У ЗМІ почали з’явилятися публікації, у яких небайдужі активісти та мешканці Івано-Франківська наголошують на тому, що обласний центр Прикарпаття переживає один з кризових етапів свого розвитку. Стурбовані ситуацією звичайні люди і експерти шукають відповіді на питання: куди йде місто, яка позиція у суспільному поділі ролей є для нього найперспективнішою?
Для розуміння процесів розвитку міста як системи треба враховувати все: історичні тенденції, європейську інтеграцію, рівень зрілості громадянського суспільства, економічні і політичні реалії України, прагнення громади, настрої еліт, екологічні загрози, менталітет мешканців, особливості краю тощо.
Якщо ми не поставимо вірних діагнозів хворобам міста, ми не зможемо їх лікувати. Якщо помилимось у системному проектуванні майбутнього, то можемо наразити місто не лише на тимчасові незручності, а на деградацію та занепад, що триватимуть десятиліттями.
Отже, спробуємо відповісти на питання, що саме спричинило відчуття кризи урбаністичного простору Івано-Франківська? Справжня ця криза чи хтось лише спекулює на проблемах, заробляє політичний капітал на вигаданих «страшилках»?
Навіть пересічні містяни бачать, що будівельний бум, який визначав розвиток міста протягом останніх 15 років, в силу різних причин, вже не може залишатись стрижнем його соціально-економічного поступу. Одночасно, всі розмови про перспективну «спеціалізацію» Івано-Франківська – туристичну або інноваційну – поки що залишаються тільки розмовами.
Якщо міське керівництво визначило туризм основним вектором розвитку урбаністичного простору (а це дійсно так?), то виникає питання: а що показуватимуть туристам, чим їх розважати? А де ті туристи будуть жити? Хто їх обслуговуватиме? Й де, кінець кінцем, логістичні схеми туристичних маршрутів та транспортних шляхів між структурними об’єктами?
На сьогодні головний потік гостей Прикарпаття спрямовано в Карпати загалом і на Буковель зокрема. Для цього потоку Івано-Франківськ є, здебільшого, лише перевалочним пунктом, та ще й не вельми зручним, враховуючи тісняву на вокзалі, розбиті вулиці, неохайний транспорт та відсутність якісного цілодобового обслуговування приїжджих.
Гість міста, який опинився на вокзалі після десятої вечора відчуває себе зовсім безпорадним. Де поїсти? Де зупинитись на недорогу ночівлю? Де розважитись? Чому після 22.00 (а в свята й після 20.00) не курсують автобуси і тролейбуси? Чому відсутні центри інформації для туристів й місцеві кол-центри? Чому міліціонери не говорять англійською? Гість міста питає себе: а що я взагалі тут роблю і заради чого мені залишати тут свої гроші?
Отже, маємо першу ознаку системної кризи – місто зовсім не готове (ані матеріально, ані в плані компетенції міськрадівського та галузевого менеджменту, ані настроєво) до тієї функції, котра проголошена ледь не стрижнем його розвитку. Відповідно, воно стає містом без мети. Адже для європейського міста конче мати адекватну стратегію розвитку. А також обрану та прийняту всією громадою (що важливо!) конкретну роль у державному та й всесвітньому розподілі функцій.
Для туристичного міста у Івано-Франківську критично мало клубів з цікавими небанальними розважальними програмами, цілодобових кафе, мистецьких галерей, готових до прийняття багатолюдних екскурсій музеїв, арт-об’єктів, міських фестивалів, креативних розважальних майданчиків, сувенірних та етно-магазинів й ще багато-багато чого. Окрім того, якщо подивитись на генеральний план міста, то ми побачимо, що його майже не «заточено» на розвиток туристичної галузі. Де плани туристичних кампусів? Де зони та проекти логістичних центрів? Де перспективні стоянки для приватного і громадського транспорту? Де плани екологічного ребрендінгу?
Але досить про туризм. Там більше питань, аніж відповідей. Є ще одна тема, яка стала популярною у дискусіях про майбутнє столиці Прикарпаття. Це тема перетворення міста на центр ІТ-індустрії, на створення у Івано-Франківську інноваційного кластера.
І тут ми знову впираємось у питання системності. Для того, щоби в місто потягнулись люди сучасних (мережевих) професій, місто має стати для них зручним домом, місцем, де інноваторам буде комфортно. Це принципово системне питання. Не достатньо побудувати якісь будівлі і сказати айтішникам: заселяйтесь сюди, це ваш простір. Так само, як і з туристами, потрібно забезпечити цій специфічній та примхливій публіці всі аспекти комфортного перебування – від питань безпеки до веселого нічного життя.
Багато хто з івано-франківців не розуміє, що головна проблема сучасного міста – боротьба з сірістю і звичністю. Перспективна молодь, яка вміє заробляти валюту, хоче знаходитись у Просторі Розваг і Пригод, Атракцій і Цікавості. Якщо Івано-Франківськ стане таким «фентезійним» простором, де сірості та смутку буде об’явлена війна, тоді сюди приїдуть творці віртуальних світів. А якщо в нас і далі культивуватимуть «вічні барикади» та старосвітську мораль – навряд чи ІТ-кластер тут приживеться.
Для нормальної інтеграції до сучасного світу ми повинні спочатку запитати себе: а ми сучасні? Ми повинні усвідомити, що справжні реформи починаються не з законів, а з відчуття того, що ми відкриті світові зі всіма його вимогами. Що ми не будемо ставити «своє» над «іншим». Що ми повинні забути стару-добру мантру «у своїй хаті – своя правда», тому що немає вже в цивілізованому світі замкнених на культурні та юридичні замки «своїх хат». Це має лягти в основу майбутньої системності. Ми повинні стати динамічними, сучасними, швидкими і цікавими.
Якщо ми це усвідомимо, далі буде легше. Але якщо ми й далі будемо придумувати велосипед, залишимось бідним заробітчанським хутором. Комусь з політиків це, може, й вигідно. Але не громаді.
