данину, Дагестан кровоточить, тероризм тримає в напрузі всю Росію… Тепер до нього додається ще один фронт, український: хоча наша країна не збирається вторгатися до сусідів, Кремлю доведеться як мінімум тримати чималий військовий контингент напоготові та влаштовувати постійні провокації, щоб не дати Україні відновити статус-кво та заважати їй вступити до НАТО, оскільки анексія знову актуалізувала це питання й різко підняла підтримку Альянсу в народі; а як максимум, якщо вистачить божевілля, — щоб утримувати непокірливу територію з усіма наслідками, що звідси випливають. Тобто замість так-сяк контрольованої напруженості на одному фронті та назріваючої небезпеки — на іншому Кремль одразу одержав три повноцінні (той самий Кавказ, плюс Україна, плюс гонка озброєнь із НАТО) і четвертий, що значно наблизився, — Китай, дуже задоволений прецедентом і готовий повернути його проти самих творців.
Однак і це ще не все. Адже про всі згадані вище проблеми давно та добре відомо навіть неспеціалістам. Досить поверхневого знання теми плюс деякої загальної ерудиції й елементарної логіки (на більше в цьому випадку автор і не претендує), щоб зрозуміти, яким величезним ризикам піддає Росію анексія Криму. І при цьому вона не приносить ніяких реальних дивідендів! Сам по собі півострів — глибоко збитковий (див. "Піррова перемога Росії в Криму", DT.UA від 21 березня 2014 р.). Навіть нібито економія на прокладанні "Південного потоку" по Криму замість глибин, по-перше, не витримує жодного порівняння з уже понесеними втратами; по-друге, дуже сумнівна у зв'язку з високою сейсмічністю самого півострова та прилеглого шельфу (через це, до речі, свого часу так і не запустили Кримської АЕС) і, нарешті, по-третє, схоже, немає вже ніякого "Південного потоку", став жертвою агресії…
Не треба бути великим стратегом, щоб зрозуміти мізерне значення бази для флоту, здатного вийти на оперативний простір тільки з милостивого дозволу Туреччини (читай — НАТО). Хоча, втім, база й так була — тепер зрозуміло, для чого вона передусім призначалася… У цілому виходить, що короткострокові електоральні вигоди куплено ціною значного посилення стратегічної вразливості. Не кажучи вже про решту "принад" статусу країни-ізгоя. Постає запитання: який "мудрець" до такого додумався?
І тут ми зустрічаємося з іще однією, потенційно смертельною для нинішньої РФ, проблемою: з якістю прийняття рішень у самому "центрі". Але ж, згадуючи недавню історію, СРСР міг би, напевно, довго агонізувати, якби його не добили кілька явно помилкових рішень, прийнятих "нагорі", таких, як будівництво БАМу, введення військ в Афганістан, антиалкогольна кампанія, "прискорення", економічне розкріпачення державних підприємств… Нині, схоже, аналогічні за безумством рішення приймають Путін і його найближче оточення.
Утім, гіпотезу про божевілля Путіна навряд чи варто розглядати всерйоз. Не схожий він, на відміну від Януковича, і на бикуючого гопника-переростка, який звик покладатися на "чуйку" та не відчуває меж ні своїх амбіцій, ні своєї патологічної жадібності. Ні, Путін з юності вчився професійно прораховувати ходи, він знаменитий хитрістю та залізною хваткою, у його розпорядженні, принаймні потенційно, блискучі уми та школи аналітики, які були зосереджені в тоді ще радянському Центрі… Звідки ж така, на перший погляд, самогубна політика?
Досить правдоподібний варіант відповіді запропонували десять років тому деякі зі згаданих вище "умів" — Костянтин Сонін, професор РЕШ, та його учень Георгій Єгоров. Вони математично показали, чому диктатори вибирають собі не найрозумніших радників, і в результаті інтелектуальний рівень забезпечення управлінських рішень при диктатурі має тенденцію до зниження. У сфері економічної політики характерною ілюстрацією цього результату можна вважати Сергія Глазьєва, головного економічного радника президента РФ: політика, заснована на його рекомендаціях, послідовно зазнає краху.
І "точки зростання" на кшталт Сколкова, і "єдиний економічний простір" (він же МС) — ніби прораховані та підкріплені теоріями в надрах пострадянських академічних інститутів, безпрограшні (на думку їхніх прибічників) проекти економічно не принесли нічого, крім ганьби. До того ж, звичайно, корупція відіграє свою звичайну роль "сокири під компасом", збиваючи економічну політику з курсу у бік більш корупціогенних проектів, неперевершеним лідером серед яких, напевно, надовго залишиться олімпіада в Сочі. У результаті державна машина починає давати збій за збоєм, приймаються катастрофічні рішення, за якими ідуть ще гірші. Якщо цей варіант пояснення близький до істини, то нам залишається чекати, коли корозія зробить свою справу.
При цьому доречно нагадати ще один урок краху СРСР: вертикалі влади руйнуються миттєво, щойно їхні учасники починають розуміти, що структура, з якої вони пов'язували свої очікування, не вічна (див. "Доля вертикалей", DT.UA від 27 липня 2012 р.). Власне кажучи, ми мали можливість спостерігати черговий такий крах наочно лише два місяці тому. Не виключено, що необхідність вселяти підлеглим віру в майбутнє шляхом демонстрації сили на тлі невдач в інших сферах саме й штовхає Путіна на авантюри. Якщо так, то ігри в імперію можуть закінчитися ще раніше та ще гірше. Хоча чи стане від цього легше нам — ще велике питання. Адже в цьому разі Україна, позбувшись джерела навмисної дестабілізації, може натомість одержати на своєму східному кордоні вогнище нестабільності розміром з Місяць. Але така вже доля імперій та їхніх сусідів…
Володимир Дубровський,
