Про зазомбованих
Дивився у п’ятницю по «Інтеру» шоу «Велика політика» з ведучим Євгєнієм Кісєльовим. Десь після опівночі почалася тема так званого «Прапора Перемоги». Хто був з тих, що «проти», й казати не треба, бо як на мене, це мислячі, адекватні люди, а от четверо «клоунів» з георгіївськими стрічками на лацканах піджаків, відверто кажучи, й не дивували, а засмучували. Серед носіїв георгіївських стрічок були русофоб, лідер партії «Родіна» Ігарь Маркав, журналіст «Обозрєватєля» Алєксандр Чалєнка, регіонал-одіоз Вадім Калєснічєнка (принаймні, їх ведучий так представив) і якийсь, на жаль, не запам’ятав, доктор історичних наук.
Всі чотири, пирскаючи слиною, й слова не давали сказати опонентам. А якщо й вдавалося тим, хто «проти», десь вкласти кілька слів, то дружно глумилися над відповідями і раз попри раз згадували «бендеровские бандформирования» і «пособников коричневой фашистской чумы», які хоча й воювали під синьо-жовтими прапорами, все одно для них залишаються виродками і нелюдами. Як зомбі! Ну чим не старі радянські КГБ-істи? Про аргументацію, що світ визнав Сталіна і Гітлера однаковими тиранами, нібито й не чули, продовжуючи на підвищених тонах монотонними голосами доводити «необходимость обязательно под красными флагами чтить память». І добре сказав Поярков (той, що завжди у кепочці і набив недавно здорованя-Бузину), що тих, хто нині нібито хочуть «чтіть» чомусь у сотні разів більше, ніж тих, кого треба «чтіть», тобто ветеранів, які не так хочуть аби їх «чтілі», а прагнуть отримувати нормальні пенсії і жити за рівнем добробуту хоча би так, як у Німеччині солдати переможеного Червоною Армією Вермахту.
Дивлячись це шоу, згадалося, як у минулі роки звідкись (?) прийшла мода на антени автівок вішати такі пістряві георгіївські стрічки.
Ну, якщо вже так хочуть святкувати Перемогу, хай би чіпали собі червоні стрічки, під колір прапора переможців. Врешті-решт армія-переможець називалася Червона! Не біда, що переможені теж мали червоні прапори і теж були соціалістами (лиш не з серпом і молотом, а з гакенкрайцом), між своїми часто трапляються непорозуміння. Але чому святкування обов’язково має бути пов’язаним з топтанням орденських стрічок?
Історія і значення стрічки
Георгіївська стрічка – це двобарвна стрічка до ордена Св. Георгія, медалі Св. Георгія, Георгіївського хреста в Російській імперії. Кольори Святого Георгія – чорний та темно-помаранчевий. Але в СРСР в нагородній системі використовувалася така сама запозичена стрічка, хоча не передбачала зв’язку зі Святим Георгієм, бо робити таке за часів Берії було небезпечно.
Проте, останнім часом стараннями Кремля георгіївська стрічка вже позиціонується, як символ перемоги у «Великій Вітчизняній війні», що є абсолютно історично некоректно. По-перше, георгіївські нагороди старих часів до 1917 року жодного стосунку не мають до цього періоду історії СРСР і Росії. А по-друге, те, що має відношення до війни – гвардійська стрічка, орден Слави, медаль «За перемогу над Німеччиною» зовсім не можуть бути символами Святого Георгія.
Певні кола в Москві та державні діячі вже достатньо давно і наполегливо відроджують культ «вождя всіх народів» Сталіна, і георгіївська стрічка є одним з елементів у процесі чергового обожнювання колись розвінчаного вождя та інструментом у тому процесі. Таким чином зв’язуються воєдино особа Сталіна, міф про велич СРСР і продовження славних традицій Російської імперії, як власне і сама імперська ідея в умах шовіністично налаштованих та простих росіян.
А що наші хохлороси? Вони, убогі, чіпляють ту стрічку собі на джинси, сорочки, піджаки і автомобільні антени. А це зовсім не георгіївська, а «сталінська» стрічка, що є насправді відмінним знаком російських запроданців, ніби для перегуку й спілкування з собі подібними. Тими стрічками відроджується культ одного з найбільших злочинців ХХ століття Іосіфа Сталіна, засудженого українським судом за здійснення геноциду над українським народом. Жодна насправді порядна людина не стане посібником неосталіністів.
Про хохлоросів
Символіка в різних своїх проявах не буває невпливовою та нейтральною, бо завжди несе в собі відповідну енергетику, має ауру та ареал тих, хто її шанує та сповідує певні ідеї. Тож носії цих стрічок нині не є героями, як то трактувалося раніше, а просто є раніше прихованими ворогами незалежної України, що нарешті проявили свою справжню ворожу і хижацьку сутність, і за звичкою ще маскуються словами та облудними брехливими поясненнями, щоб приспати пильність довірливих.
Пістрява стрічка є невід’ємною частиною, символом, логотипом, по-нинішньому – Орденом Слави, яким нагороджували за збитий з особистої зброї літак чи захоплений ДОТ, або ж за два танки, підбиті з протитанкової рушниці, чи то за один, підірваний гранатою. Орден отримував також той, хто вогнем особистої зброї знищив десять солдатів, хто взяв у полон офіцера або, скажімо, захопив прапор військової частини ворога. Носити її так само, як і сам знак, мають право виключно особи, які цим самим орденом нагороджені.
А кого ж нищили ці чотири «клоуни», що були на «Інтері», і цікаво, скільки танків чи літаків підбито новими японськими Тойотами та німецькими Мерседесами і BMW (у народі – Бойова Машина Вермахту)?
Взагалі носіння будь-яких орденських стрічок особами, які ніколи не воювали і не здійснили в житті нічого героїчного, є елементарною неповагою до ветеранів. Використання елементів нагородної символіки (не кажучи вже про орденські відзнаки) сторонніми особами неприпустиме і не практикується в жодній країні світу, окрім путінської Росії та її симпатиків за кордоном. Утім, «умом Россию не понять», а Кремлю ніхто не указ, навіть здоровий глузд. Інша річ – сучасна Україна. Що хочуть довести її нинішні керівники, які з нагоди чергової річниці Перемоги влаштовували не те що п’ятихвилинку – місячник ненависті, начебто це «німецько-фашистські загарбники» загрожують нині суверенітету та державній незалежності України, а не кремлівські творці стрічкової шизофренії.
За словами академіка Ігоря Юхновського, георгіївська стрічка була використана Сталіним для стимулювання патріотизму серед населення, як символ перемоги Російської імперії у Першій світовій війні: «Хоча на території правобережної України проходили вирішальні визвольні бої, після перемоги Сталін піднімав тост за подвиг російського народу. Тоді всі спокійно ставилися до медалі з цією стрічкою, розуміючи, що вона асоціюється з царською Росією, спадкоємцем якої був СРСР. Але зараз для незалежної України вона абсолютно ні до чого».
Тому георгіївська стрічка не є нічим іншим, як символом початку відродження тотального панування Кремля над Україною.
Коротка правда про Прапор Перемоги
Що таке «штурмовий прапор 150-го ордену Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії»?
Насправді ніякого такого прапора ніколи не існувало. Було дев’ять однакових копій прапора СРСР, виготовлених у польових умовах під час боїв за Берлін політвідділом 3-ї ударної армії. Їх роздали у дивізії: котра перша прорветься до району Рейхстагу, та й підніме прапор. 150-й стрілецькій дивізії дістався прапор №5. А тим часом бійці та офіцери цього й інших з’єднань виготовили самотужки сотні прапорів, які також прагнули встановити над Рейхстагом. І встановили! Але... зовсім не той прапор з числа дев’яти, який повинні були.
Першими причепили до будівлі Рейхстагу червоний прапор (не до куполу, ясна річ, а до одного з під’їздів) 30 квітня 1945 року о 14.25 лейтенант Рахимжан Кошкарбаєв та рядовий Григорій Булатов (150-а дивізія). Про цю подію командарм 3-ї ударної генерал Кузнєцов цілком правдиво доповів телефоном командувачу фронтом маршалові Жукову: «На Рейхстазі – червоний прапор! Ура, товаришу маршал!». Жуков швиденько доповів Сталіну. Але тільки вночі капітан Володимир Маков, старші сержанти Олексій Бобров, Газі Заґітов, Олександр Лисименко і сержант Михайло Мінін (171-а стрілецька дивізія) підняли великий прапор на даху Рейхстагу, причепивши його до скульптурної композиції «Німеччина».
Отож справжнім Прапором Перемоги є встановлений групою «маковців» прапор, який потім кудись зник і не дійшов до наших днів. Проте всі ці прапори в очах командування не були гідними почесної ролі. Чому? Дуже просто. Тому що їх установили «неправильні» прапороносці. «Правильними» ж, заздалегідь визначеними прапороносцями, стали сержант Михайло Єгоров та молодший сержант Мелитон Кантарія (як без співвітчизника товариша Сталіна?), які участі в штурмі не брали і рушили вперед тільки на завершальному етапі операції, коли знадобилося підняти саме прапор №5. Але, оскільки самі прапороносці були невеликого зросту і не дуже міцними хлопцями, то прапор (а разом з ним і Кантарію) тягнув на собі лейтенант Олексій Берест, який командував групою прикриття, на ходу примудряючись одночасно ще й влучно стріляти. Спершу прапор №5 з’явився на фронтоні головного під’їзду Рейхстагу, потім – за вказівкою керівництва політвідділу, вже на початку травня, його перевісили на купол.
Іншими словами, те, що офіційно зветься «Прапором Перемоги», насправді є продуктом радянської пропаганди. І саме цей продукт буде вивішений по всій Україні не тільки 9 травня, а й у будні дні – біля різного роду меморіалів, вічних вогнів, музеїв тощо. Саме цей продукт законодавчо закріпила – вслід за російською Думою – Верховна Рада України.
Замість післямови
Спекулюючи на пам’яті про Другу світову війну, московське керівництво забезпечує собі індульгенцію, намагається стати непідсудним, відмежовується від незручних питань щодо радянського минулого та путінського сьогодення. Кремлівська верхівка, всупереч формулі «Ніхто не забутий і ніщо не забуто», намагається викреслити з людської пам’яті знання про відповідальність СРСР за розв’язання Другої світової (в яку він вступив не 22 червня 1941-го, а 17 вересня 1939-го), агресивні плани та загарбницьку політику щодо інших країн Європи, радянські військові злочини та Катинь, зґвалтування та масові вбивства цивільного населення на окупованих територіях, прорахунки й недолугість радянського державного та військового керівництва, яке воювало не вмінням, а числом, закидаючи супротивника гарматним м’ясом.
Насамкінець закінчу цитатами зі статті братів Капранових:
«І хоч жоден не заслуговує медалі «За відвагу», бодай знятої з хвойдиних цицьок, можновладці святкують Перемогу так, неначе самі її здобули. Стріляють салютами, гупають чоботами, роздирають асфальт гусеницями танків. А ми...
А у нас з вами все-таки є тепер вибір.
Або забути про дідів і прадідів, і «як усі», «за традицією» в пароксизмі святкової істерії в’язати стрічки від зрошених кров’ю орденів на машини, паркани та собачі нашийники.
Або вибачитися.
Вибачитися перед своїми дідами за те, що до влади у країні прийшли покидьки, які не хочуть дати спокій ані мертвим, ані живим.
За те, що як і їхні попередники-комуністи, вони не здатні забезпечити гідне життя живим та людське вшанування загиблим.
За те, що в нашій країні знову розпочинають війну, намагаючись довести, що одні вбиті українці є кращими за інших. Довести попри те, що більшість кісток з того часу лежать у братських могилах вперемішку – вороги з друзями, старі з молодими, жінки з чоловіками. Радянська влада традиційно не розбиралася і загортала усіх одним бульдозером – не те, що нелюди-нацисти, які кожного свого солдата клали у окрему труну та ставили хрест.
За війну, що вас на неї кличуть з могил, за спекуляцію на ваших подвигах, за блюзнірство і зневагу до ваших нагород пробачте нас, діди! Пробачте, воїни!
Вічна вам пам’ять і вічний спокій!»
Йому однаково, під яким прапором його будуть "чтіть"
