Ми живемо на неозорому полі домовленостей. Ми домовилися вважати державою групу чиновників і політиків, не зважаючи на ступінь їхнього долбо-йолбо. Ми домовилися вважати історичне лайно скарбами минулого. Ми домовилися, що народ у нас мудрий і працьовитий. Ми домовилися не називати війну війною, а зрадників зрадниками. Ми домовилися, що можуть бути революції без завершення, герої без перемог і перемоги без здобутків. Нарешті, ми домовилися, що у нас є майбутнє. Хоча всі, більш-менш притомні, розуміють, про яке майбутнє йде мова.
Серед молоді також багато розумних. Вони у все втикаються і дивляться на поле домовленостей тверезо. Дивляться на нього суто прагматично, як рільники на ріллю. Проте серед next-покоління часто-густо зустрічаються персонажі, котрі все ще сприймають домовленості як реальність. Така от архаїка. Персонажі щиро вірять, що домовленості (принаймні, найповажніші з них) базуються на чомусь намацальному, сповненому незмінності й самобутності. На чомусь, подібному до землі, води або ж гірського каміння.
Коли пояснюєш, що вони базуються лише на попередніх домовленостях, а ті, у свою чергу, на попередніших і так далі, наївні починають нервуватися. Вони думають, що їх дурять. Вони думають, що хтось навмисно «вибиває ґрунт» з-під їхніх ніг. Що навколо знову «таємна змова».
Бо ж їх, сарак, недобрі та корисливі люди переконали, що під ногами ціла купа того «ґрунту». Що в еру кочових смислів та плинних означень ми «стоїмо на твердому фундаменті». Тому наївні й далі злостяться і питають: але ж були, були ті титани, ті велетні духу, з котрих усе почалося?
Я кажу їм: велетні і титани були, проте насправді все починалося (й починається) на цвинтарях. Біля свіжої могили збираються спекулянти і домовляються. Вирішують, чи вигідно проголошувати щойно померлого титаном чи ні. Чи не вийде їм, бува, з цього збиток, або ж і повний титанік. Спекулянти довго сперечаються, розподіляють ролі й лише після того виходять до людей з плачами та риданнями: «Громадо! Ми втратили титана (варіанти: пророка, генія, героя, подвижника)!».
Поки титан був живим, вони й пальцем не ворушили задля нього. Але тепер вони всі записалися йому в друзі, учні та послідовники. Себто, вони домовилися і почався культ. Втаємничені у нього зашепотіли решті, куди саме нести гроші.
Подейкують, що більш як півтори сотні людей стверджувало або натякало, що саме вони стояли при одрі Шептицького, коли той відходив до Бога. Насправді ж, свідчать історики, владика залишив сей світ практично на самоті. Й де були тисячі посмертних шанувальників Франка, коли той повільно вмирав у брудному ліжку? Чи не останній приклад – Лишега, котрого не втомлюються нині славити ті, хто за поетового життя крутив йому за спиною дулі.
Також варто подумати про сотні подвижників, щодо яких свого часу не домовилися цвинтарні перемовники. Про тих, котрих побоялися проголосити титанами і геніями. Про тих, хто й після смерті лякав спекулянтів своє могутністю та енергією. Їх імен ми не знайдемо на полі домовленостей. Може, варто пошукати за його межами. Може, варто також повисмикувати з поля домовленостей бур’яни та припинити зволожувати його сльозами. Бо ж по розмоклому важко кудись дістатися.
І, взагалі, те поле домовленостей не таке тверде, як іноді здається. Протоколи вселенських угод ефемерніші за порожнечу. Епоха спокус змушує не лише нестійких зраджувати домовленості, здавати позиції та мігрувати на поля інших домовленостей. Адже у світі, де все продається і купується, домовленості давно перетворені на товар. Й не дешевий. Для збагачення варто лише стати володарем (відтак продавцем) товстої і масної домовленості.
Хтось зі спритних вже каже: «Овва!»
