Дмітрій Донський. Роки життя: 1350 – 1389. Князь Московський (з 1359 року, від його імені князівством керував його наставник митрополит Алексій), великий князь Володимирський і князь Новгородський (з 1363 року). Прозваний Донським за перемогу у Куликівській битві в районі річки Дон.
У статті видання «Загальна газета» написано таке:
«Спросите у любого человека, кто такой Дмитрий Донской? Куликовская битва, освобождение от татар…
Если бы самому Дмитрию Донскому сказали эти слова — „освобождение от татар“, — он бы с ума сошел. Потому что царем, которого он признавал, был именно татарский царь.
А Мамай, которого побил, был самозванец, узурпатор, от которого он этого самого царя защищал. И ничего даже близкого „освобождению от татар“ у него в голове не было. А ведь это — святая святых нашей истории».
(Ю. Афанасьев, Историк. Ректор Московского государственного историко-архивного института (1986—1991), основатель, ректор (1991—2003) и президент (2003—2006) Российского государственного гуманитарного университета.)
Тобто, багато хто думає, що Дмітрій воював проти татарського ярма, проти Золотої Орди за визволення Русі і т.п. Це неправда.
Проти кого ж він воював? Та проти всіх, коли йому це було вигідно.
Для розуміння цього питання треба усвідомити, що «Золота Орда» та військо Мамая – це різні утворення. Столиця Орди – Сарай, була у районі сучасного міста Астрахані, тоді як родовим володінням Мамая був Крим.
Мамай ханом ніколи не був, і не міг їм стати ніколи через те, що не був чингізидом, нащадком Чингісхана. Тому створив свою орду – Мамаєву. Це просто самозванець, узурпатор. Він і сам після повалення Бердібека воював з усіма законними ханами Орди, прагнучи посадити на трон свого ставленика. Таким чином Дмітрій Донський воював проти спільного з легітимною Ордою ворога.
За часів князя Дмитрія і так званої Куликівської битви (1380) ханом Орди був Тохтамиш (роки правління 1380-1395). Його попередником був хан Араб-Шах Музаффар (1377-1380), а перед ним - Каганбек-хан (1375 - 1377).
А Мамай був просто вискочкою-самозванцем, повстанцем. Спочатку Дмитрій був у тісному союзі з Мамаєм, оскільки у певний час влада Мамая на великій території майже не поступалася перед владою Золотої Орди.
Саме з рук нелегітимного Мамая Дмитрій отримав ярлик на князювання та збирав для нього данину зі свого народу і приборкував повстання.
Наприклад, і Мамай, і Дмитрій неодноразово нападали на Рязань. Намагаючись розширити свій улус, в 1371 Дмитрій прогнав рязанського князя Олега і посадив на його престол свого ставленика. Олег у 1373 році зумів повернути собі владу, але в 1382 р. Дмитрій напав на рязанські володіння і розорив їх.
Тим часом становище Мамая різко погіршилося. Законним наступником золотоординського трону став Тохтамиш, який розбив військо Мамая і захопив більшу частину підконтрольних йому територій.
Тоді Дмитрій зрозумів своє становище, порвав союз із Мамаєм, відмовився платити йому данину, перейшов на бік Тохтамиша, взяв у нього ярлик на князювання і почав платити йому данину.
Мамай після цього вирішив відновити владу над володіннями Дмитрія та разом із залишками свого війська вирушив у похід. Битва відбулася в районі на південь від впадання річки Непрядва в Дон, на Куликовому полі (південний схід Тульської області).
Закінчилася вона поразкою Мамая. Для Орди це був добрий подарунок. Посли Дмитрія і ординського хана Тохтамиша з цієї нагоди обмінялися подарунками, адже Мамай був їх спільним ворогом, як сказано в літописі «... як супротивника свого та їхнього ворога Мамая...»:
«И оттуду послы своя отпусти на Рязаньскую землю къ князю великому Дмитрию Ивановичю и къ всемъ княземъ Русскымъ, поведая имъ свои приходъ и како въцарися, и како супротивника своего и ихъ врага Мамая победи, а самъ шедъ седе на царстве Волжьскомъ.
Князи же Русстии пословъ его отпустиша съ честью и съ дары, а сами на зиму ту и на ту весну за ними отпустиша коиже своихъ киличеевъ съ многыми дары къ царю Токтамышю… На ту же осень князь великии отпусти въ орду своихъ киличеевъ Толбугу да Мокшея къ новому царю съ дары и съ поминки». Симеоновская летопись. ПСРЛ. Т. 18. С. 130-131
Війська Мамая у Куликівській битві не можна назвати ординськими. Хоч там і були татари, вони, на відміну від армії Тохтамиша, складалися в основному з найманців: яси та алани (народи Кавказу); половці та печеніги (народи Прикубання); бродники та черкаси (народи Причорномор'я); Фряги та безсермени (народи Криму). Так розповідає нам про військо Мамая «Сказання про Мамаєве побоїще».
Це підтверджує і російський історик Н.М. Карамзін у своїй «оді Московії» «...Мамай долго медлил, набирая войско из Татар, Половцев, Хазарских Турков, Черкесов, Ясов, Буртанов или Жидов Кавказских, Армян и самых Крымских Генуэзцев...»
«Пожалуй, еще больший миф создан вокруг личности Димитрия Донского, героя Куликовской битвы, с которой напрямую связывается освобождение Руси от татаро-монгольского ига.
Конечно же у Дмитрия Донского даже в мыслях ничего не было похожего. Это все позднейшие „приписки“. Дмитрий Донской пошел „воевать“ Мамая. А кто такой был Мамай? Он — предводитель одной из военных противоборствующих группировок в Орде.
Мамай не был из рода Чингисхана и потому считался узурпатором власти. Дмитрий Донской двинул против него свои дружины как против преступника, незаконно захватившего власть. ... Как известно, после Куликовской битвы русские еще сто лет платили татарам дань». / «Аргументы и факты» № 46 , 1997 год, стр. 14. Ю.Н. Афанасьев «Пора перестать верить историческим мифам»./
Таким чином, значення битви дуже перебільшено і спотворено до неможливості, оскільки вона аж ніяк не послабила монголо-татарського впливу, а навпаки посилила владу ординського хана Тохтамиша, якому служив Дмитрій.
Ця поразка на Куликовому полі для Мамая була важким ударом, але не смертельним. Мамай із залишками своєї армії повернувся до Криму і поповнив її новими рекрутами, але проти його нового війська виступив Тохтамиш, якому прийшов на допомогу Тамерлан.
Відбулася так звана битва на річці Калка, і для Тохтамиша перемога була легкою через те, що значна частина військ Мамая перейшла на бік Тохтамиша як законного хана. Мамай утік у Крим, де був убитий і за наказом Тохтамиша похований з належними почестями. Літопис це описує так:
«Тогда же Мамаи не въ мнозе утече съ Доньскаго побоища и прибеже въ свою землю въ мале дружине, видя себе бита и бежавша и посрамлена, и поругана, пакы гневашеся и неистовяся, яряся, и смущашеся, и събра останочьную свою силу, еще въсхоте ити изгономъ пакы на великаго князя Дмитриа Ивановичя, и на всю Русскую землю.
Сице же ему умышльшу, и се приде ему весть, что идеть некыи царь съ востока, именемъ Тактамышь, изъ Синие орды. Мамаи же, еже уготова на нь рать, съ тою ратью готовою поиде противу его, и сретошася на Калкахъ. Мамаевы же князи, сшедше съ коневъ своихъ, и биша челомъ царю Тактамышю, и даша ему правду по своеи вере, и пиша къ нему роту, и яшася за него, а Мамая оставиша, яко поругана.
Мамаи же, то видевъ, и скоро побежавъ съ своими думцами и съ единомысленики. Царь же Токтамышь посла за нимъ въ погоню воя своя и убиша Мамая, а самъ шедъ взя орду Мамаеву и царици его и казны его, и улусъ весь поима, и богатьство Мамаево взя, раздели дружине своеи». Симеоновская летопись. ПСРЛ. Т. 18. С. 130
Таким чином, влада Мамая була знищена завдяки Тохтамишу та тим, хто йому в цьому допомагав, включаючи князя Дмитрія.
Роль Дмитрія полягала не у боротьбі проти монголо-татарського ярма, як це багато хто думає внаслідок ревізії лжеісториками очевидної історії, а в допомозі Тохтамишу зміцнитися на своєму престолі і збирати з Русі данину, яку Дмитрій перед тим платив Мамаю.
Брехня російської церкви та російських лжеісториків про роль Куликівської битви та князя Дмитрія просто вражаюча! Адже саме Дмитрій Московський і став на захист єдності та порядку у Золотій Орді.
У 1834 році видано книгу російського історика, дійсного члена Петербурзької академії наук Олександра Чорткова під назвою «Опис давніх російських монет». У розділі "Монети Великого князівства Московського" показані монети часів Дмитрія Донського. Автор описує їх так:
«На монетах Вел. Кн. Василия Димитриевича и отца его (Димитрия Донского) Г. Френом прочтено: „Султан Токтамыш Хан, да продлится его жизнь!“
У 1380-х роках, вже після Невської битви, Московське князівство та його уділи карбували на своїх монетах ім'я золотоординського хана Тохтамиша.
Усього існує кілька видів теньге улусного князя Московського Дмитрія Донського з похвалою Хану Орди на кожній. На деяких із них зображено людину, перед нею зверху звисає розкрита паща змії з висунутим довгим вигнутим язиком, за який той його тримає; довкола круговий напис: Князь великий Дмитрій. З реверсної сторони нанесено трирядний арабський напис:
"Султан Токтамиш хан нехай живе довго". Від слова "теньге" у московитів і виникли "деньги".
https://mysliwiec.livejournal.com/2617610.html
Золотоординці були вдячні Дмитрію за допомогу в ослабленні спільного ворога, проте й надалі вимагали данину і навіть намагалися її збільшити.
Щоправда, 1382 року Дмитрій спробував припинити платити данину Тохтамишу, внаслідок чого ординці рушили у похід на Москву. Коли Дмитрію про це повідомили, він утік у Кострому. Ординці спалили місто і змусили Дмитрія і далі збирати зі свого народу данину для Золотої Орди. При цьому вимагали виплатити неустойку.
То про яке припинення чи навіть ослаблення монголо-татарського ярма після Куликівської битви може йти мова?
Казна у Дмитрія була порожня, і він вирішив поповнювати її шляхом пограбування сусідніх князівств.
Наприклад, в 1386 році зробив похід на Новгород, і коли підійшов до його околиць, городяни вмовили Дмитрія припинити наступ і виплатили йому 8000 рублів, до того ж погодилися щорічно платити з чорних людей особливу подати ("чорний бір") на користь великого князя.
І таких походів, за своє тридцятилітнє правління, князь здійснив безліч.
У Повісті про навалу Тохтамиша сказано і про Дмитрія Донського: ".«…Не по мнозѣх же днех князь Дмитрей посла свою рать на князя Олга Рязанского. Олег же въ мнозѣ дружинѣ едва утече, а землю его Рязанскую до останка взяша и пусту створиша».»
Потрібно ж було Дмитрію поповнювати скарбницю за рахунок сусідів, щоб і Орді платити данину, і свою скарбницю наповнювати.
Результатом поразки Мамая у Куликівській битві та на р. Калка стало відновлення військово-політичної єдності Золотої Орди та зміцнення влади Тохтамиша. За його правління припинилися смути і центральна влада знову почала контролювати всю основну територію Орди.
Але його помилкою став виступ проти колишнього союзника – середньоазіатського імператора Тамерлана. Внаслідок цього Тамерлан розбив на Тереку війська Тохтамиша, захопив і зруйнував поволзькі міста, зокрема столицю Орди Сарай-Берке, пограбував міста Криму та інші.
Татаро-монголам було завдано такого удару, від якого вони вже не змогли одужати. Таким чином, переломним моментом в ослабленні монголо-татар стала не Куликовська битва князя Дмитрія з Мамаєм, як про це говорять лжеісторики та пропагандисти, а розгром Орди Тамерланом.
Після смерті Дмитрія Донського в 1389 його син Василь отримав з Орди ярлик на володимирський стіл, переданий через ханського посла Шахмата. Н.М. Соловйов: "...юный сын его, Василий, отложил до времени мысль о независимости и был возведен на престол во Владимире Послом Золотоордынским, Шахматом...".
Василь збирав данину для Орди і повзав перед ханом навколішки, як свого часу і Олександр Невський. Причому повзати перед ханами йому доводилося ще частіше, ніж його прапрадіду, адже хани на той час часто змінювалися, і до кожного потрібно було повзти для отримання ярлика.
Ось як князь Василь збирав Ханську данину: "Посол Великокняжеский представил Новогородцам, что они, с 1386 года платив Донскому народную дань, обязаны платить ее и сыну его...
Полки Московские, Коломенские, Звенигородские, Дмитровские...взяли Торжек и множество пленников в области Новагорода, куда сельские жители... бежали от меча и неволи.
Уже рать Московская, совершив месть, возвратилась... Привели семьдесят человек. Осужденные на смерть, они исходили кровию в муках, им медленно отсекали руки, ноги и твердили, что так гибнут враги Государя Московского!".
Лев Миколайович Гумільов (Археолог, сходознавець і географ, історик, етнолог) пише:
"Но любопытно, что князья, даже во время "замятни", когда ханы менялись чуть ли не каждый год, продолжали возить "выход" (дань) в Орду — то есть тот взнос, на который Орда содержала свое войско."/Л. Гумилев "Меня называют евразийцем". Алма-Ата, 1991 год, стр.15.
Москва збирала данину Золотій Орді з найбільшою жорстокістю. Адже там був і власний московський шматок, і "навар" тих, хто брав участь у цьому.
Московія перестала виплачувати данину лише 1472 року за хана Ахмата, тобто майже сто років після Куликівської битви.
Але в 1521 великий московський князь Василь III визнав свою васальну залежність від спадкоємця Золотої Орди - кримського хана, і зобов'язався платити йому данину, яку раніше платив Золотій Орді. Після цих очевидних фактів просто смішно читати щось на кшталт "Дмитрий Донской побил хана Мамая, положив конец игу."
Досі біля мощів Дмитрія Донського в Архангельському соборі Кремля висить табличка з написом про те, що князь на Куликовому полі нібито воював із Золотою Ордою, а не з її ворогом Мамаєм.
Ось так відбувалася фальсифікація особи Дмитрія Донського, як і іншого слуги ординців, його прапрадіда Олександра Невського.
Дмитрій Донський, як і Олександр Невський, зарахований Російською православною церквою до лику святих. До речі, Донським його назвали за 200 років, коли ліпили йому образ визволителя від монголо-татарського ярма.
Сьогодні російські попи замовчують той факт, як Дмитрія було відлучено від православної церкви легітимним митрополитом Кіпріаном, який 2 грудня 1375 року був висвячений патріархом Філофеєм у сан Митрополита Київського та Литовського.
Патріарший собор ухвалив, що після смерті митрополита Алексія, Кіпріан має бути "одним митрополитом всієї Русі". Він мав титул "Митрополита Київського, Російського та Литовського", а згодом мав стати "Київським і всієї Русі". 6 червня 1376 року Кіпріан прибув до Києва, де заснував свою резиденцію.
Але князь Дмитрій не визнав законного митрополита і, зневажаючи церковні закони і сіючи розкол, вирішив одноосібно призначити московським митрополитом свого особистого духовника — Новоспаського архімандрита Михайла (Митяя), оскільки Кіпріан виступав проти засилля монголів, не їздив до Орди і не згадував у ханів молитві, а Мітяй у всьому підтримував ординське холуйство Дмитрія.
Суздальський єпископ Діонісій вказав князеві на те, що поставлення первосвятителя без волі Вселенського патріарха буде незаконне, але тому було начхати.
Щоб улагодити питання з узурпаторством Дмитрія, Кіпріан вирушив до Москви, але князь відмовився його прийняти. По дорозі люди Дмитрія пограбували митрополита і не пустили його до Москви, за що князь і його люди в 1378 спеціальним посланням Кіпріана були відлучені від церкви і віддані анафемі (хоча пізніше Кіпріан переніс резиденцію в Москву).
Згідно з православною догматикою відлучення від церкви в сукупності з анафемою – це страшне покарання для віруючого, внаслідок чого він безповоротно втрачає надію на порятунок божественним судом.
Але анафема Дмитрія не завадила російській церкві у 1988 році порушити правило православ’я і зарахувати його до святих, а за іронією долі у 2017 році з ініцитативи та благословення патріарха Кирила до Собору Московських святителів був зарахований і Кіпріан.
Саме московська церква стала ініціатором фальсифікації особистості як Олександра Невського, так і Дмитрія Донського.
Щодо князя Дмитрія, то основною причиною було те, що Орда поблажливо ставилася до православної церкви, і, будучи дуже жорстокою, робила це аж ніяк не через демократичні погляди чи гуманність, а тому, що у відповідь церква мала проповідувати серед свого народу глибоку покірність Орді та князю Дмитрію, намагаючись запобігати бунтам, пов'язаним з обтяжливою даниною.
Таким чином церква разом із Дмитрієм теж зраджувала свій народ, за що була звільнена ханом від данини.
У кожному богослужінні московські попи мали згадувати ординського хана і оспівувати йому похвалу. Московські попи на чолі з Митрополитом переслідували тих, хто не підкорявся волі Хана, за непослух відлучали від церкви.
У 1257 р. хан Берке за вірне служіння московської церкви Золотій Орді, землі єпископських кафедр і монастирів звільнив від сплати данини. Це в 1267 підтвердив і новий хан Менгу-Тімур у грамоті на управління церквою, виданої ним митрополиту Кирилу III.
Виходить, такі грамоти - ярлики - давалися ханами не тільки князям, а й митрополитам, а в 1261 Берке дозволив Кирилові III заснувати нову єпархію навіть в Сараї - столиці Золотої Орди, а церква в подяку ординськиму хану всіма силами підтримувала його.
Але з 1320 року, коли державною релігією в Золотій Орді остаточно став іслам, місіонерська діяльність Російської церкви там була обмежена, проте вона й надалі змушена була виконувати всі вказівки Орди, що яскраво видно з випадку у Пскові.
У 1325 році князь Олександр Михайлович отримав ярлик на Володимирське князювання, але сам перебував у Твері. У 1327 в Тверь приїхав посол хана Чол-Хан (у літописі названий Шевкалом), і татари "насильством, і грабуванням, і биттям і наругою" вивели тверичів з терпіння, внаслідок чого почалися народні протести.
Народ убив Шевкала та його свиту. Відповідальність за це поклали на князя Олександра. Помститися за непокору ординцям було послано Івана Калиту з 50-тисячним татарським військом, яке розорило і спустошило князівство.
Калита в подяку від хана отримав ярлик на велике князівство, а у Твері був посаджений Костянтин, брат Олександра Михайловича. Сам же Олександр утік у Псков.
Хан вимагав, щоб Олександр з'явився в Орду на допит, але той відмовився, а псковичі стояли за ним горою. Митрополит Феогност у 1329 році за наказом хана Узбека відлучив від церкви цілу громаду Пскова та Олександра Михайловича, а згідно з церковними правилами, це за собою тягнуло заборону участі в таїнствах, а отже, богослужіння припинялися і псковські церкви закривалися.
Оскільки самої анафеми не було, відлучення вважалося тимчасовим покаранням, поки відлучені не виправляться. Однак про таке ординське служіння московської церкви ті, хто зліпив із Дмитрія образ святого борця проти монгол, намагаються замовчувати.
Таким чином, шанування церквою князя Дмитрія та вигадка образу борця із Золотою Ордою було наслідком їхнього спільного холуйства перед монголами, які тимчасово наділили попів привілеями.
"Приобщиться к Власти — вот что тянуло сюда даниловичей (потомків сина Олександра Невського — Даниїла*. ), рюриковичей и прочую русскую знать.
Кроме того, Сарай — это был город царя. Того царя, кстати, мусульманина, за которого молились в московских церквях"./Журнал "Простор" №3, 1998 год.Стр.120. Алматы. Статья Юрия Афанасьева "Взгляд из Москвы"./
Російський історик Микола Карамзін був частково правий, стверджуючи, що: "История, говорят, наполнена ложью: скажем лучше, что в ней, как в деле человеческом, бывает примесь лжи".
Він має рацію частково, оскільки домішка брехні в історії росії просто зашкалює.
