Багатьом колегам Павла Федорука, очевидно, здається, що він — не тільки улюбленець долі, а й протеже самого бога інтелектуальних технологій. Бо інакше чим пояснити стрімке, як метеорит, входження молодого прикарпатського вченого у «верхні шари» наукових інтернет–еліт: вітчизняної (тут іще можна було б натякати на якісь кулуарні симпатії) та міжнародної (а ось там зустрічають і проводжають лише по розуму).
Один із найулюбленіших векторів діяльності професора Федорука — впровадження розробленої ним адаптованої системи дистанційного навчання та контролю знань «EduPRO», високо оціненої фахівцями світового рівня. Щоправда, в Україні вона поки що застосовується лише локально.
Британці — перші
— Пане професоре, — звертаюся до Павла Федорука, — важко повірити, що провінційний Івано–Франківськ може диктувати моду в такій висококонкурентній галузі, як інтернет–технології. Як це вам вдалося?
— Я змалку ріс біля комп’ютерних машин і грався переважно перфокартами. Мої батьки закінчили Львівський університет: тато — за спеціалізацією «математика», мама — «економічна кібернетика». Батько разом із фахівцями академічного Інституту кібернетики імені Віктора Глушкова впроваджував на львівському «Електроні» першу в колишньому СРСР автоматизовану систему управління. Коли в Івано–Франківську збудували так званий радіозавод, тоді одне із найсучасніших підприємств військово–промислового комплексу, батька запросили сюди, і наша сім’я оселилася на Прикарпатті.
Після закінчення університету, в середині дев’яностих років, мені пощастило брати участь у впровадженні першого в нашій державі інтернет–каналу для Інституту фізики конденсованих систем НАН України. З тих пір дружу з наукою. Тоді ж почала зароджуватися система дистанційного навчання, якій прогнозувалося велике майбутнє. Позаяк я займався викладацькою роботою та інтернетом, то й виникла ідея поєднати знання у цих двох сферах діяльності.
— Кому належить пальма першості в запровадженні дистанційної освіти?
— Уперше тих, хто вчиться, і тих, хто навчає, в часі і просторі роз’єднав Британський вільний університет. Там існувала дистанційна заочна форма навчання, за якої на адресу студентів висилали традиційні друковані тексти, перевіряли надіслані поштою завдання, а в дев’яності роки перейшли на телекомунікації. І нині лондонці задають тон у цій формі освіти. У Вільному університеті навчається понад 200 тисяч студентів з усього світу. Отриманий там диплом високо котирується на ринку праці розвинутих країн, хоча, звісно, не може конкурувати з Кембріджем чи Оксфордом.
Надзвичайно бурхливо дистанційне навчання розвинулося у США — його запроваджено в усіх провідних американських університетах, хоча воно й не є базовим. Водночас річний грошовий обіг у цій галузі там сягає майже десять мільярдів доларів.
Кожному студентові — своє
— Дистанційне навчання, мабуть, доцільно впроваджувати не тільки у вишах…
— Звісно, що так. Із його допомогою можна успішно вирішити проблему здобуття загальної освіти людьми з особливими потребами та компенсувати відсутність шкіл у малих населених пунктах. Дітей, котрі там мешкають, зазвичай звозять до інтернатів, і тривалі паузи у спілкуванні з батьками не йдуть їм на користь. До речі, наші північні сусіди добре зрозуміли переваги електронної освіти для своєї країни, в якій великі території суттєво віддалені від навчальних центрів. Тому там уже впровадили систему «Ейдос» для учнів, котрі не мають змоги відвідувати традиційні школи. Ми в цьому плані відстаємо від росіян. Хоча на університетському рівні і в них, і в нас дистанційне навчання не набуло масштабів національних програм. В Україні ще не сформована достатня правова та методична база дистанційного навчання. Немає поки що ліцензійних умов, які б дозволяли вітчизняним вишам видавати дипломи випускникам, котрі здобули освіту завдяки інтернет–технологіям. Пілотні проекти апробують у двох національних університетах — Хмельницькому та Педагогічному імені Драгоманова.
У нашому університетському Центрі розроблено велику кількість електронних дистанційних курсів і тестових систем. Потужний сервер забезпечує високу якість перегляду відеолекцій та належний зворотний зв’язок. Пріоритетними у нас залишаються математика та інформатика.
— Чи є спеціальності, недоступні електронній освіті?
— Як підтверджує досвід, за допомогою інтернет–технологій можна освоїти будь–яку спеціальність, але таке навчання теж не може претендувати на універсальність. Пригадаймо: ще не так давно з появою телебачення цілком серйозно театрам пророкували крах і прогнозували, що інтернет «похоронить» друковані ЗМІ. Цього не сталося і не станеться, бо комп’ютер, на мою думку, ніколи не замінить друковану книгу чи газету. Так і тут. Електронна освіта — це лише новий виток, нова форма, що доповнює попередні і розширює можливості здобуття якісних знань. Навчатися сьогодні без використання інформаційних технологій — все одно, що пробувати втамувати спрагу за допомогою пожежного брандспойта: води багато, а не нап’єшся.
— А як же з індивідуальним підходом до кожного студента?
— Добре запитання. У процесі розвитку дистанційної освіти справді виникла така проблема, тому її довелося адаптувати до індивідуальних особливостей тих, хто навчається. Приміром, ви заходите в систему, яка визначає рівень ваших знань і починає навчати саме з цього рівня. Та це — лише один із параметрів. На сьогодні їх — кілька десятків, зокрема — швидкість сприйняття інформації. Коли лекція відбувається в аудиторії, то там існує безпосередній зворотний зв’язок. Лектор бачить студентів і сам моделює систему спілкування з ними. Викладач високого рівня ніколи не читає одну й ту ж лекцію, як «Отче наш». Він обов’язково орієнтується на сприйняття аудиторії. При дистанційному навчанні немає спілкування «очі в очі», тому система сама мусить підлаштовуватися під кожного студента. Отже, навчальна траєкторія для кожного індивідуальна. А комусь система взагалі може заблокувати навчання через його безперспективність.
Сканер хабарів не бере
— Оскільки електронна освіта в Україні лише стає на ноги, то, мабуть, ваша система оцінювання знань — нарозхват?
— На жаль, такого ажіотажу не спостерігається, хоча зацікавленість, поза сумнівом, є. Разом із фахівцями Київської медичної академії післядипломної освіти імені П.Шупика ми розробили першу в Україні автоматизовану систему атестації, яка дозволяє охопити 150 медичних спеціальностей чотирьох рівнів категорійності. Трапляються непоодинокі випадки, коли система «виловлює» горе–медиків, яких або треба переучувати, або взагалі не допускати до лікування людей.
— Відсутність спілкування «очі в очі», певне, може зняти чимало проблем корумпованості вступу до вишів.
— За чотири роки до впровадження в Україні Зовнішнього незалежного оцінювання ми розробили свою систему тестового контролю знань абітурієнтів Прикарпатського національного університету. За експертними оцінками, вона значно ефективніша від державної програми ЗНО. Чому? Бо ми поставили перед собою завдання автоматизувати процедуру вступу й повністю усунути людський чинник впливу. Наша програма унеможливлює корупцію при вступних випробуваннях. Наголошу на двох моментах. У нас такі ж тести, такі ж листочки, на яких треба закреслювати правильні відповіді, і сканер, що їх розшифровує та виставляє оцінки. Та ми розробили принципово інший рівень прозорості, ніж передбачає ЗНО. У зовнішньому оцінюванні існує лише кілька варіантів завдань, які під охороною розвозять по всій Україні. Та це ніяк не гарантує повної безпеки від витоку інформації. У нас же кожен, хто тестується, отримує індивідуальний пакет завдань, який не можна завчасно ніде роздобути, оскільки система безперервно змінює порядок запитань і відповідей, рівні складності тощо. Високу об’єктивність забезпечує миттєвість зчитування сканером відповідей абітурієнта, тому оцінки відразу з’являються на екрані в актовому залі. А довідатися результати ЗНО можна лише через кілька тижнів. Хто, де і як перевіряв відповіді — ніхто не знає. Недарма ж наша система тестового контролю зустріла шалений опір викладачів старшої формації, бо вона зазіхнула на усталені традиції прийому, які десятиліттями визрівала на ґрунті корупції.
— З цієї причини й освітянські «верхи» не зацікавилися вашою системою?
— Дещо з наших напрацювань уже використовується, та запровадити систему в повному обсязі в масштабах країни поки що неможливо найперше з технічних причин. Сподіваюся, що з часом ситуація і в нас кардинально зміниться, бо EduPRO я успішно презентував у США, Великобританії, Франції. У липні цього року на запрошення виступатиму з доповіддю в Кембріджі.
На жаль, у нашій державі ще не вибудували й систему мотивацій та заохочень, яка б притягувала в науку талановиту молодь. Факт залишається фактом: майже всі відомі фахівці інформаційних технологій середнього віку, передусім діти вітчизняних академіків і професорів математичного профілю — в Америці. Без фінансування фундаментальної науки Україна вже найближчим часом опиниться серед відсталих держав світу і навряд чи вибереться звідти в найближчій перспективі.
Федорук Павло іванович Народився 15 травня 1972 року в Львові. Доктор технічних наук, професор, директор Центру інформаційних технологій, завідувач кафедри Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Тема докторської дисертації — «Адаптивна система дистанційного навчання та контролю знань на базі інтелектуальних інтернет-технологій». Із 2007 року — представник від України в Міжнародному комітеті рефері при проведенні конкурсів докторських робіт в галузі освіти на базі web-технологій. Автор 2 монографій, 39 статей, 43 публікації в збірниках і матеріалах наукових конференцій, 2 посібників, 2 науково–методичних посібників для викладачів, 19 авторських свідоцтв. Президент Івано–Франківської федерації бойових мистецтв. Одружений. Виховує двох доньок: Анастасію (13 років) та Соломію (7 років). ДОСЬЄ «України Молодої»
