Ветеран Артем Жицький родом з Черкас. З 2024 року чоловік проживає в Івано-Франківську, де поєднує звання фітнес-тренера й реабілітолога, допомагаючи іншим захисникам відновлюватися.
Про свою мотивацію, покликання та виклики реабілітації він розповів в інтерв'ю журналістці Фіртки.
Розкажіть трішки про свій шлях. Як ви прийшли до того, що зараз поєднуєте зайнятість реабілітолога і фітнес-тренера?
Якщо по-простому, то все почалося ще до війни. Як і в більшості людей, у мене були свої плани, цілі та мрії. Я займався професійно спортом, виступав на змаганнях, а згодом сам став тренером. Відкрив свої спортзали в Києві й Черкасах.
У мене були свої групи — і діти, і дорослі. Ми займалися бойовими мистецтвами, фітнесом, паверліфтингом. Були плани їхати на чемпіонати світу, розвиватися далі. На той момент у мене вже були спортсмени з розрядами, майстри спорту.
Але почалася повномасштабна війна — і в один момент усе це закінчилося.
І ви одразу вирішили доєднатися до війська?
Я пішов до військкомату вже наступного дня після вторгнення. Оскільки не мав військової кафедри чи досвіду служби, мене спершу не взяли. Тоді я пішов у тероборону, пробув там тиждень, але розумів, що хочу бути більш корисним.
Я щодня просив, щоб мені знайшли якусь посаду. Згодом з'явилася можливість пройти відбір на вакансію медика в один підрозділ (у мене якраз є медична освіта) — я його пройшов і почав службу.
Пізніше мене перевели до Івано-Франківська як інструктора. Так я пропрацював приблизно рік і звільнився.
А що було після служби?
Після служби почався найскладніший етап. До війни я будував свій шлях дев'ять років — і раптом цього всього не стало.
Мої зали фактично перестали існувати: деякі приміщення використали під військові потреби. Люди (тренери, діти-вихованці) роз'їхалися — хтось за кордон, хтось у військо. Повертатися було вже нікуди.
І найважче — це навіть не робота, а відсутність мети. Я десь пів року не розумів, що робити далі. Ми з дружиною багато їздили, і я дуже вдячний їй за підтримку й терпіння. Бо без близьких цей період пережити було б дуже складно. Був навіть час, коли я нічого не заробляв.
Як ви знайшли новий напрям?
Воно якось саме прийшло. Спочатку знайомі побратими з Івано-Франківська попросили допомогти їм у спортзалі — просто показати, що робити. Я погодився, ми кілька разів позаймалися, і навіть мені самому стало легше.
Потім почали вже приходити ветерани, хлопці з пораненнями — з ампутаціями, з різними травмами — хто б міг потренувати їх. І тут мені стало зрозуміло, що це вже не просто тренування, а реабілітація.
Спочатку нас було кілька тренерів, які погодилися працювати з такими хлопцями. Але багато хто відмовився, бо це безкоштовно. А я в цьому побачив свою соціальну роль. Після військової служби я знову міг бути корисним — допомагати хлопцям відновлюватися.
Що для вас означає ця робота?
Коли сам брав участь у боях на війні, то розумів що я захищаю і заради чого. Коли ж працював інструктором в Івано-Франківську, то ця посада мене не дуже задовольняла, адже це не та активність, як на фронті. Проте я зрозумів, що передавав знання, які реально допомагали іншим вижити.
А коли звільнився, то було відчуття, що я не знаю, що робити ні для себе, ні для сім'ї, і нікому не можу бути корисним.
І тут з'явилися ці хлопці. Я знову відчув, що можу бути потрібним — уже тут, у тилу. Зараз у мене є групи ветеранів, вони займаються кілька разів на тиждень. І так, це безкоштовно.
Я тренував ветеранів, покращував їхнє ментальне й фізичне здоров'я, а вони виконували все без скарг, не зважаючи на біль чи складність. Вони таким ставленням до спорту й до життя мотивують мене також. Я треную їх близько двох років і деякі з ветеранів уже є чемпіонами світу.
У чому різниця між фітнесом і реабілітацією?
У медичній реабілітації є три етапи. Перший — післяопераційний, коли з людиною працюють лікарі, фізіотерапевти.
Другий — коли її поступово повертають до самостійного життя після ампутацій чи поранень чи, до прикладу, готують до протезування. Тут допускаються легкі навантаження під наглядом лікаря. Цей етап може займати кілька місяців.
І третій етап реабілітації — це вже довічний. От саме ним наразі займаюся. Хоча раніше я працював в обласній лікарні майже рік в ерготерапії, тобто займався другим етапом реабілітації. Та все ж для мене ближчий є третій.
По суті, навіть звичайний фітнес частково є реабілітацією. Бо більшість людей мають певні проблеми: сутулість, перекоси, затиснуті м'язи. Якщо це не враховувати й просто тренувати людину як «здорову», то з часом проблема лише погіршиться.
Тому я використовую реабілітаційний підхід у всіх тренуваннях.
Чи є історії тренувань ветеранів, які вам особливо запам'яталися?
Таких історій дуже багато. У цій справі з тренуваннями головне — системність. Від разових ретритів і майстеркласів більше користі в нових знайомствах чи уміннях, але для результатів потрібна постійна робота й правильний підхід.
Тренуватися ми завжди починали не заради участі в якихось змаганнях. Ні, кожен з ветеранів хотів почуватися повноцінним, сильним. А вже після якогось часу хлопці ставали впевненіші, досвідченіші. Тому багато з них себе починали реалізовувати на змаганнях, бачили спортивну спільноту, що підтримує, круту атмосферу. Тоді ж приходить і бажання виграти — і ми вже готувались з ними з прогресією на змагання.
Був, наприклад, хлопець, який після повернення з війни не хотів жити. Дружина буквально змусила його прийти на тренування. Він спочатку мовчав, ні з ким не спілкувався. Просто був поруч, спостерігав за іншими ветеранами. Потім почав потроху включатися, тренуватися, посміхатися нам. Через пів року сам запитав, чи можна поїхати на змагання. Тоді виступив і програв, звичайно, свою першу спробу.
Зараз він уже понад рік продовжує цим займатися, бере участь у різних змаганнях, має досягнення і перемоги. І найголовніше — змінився його стан.
Є й інші цікаві історії?
Є і такі більш життєві історії — коли хлопці жартують, підтримують одне одного. Наприклад, навіть у складних ситуаціях вони знаходять привід посміятися. І це дуже важливо.
Який головний принцип того, що людина завершила реабілітацію?
Як я казав, третій етап реабілітації — довічний. Спорт потрібен усім, бо від цього залежить наше здоров'я.
Водночас здоров'я — це обмежений ресурс, який ми можемо лише підтримувати на тому рівні, якому він є, аби лише не погіршувати. Покращити ресурс не вийде, тому завдання полягає в тому, щоб тримати його в рамках.
Таким чином, реабілітація для військових стає завершеною тоді, коли не потребується допомоги інших в цивільному житті — коли ветеран знайшов роботу й дохід, має зацікавленість чи хобі. Часто ж проблема полягає в тому, що людина після фронту не знає що робити зі своїм життям. І якщо людина знаходить себе — це і є результат.
То відновлення ветеранів є вашою найбільшою мотивацією?
Так, але це взаємний процес. Я їх мотивую — вони мене.
Наприклад, я ніколи не любив бігати. Але почав — це було важко. Зараз же спокійно бігаю по 10-15 кілометрів. Я щось роблю — хлопці це бачать і теж починають. Вони досягають результатів — і це надихає мене ще більше.
Це така взаємна підтримка, дух змагання, жага до перемоги, які треба в людині розбудити. Тому бажано займатися в групі. Бо індивідуальний підхід — це більше про відточення техніки, а групове заняття має ментальний і соціальний аспект. Новачку в нас одразу допомагають всі, самі ветерани тоді йому підказують і працюють з ним, окрім мене.
Тоді є оцей вогник бажання, як-от заробити гроші, пройти курси, відвідати тренінг, стати крутішим, стати спортсменом. У мене є ціль, аби хлопці поїхали на Паралімпійські ігри, адже це зовсім інший рівень спорту.
Наскільки важливо зараз створювати окремі простори для ветеранів?
Такі простори безперечно потрібні. Це місце, де ветерани можуть бути серед своїх, де їх розуміють без пояснень люди з тим же досвідом, втратами й переживаннями. Чим більше цих центрів — тим краще, бо ветеранам треба десь збиратися і щось робити. Окрім цього, це корисно для нових знайомств, де люди можуть одне одному чимось допомогти.
Але є інша сторона. Не менш важливо навчити цивільних правильно ставитися до військових. Бо проблема часто не в тому, що немає просторів, а в тому, як суспільство сприймає ветеранів. Вони не хочуть жалю. Вони хочуть нормального, рівного ставлення.
Які у вас зараз є плани на майбутнє?
Нещодавно я створив громадську організацію «Поза межами». Моя мета — щоб ветерани були незалежними: фізично і фінансово. Окрім спорту, потрібне заняття. Ми вже запустили перший захід з навчання в IT разом із партнерами — після курсу за бажанням люди можуть отримати роботу.
Також хочу розвивати навички публічних виступів у ветеранів — це важливо в сучасному світі й цим можна виділитися. І ще одна ціль — створити навчальні програми, щоб самі ветерани могли ставати тренерами й працювати з іншими. Бо тренувати військових повинен теж військовий.
Зокрема, планую організувати в Івано-Франківську комплексні змагання, де ветерани та цивільні будуть у спільних командах. Це допоможе краще розуміти їм одне одного.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
