Схоже мій час добігає кінця. Неминуче скоро стане реальністю. Нас ніхто не вчить зустрічі з ним і у кожного своє бачення його подоби. Приходить воно традиційно несподівано і дарує тільки один ковток жалюгідного повітря, змішаного з флешбеком життєвих подій. Так швидко розум ще ніколи не працював. Він стресово аналізує світлини від самого дитинства аж до моменту, коли зіниці більше не реагуватимуть на світло ліхтарика, яким нервово штрикає тобі напівсонний черговий лікар бо ти зустрівся з неминучим у подобі гострої бритви і гарячої ванни десь коло 3 год ночі. Звершилося. Немає більше потреби в нічому: немає необхідності, обов’язку, відповідальності, мрії, кохання, голоду. Пряма риска.
Зустріч з неминучим шукав довго. Довго і одночасно коротко. Довго, бо зовсім не спав протягом тижня, читав мотлох в неті і перебирав філософську, релігійну, психологічну літературу, читав психіатрію, хотів збагнути зміст дозволеного і забороненого, знайти пояснення про сутність обох. Сутності не було.
Знайшов у шухляді роками забутий патрон від «мосінки», поставив на газову камфорку, увімкнув газ. Далі став над нею і повільно зафіксував погляд на відполірованому до блиску металі о очікуванні фатальної секунди-зустрічі з неминучим. Пройшло 5 хв. – нічого, спітнілі долоні, загашена від поту і сліз камфорка і цілий патрон. Аж потім згадав, що ще в школі збив капсуль і випотрошив порох з нього на саморобну ракету, яку ми запустили за гаражами.
Був понеділок. Вже понеділок. Вийшов надвір у літну ніч, оздоблену місячним сяйвом. Тихо, світло і прохолодно. І чомусь якось моторошно. Мабуть через невіднайдену зустріч з неминучим. Тіло і психіка у повному дисбалансі – у голові легко, судомить руки і гупає серце. Може закурити. Не курив більше 10 років від інтоксикації в гуртожитку на курсі десь другому. Вперто беріг легені для спорту, яким фанатів ще з малечку. Для спорту і толку. Зараз шукаю неминуче. Зміст – його нема. Змісту теж.
