Львів. Будній день. Восьма ранку. Церква Бернардинів заповнена прихожанами (як і всі інші церкви міста). Свято, чи що? Міліціонер коли проходить повз хрест, який стоїть перед фасадом, знімає фуражку. У Парижі навіть двірники розмовляють французькою. У Львові навіть мєнти – благочестиві львівяни.
В той самий час львівські онкохворі діти через донорську кров заражаються на гепатит. На тестування крові на антитіла кожного разу потрібно 200 гривень. Їх нема. Держава не в стані фінансувати всі медичні потреби (грошей не вистачає навіть на футбол). Зараження онкохворої дитини вірусом гепатиту майже гарантує смерть. В зв‘язку з цим у мене – відстороненого спостерігача – виникає питання: Якщо діти вмирають через нестачу невеликих коштів, а церкви переповнені прихожанами, то до кого вони всі там моляться?
Не схоже, щоб до Ісуса Христа, принаймні, у Нього певне виникає подібне питання, коли Він приймає душі тих дітей.
Я знайомий з одним уніатським панотцем зі Львова. Чудова, дуже освічена людина. Коли його дворічна дитина захворіла на рак, він звернувся по допомогу до колег по кліру. Допомогу він отримав духовну. Замість дати грошей йому повідомили, що всі хвороби в кінцевому випадку від гріхів. Дитина померла, можливо, за наявності грошей її вдалося б врятувати. Найдотепніше те, що цей досвід не спонукав нашого панотця до служіння. Він не став для прикладу волонтером в онколікарні, він у теології шукає вихід з безодні розчарування.
Теологія – прекрасна. Наша віра тотально діалектична і переповнена нетривіальними смислами. Редукція (спрощення) – чи не найбільший гріх проти неї. І в той самий час вона проста і чуттєво зрозуміла мов сльоза розчулення, мов крапля крові, мов відблиск світла на лезі.
Коли просунутий юнак, виконавши заповіді, звернувся до Христа з питанням: «Що ще?» Христос не сказав йому: проштудіюй том восьмий з повного зібрання творів неоплатоніків. Він сказав: возлюби Бога, ближнього і зроби жест – «роздай майно бідним».
Нині важко пояснювати християнство словами Христа, або діями християн. Спробуємо послатися на тих, хто творить сенс сьогодення. Коли салафіти сперечаються з дресированими мусульманами, вони кажуть просто: іслам – це джихад, й тим нема що заперечити.
Так ось: християнство – це крузейд. Це служіння в усіх смислах цього слова. Якщо ти християнин, кому ти допомагаєш, кому служиш? Що ти будуєш, або що руйнуєш? Саме за це йдеться в Євангелії: «Я кликав, а ви не прийшли, я просив, а ви не дали…» У відділенні дитячої онкогематології лежить маленький Христос. У київському слідчому ізоляторі №13 сидить Христос молодий. І вічний Христос з небес каже: «Хочеш послужити Мені? Послужи їм».
Якщо справжніх християн порівняти з футболістами (справжніх так само небагато, як і професійних футболістів), то нас – удаваних християн – можна вважати вболівальниками. Ми любимо Христа перед телевізором, або з пивом на трибуні стадіону, і ми ніколи не виходимо на поле.
Суть віри і приклад Церкви цікаві для нас і тим, що нині цивілізація стає гомогенною, мов Церква.
Особи, які категорично вплинули на церкву, а отже на світ не обов‘язково мали перебувати на верхівці церковної ієрархії. Св. Франциск все життя намагався триматися подалі від людей, не був Священиком й навіть правильно постриженим ченцем. Він змінив Церкву.
Ієзуїти мали величезний вплив на події, але Лойола вписав до статуту ордена заборону ієзуїтам обіймати посади в церковній ієрархії. Св. Антоній Печерський, який справді сидів у печері, вплинув на церкву та Україну не менше, аніж св. Володимир, який сидів на престолі. Мешканці пустель були не менш впливовими, аніж мешканці столиць.
Міністр охорони здоров‘я не здатен протидіяти фармацевтичній мафії, навіть якби захотів. А мікроскопічним групкам волонтерів іноді вдається.
Нині ВІЛ-інфіковані в Україні непогано забезпечені необхідним мінімумом ліків. Завдяки уряду? Ні, завдяки громадській мережі, яка об‘єднує активістів.
Президент України не може усунути Табачника. А будь-які двоє-троє студентів можуть, якщо поставляться до справи з таким самим натхненням, як ВІЛ-інфіковані активісти.
Поза сумнівом, обіймаючи високу посаду теоретично можна зробити багато доброго. Наприклад, придушити корупцію, як це вдалося Саакашвілі в Грузії чи братам Качінським у Польщі. Проте можливості високопосадовця часто обмежені більше, аніж можливості схимника. Скажімо, той самий Саакашвілі не може дозволити собі воювати проти московського імперіалізму, а мешканець схрону в горах Дагестану чи Кабарди – може.
Саакашвілі і Качінські – виняток. Активіст встигає розтратити всю віру, доки доповзе до омріяної посади.
Слово «політика» багатозначне, але передусім – це боротьба за посади.
Вихід в тому, щоб відмовитися від політики. Зазвичай логіка така: ми прагнемо знищити московські впливи в Україні, тому нам треба прийти до Верховної Ради, створити там фракцію, а згодом більшість і приймати проукраїнські закони. Тобто, спочатку ми безліч сил і коштів витратимо на саморекламу, на кілька виборчих компаній, а потім на боротьбу. Краще витрачати одразу на боротьбу. Приходити до влади через вибори – це поганий смак. Справжня влада – через служіння. Ті, хто нам служить – володіють нами. Більшовики розуміли це коли називали своїх бюрократів «слугами народу», а свого вождя секретарем.
Наші молоді люди забагато мітингують, пікетують, протестують, марширують – тобто займаються саморекламою.
Микола Коханівський взяв молоток (за прикладом Ніцше, якого називали «філософ з молотком») і відбив носа головному в Україні пам‘ятнику Леніна. Це було краще, аніж десять тисяч антикомуністичних заяв.
На щастя ситуація виправляється і дедалі більше хлопців і дівчат роблять щось конкретне. Коли вони при цьому користуються християнськими принципами (щоб права рука не знала, що робить ліва), то і не попадаються.
Суспільство одужує швидше за своїх лікарів. Навдивовиж багато людей відгукується на заклик допомогти дівчинці, яка була зґвалтована й підпалена у Миколаєві. Здають кров, перераховують гроші, здійснюють тиск на правоохоронців, аби ті не відмазали садистів. Один з активістів – Сергій Чаплигін – розмістив інформацію з закликом про допомогу в соц. мережах на сторінці інституту св. Фоми Аквінського. Цей інститут робить багато корисного в царині теологічної освіти. Редактор сайту інституту відписалася Сергієві з проханням «не засорять группу информацией, не имеющей прямого отношения к нашему институту или к новостям в религиозной сфере…»
Це відбиває позицію більшості українських теологів і кліриків: не треба псувати теологію милосердям, змішувати віросповідання і служіння. Ви, сироти, вдови, хворі і нужденні, не заважайте нам молитися Богу сиріт, вдовиць, хворих і нужденних!
Як я їх розумію, цих теологів, сам такий. Хоча іноді я зустрічаю тих, хто належить до несанкціонованого православ‘я і сповідує незареєстрованого Бога і знову починаю вірити.
Дмитро Корчинський,
