Ми вже починаємо звикати до бридких і несмачних пам’ятників. Ми вже щиро дивуємося, якщо скульпторові вдається зробити гарний монумент, а архітекторові, у свою чергу, вдається вдало вписати його в оточуючий простір. Але іноді нашим митцям («митцям»? – вже й не знаєш як їх означати, в лапках чи без лапок) вдається зачепити нас по справжньому.
Прикладом цього є нещодавно збудований пам’ятник Тарасу Шевченкові у с.м.т.Лисець. Вже на віддалі від монументу виникає відчуття якоїсь пародії. Шевченко стоїть на постамені у позі чи то боксера, чи то дзюдоїста з відведеною для правого хука правою рукою. Голова поета, як завжди в «радянській шевченкіані», рабськи нахилена до землі. А чомусь безтямний божевільний погляд також утуплений у землю, як в дзюдоїста, що програв поєдинок... А можливо, на знак невідомої провини або на знак сорому за невправність творців цього дивного взірця українського монументального мистецтва.
Ближче знайомство з цим «Лисецьким чудом» народжує нові питання. Дорослого Шевченка (академіка-живописця, аристократа!!!) зображено чомусь у коротких штанах і з босими ногами.
Якщо скульптор мавпував відомий пам’ятник работи Кавалерідзе, то мавпування вийшло невдалим. Там, де Кавалерідзе зобразив повсталого титана, його налідувач зліпив невідомо за чим засумувавшого клоуна. Кого він насправді робив для громади Лисця: Шевченка-драня? Шевченка-босяка? Шевченка-раба?Треба спитати у автора. А бридка золотиста акрилова фарба «світле золото», якою в селах забарвлюють елементи кованого декору на парканах і брамах, остаточно довершила враження. Тараса Шевченка вкотре образили бездарною роботою.
За фасадом офіційного безугавного вшановування Кобзаря ховається байдужість чиновників і халатність та несмак «митців». Першим лише б поставити «галочку», а другим – як небудь відробити виділені громадські або державні кошти.
Треба щось з тим робити.
Василь Лух для "Фіртки"
