Вікіпедія подає нам наступні відомості про благодатний вогонь.
Благодатний Вогонь (грец. Άγιο Φως, дослівно — Святе Світло, англ. Holy fire) — поширена у православ'ї назва вогню у Великодній церемонії виносу запалених свічок із Гробу Господнього (кувуклії) в Єрусалимському Храмі Воскресіння. Церемонія проводиться у Велику суботу спільно грецьким Єрусалимським православним патріархатом та єрусалимським патріархатом Вірменської апостольської церкви. Винесення Благодатного Вогню символізує вихід з Гробу Світла істинного, тобто Воскресіння Господа.
Найпоширеніша серед вірян версія сходження благодатного вогню полягає в тому, що вогонь з'являється біля гробу Господнього чудодійним способом, і вогонь, який виноситься із Гробу священниками, не просто благодатний, але й чудесний і надприродний. Стверджують, що цей вогонь запалюють не люди, а що він сходить із неба від Бога за молитвою патріарха.
Однак Єрусалимська і Вірменська церкви, які здійснюють цей обряд, ніколи не говорили про чудесне походження цього вогню, і коли їх про це запитували журналісти, вони про жодну чудодійність цього обряду не казали.
Так, священник Вірменської апостольської церкви, настоятель Гробу Господнього, архімандрит Самуїл Агоян на питання журналістів відповів, як видобувається Благодатний вогонь, церемонія сходження якого в Єрусалимі щорічно приваблює тисячі паломників:
«Ми приносимо зв'язки свічок, ми називаємо їх факелами, і підпалюємо їх від масляної лампи і виходимо, щоб роздати благодатний вогонь.... Так, від масляної лампи, яку лишаємо заздалегідь...
Ми віримо в чудеса, але повірте, я робив це тричі, і це не чудо. Бог робить дива, але не на потіху людям, а лише тоді коли це дійсно потрібно.»
На цьому відео пояснення природи цього вогню устами того, хто безпосередньо це робив, починається з часу 5:20 хв:
А у цьому відео інший священник вірменської церкви, Гевонд Оганнісян, який брав безпосередню участь у цій церемонії, детально розказує про її зміст, а на відрізку часу 3:15 розказує про джерело походження благодатного вогню:
Правду про «сходження» благодатного вогню розказав і митрополит Єрусалимської церкви Корнилій, який теж брав у цьому участь. Це можна побачити на цьому відео, починаючи з 3:30 хв:
Цю інформацію підтвердив і грецький єпископ Феофан.
Таким чином, в гробниці в середині ризниці (кувуклії) є лампадка, у якій постійно підтримується вогонь. Під час так званого «сходження» вогню священник від цієї лампадки запалює факел зі свічок і виносить його, щоб роздати вірянам.
Ось як виглядає ця масляна лампадка:
Був випадок, коли після виходу священника з вогнем, в кувуклію проник чоловік з ліхтариком і камерою, і зняв відео з тією лампадкою, яка горіла в середині. Це видно у цьому відеосюжеті на 4:40 хв:
Керуючись цими фактами, глава ПЦУ Епіфаній так прокоментував зміст Благодатного вогню:
«Він просто виноситься із Гробу Господнього на знак того світла, яке засяяло в час воскресіння Господнього. Його виносить патріарх, який творить молитву, але, це більшою мірою є спомин того першого чуда, яке було звершено в певний момент.»
Після цього журналістка подає сюжети — як це «чудо» обговорює російська православна церква і використовує це як інструмент російської пропаганди. Для РПЦ Благодатний вогонь — це не просто чудо і сакральна традиція, а передусім те, що відрізняє і возвеличує православ'я над іншими віросповіданнями, зокрема над католицизмом, мовляв «це лише нашу церкву Всевишній нагородив чудом благодатного вогню, як ознаку істинної правдивої церкви, бо це єдина правильна віра, як і юліанський календар». А ще у РПЦ є повір'я, що, якщо не «зійде» Благодатний вогонь, то це нібито буде ознакою кінця світу.
Терміни «чудо» чи «сходження» взагалі треба прибрати з назви цієї церемонії.
Єрусалимська Патріархія, яка здійснює цей обряд, називає його "Ἡ Τελετή τοῦ Ἁγίου Φωτός" – «Церемонія (обряд) Святого Світла (або Вогню)». Слова «сходження» там немає!
Терміни «чудо», «сходження» – суто російська традиція пізньорадянських часів. Тож логічніше послуговуватися термінологією греків, адже вони відправляють цей обряд.
Як росіяни вигадали Благодатний вогонь у вигляді чуда і як використовують це у своїй пропаганді, розповідає і митрополит ПЦУ Євстратій (Зоря) за посиланням.
За інформацією Вікіпедії, найдавніше збережене свідчення про використання Благодатного Вогню у церемонії належить паломниці Сільвії Аквітанській (IV століття) такими словами:
«У дев'яту ж годину усі збираються в храм Воскресіння, запалюються всі лампади й свічі й робиться велике світло. А вогонь не приноситься ззовні, але подається із середини печери, де денно й ночно горить невгасима лампада».
А найдавніші свідчення про чудодійність вогню сягають IX століття, в церковній писемності попереднього часу згадок про чудо не виявлено. Так, близько 870 року, латинський чернець Бернард свідчив:
«У святу суботу напередодні Великодня ранком починається служіння в цій церкві й по здійсненні служіння співається „Господи помилуй!“ доти, поки по явленню ангела, не запалиться світло в лампадах, які висять над згаданою труною».
Перекази про чудодійність сходження вогню з колон Храму Господнього існують на рівні легенд і мають дві схожі версії – вірменську і грецьку.
Мова йде про перекази, за якими тріщина на одній з колон Храму Господнього пояснюється тим, що на неї зійшов Благодатний вогонь.
Вірменська версія базується на свідченнях не пізніших 1635 року вірменського паломника зі Львова Сімеона Лехаци. За його свідченням колись до храму не впустили вбогих прочан, через те, що вони не могли сплатити вхідну плату.
Проте Вогонь зійшов спершу саме до жебраків, що стояли назовні й спалив верхівки мармурових колон по обидва боки дверей, після чого видали указ і грамоту, що дозволяли безкоштовно входити до Храму жебракам, які заприсягнуть, що не мають грошей.
Грецька версія, письмово зафіксована не раніше 1710 року російським паломником Іваном Лук'яновим, розповідає, що вірмени одного разу вирішили привласнити собі право одержувати Благодатний вогонь і підкупили турецьку владу, щоб та не впустила греків у храм і щоб вірмени самі увійшли в Гріб Господень за вогнем.
І поки вірмени без успіху намагалися випросити в Бога вогонь, греки зі своїм патріархом молилися біля входу в храм. І Бог не дав вірменам вогню, але звів його з колони біля входу, де стояли греки зі своїм патріархом.
Один мусульманський стражник, побачивши що сталося, увірував у християнського Бога, за що був убитий одноплемінниками.
У цьому переказі Благодатний вогонь з'являється як доказ істинності грецької форми Православ'я.
Критики грецької версії вважають, що вона є пізнішою та кон'юнктурно зміненою версією початкового переказу, що зберігається вірменською церквою.
Доцент кафедри біблеїстики Київської духовної академії, фахівець з епіграфічних пам'яток Ізраїлю, кандидат богослов'я протоієрей Олег Скнар зробив огляд усіх відомих легенд і переказів про пошкодження колони.
Дослідник зазначає, що «тріщина в колоні давніша, ніж приписувана їй легенда про Вогонь».
Низка інших колон храму також має схожі пошкодження. За сотні років колони храму постійно піддавалися деформаціям у зв'язку з землетрусами, пожежами, нападами завойовників тощо.
Це дає підстави говорити про природне походження ушкоджень. Разом з тим, як зазначає протоієрей Олег Скнар, сказання про благодатний вогонь теж цікаві для досліджень «як апокрифічна літературна спадщина».
«Еволюціонуючи, ідея про те, що з колони щось „вийшло“, набувала різних розповідних форм: від виходу мучеників уві сні патріарха, до чудесного виходу вогню».
Професор Духовної академії, видатний літургіст Микола Успенський (1900 – 1987) про природу благодатного вогню писав так:
«Червоною ниткою через усю паломницьку літературу від паломника другої половини IX століття Бернарда і до XX століття проходить думка про чудотворну появу Св. вогню…
Подібні паломницькі повідомлення, суперечливі в самих собі про образи виходу вогню згори, і ті ствердження очевидності цього виходу для всіх, хто молиться, швидше говорять про релігійну екзальтацію авторів і натовпу, що оточував їх під час обряду Св. вогню, ніж про велич самого обряду.
Звідси ж втрачається їхня наукова цінність у питанні дослідження обряду.
Література про обряд Св. вогню, дуже багата кількісно, не дає нам історії його походження. Вона лише наділяє святий вогонь надприродним походженням, про яке нічого не каже голос всесвітньої церкви.
Ні соборні ухвали вселенського чи помісного значення, ні святоотцівська література не знають чудесного вогню. … Нам можуть поставити запитання: на що ж дивляться палестинські ієрархи та сам єрусалимський патріарх?
На це питання ми знаходимо відповідь у щоденниках преосв. єпископа Порфирія. Навівши свою розмову з патріаршим намісником, філадельфійським єпископом Діонісієм (пізніше митрополит Вифлеємський), де останній говорив про спосіб запалення св. вогню, преосв. Порфирій пише:
„Розповівши все це, митрополит домовив, що від одного Бога очікується припинення благочестивої брехні. Як він знає і може, так і напоумить і заспокоїть народи, які тепер вірують у вогняне диво великої суботи. А нам і почати не можна цього перевороту в умах, нас розшматують біля самої каплиці Св. Гробу…
Очевидно, колись, не давши своєчасно енергійного роз'яснення своїй пастві про справжній сенс обряду св. вогню надалі вони виявилися неспроможні підняти цей голос перед усе зростаючим з об'єктивних умов фанатизмом темних мас.
Якщо це не було зроблено вчасно, то пізніше стало неможливим, без ризику за особистий добробут і, мабуть, цілість самих святинь. Їм залишилося – виконувати обряд і мовчати, втішаючи себе тим, що Бог «як знає і може, так і напоумить і заспокоїть народи».
Існують і інші випадки самозапалювання свічок, які часто демонструють фокусники. Один з них – хімічний: шматок фосфору розчиняють у летючій отруйній рідині — сірковуглецю, і в отриманий розчин вмочають гніт свічки або лампади.
Роблять це за температури не більше 10-15 градусів тепла. Потім свічку переносять у те місце, де намічено «явити диво», наприклад, поміщають її перед якоюсь іконою. І ось, як тільки сірковуглець на ґноті випарується, фосфор спалахує і запалює свічку.
Існують і кілька інших видів «самозапалювання» свічок, однак благодатний вогонь Храму Господнього – це не фокус, і не чудо, а обряд символічного характеру, про який розповіли священники, які у певний час служили у Храмі Господньому — Самуїл Агоян, Гевонд Оганнісян та інші.
