Кореспондент ВВС Фергал Кін відвідав похорон десятирічного Микити та його шестирічної сестри Кароліни, які загинули після обстрілу Маріуполя минулого тижня.
Родина повідомила ВВС, що хоче, аби їхню історію почули.
Це один із тих випадків, коли свідок, розповідаючи про війну, почувається особисто присоромленим від жорстокості конфлікту. Так, начебто, усе людство було скривджене несправедливістю, якої зазнала одна родина.
Біля могили спершу лунав тільки звук вітру, що дме поперек поля з врожаєм, і тиха хода сусідів, які зібралися, аби поховати двох дітей.
Потім під'їхав фургон. Труни обережно витягнули й поставили біля підніжжя могил. Діти - десятирічний Микита та шестирічна Кароліна - не виглядали мертвими, здавалось, що вони заснули.
Як тільки їхня мати Тетяна здійняла гучний крик, туга охопила натовп. Її голос дав волю печалі, гніву, подиву - всьому, що може виразити жінка, в якої двоє дітей загинули під час війни.
"Маленька помічниця"
Микита провів своє життя в інвалідному візочку, страждаючи на церебральний параліч, і не в змозі самостійно себе нагодувати.
Його молодша сестричка Кароліна була маленькою помічницею родини, вона постійно допомагала бабусі Любові Василівні, яка доглядала за дітьми протягом дня.
5 вересня, за декілька годин до оголошення про припинення вогню, пані Любов перебувала у своїй квартирі, коли раптом почалися обстріли.
Під час цієї війни обидві сторони розмістили зброю та снаряди у районах, де живе цивільне населення. Як і у будь-якій війні, я писав про інтереси невинних і непричетних, які стали другими на шляху пріоритетів військовослужбовців.
Коли почалися обстріли, пані Любов намагалася перевести дітей у підвальне приміщення в іншому будинку. Штовхаючи Микиту в його кріслі та Кароліну, яка бігла поруч, вони кинулися через двір. Вона згадує шиплячий свист снаряда, який наблизився. А потім земля здригнулася.
Жінка каже, що коли вона тримала свою онуку Кароліну, вся її ліва сторона була розірвана.
"Я була в шоковому стані", - пригадує вона.
Пані Любов поранили у руку, а в її вухах дзвеніло від шуму вибухів. Але якимось чином вона змогла дістатися разом із дітьми назад до квартири. Кароліна вже була мертвою, Микита постійно втрачав свідомість.
"Микита все ще був у своєму інвалідному візочку. Це було неймовірно важко. Кров була всюди", - розповіла пані Любов.
Прийшли якісь військові. Микита теж вже був мертвим, і тіла дітей забрали. Пані Любов відправили до шпиталю. Пізніше вона скаже мені: "Я не знаю, як це пережити. Їх образи постійно переді мною".
Мовчазне спостереження
Три дні потому я бачив її знов на могилі онуків. Її плач змішується з плачем її доньки.
Бабуся Любов Василівна каже, що вона у полоні спогадів про смерть онуків.
Неодноразово вона запитує: "Боже, чого ти забрав їх?" Перед тим, як труни поховали у могилах, мати Тетяна нахилилася до кожної дитини, тихенько шепочучи їм, її рука поправила їхнє волосся, так, наче, вони все ще могли чути її слова ніжності.
Потім, охоплена горем, вона впала, жінку винесли. До кінця процесії залишались тільки батько і кілька сусідів та бабуся, яка мовчки сиділа навпроти могили.
Режим припинення вогню повинен завершити випадкові смерті дітей - таких, як Микита і Кароліна. Але для їхньої родини перемир'я - лише порожній звук.
