Чим зрілішою стає особа, тим менше вона погоджується з тим, щоби її били. Чим зрілішим стає суспільство, тим більшим стає узагальнене небажання бути битим просто тому, що так заведено.
Відхід від насильства – це природний шлях еволюції суспільства. Українська революція останніх днів побудована власне на таких базових речах. Вона саме так і вибухнула – як заперечення системного насильства.
Виявляється, що насильство, на якому вибудована теперішня державна система, уже не може бути атрибутом держави. І у спротиві цьому – найбільший сенс тих змін, які озвучив український грудень 2013 року.
Здається, що й сутністю європейських намірів переважної більшості українців було саме це заперечення насильства. Бо ж уже давно не йдеться у нас про всілякі пляжі і коктейлі, про автомобілі і декоративне садівництво. Йдеться про те, щоби можна було бути не битим. Йдеться про можливу відсутність страху битим бути. Якщо не буквально, то в якийсь інший спосіб, але все одно дістанеш.
Всі ці пологові будинки, дитячі садочки, школи, армія і університети, всі ці контори, де тебе б’ють безконтактним методом, уся ця структура, в якій постійно справджується кругообіг биття в природі…
Оболонка доброзичливості надто тонка, щоби підтримувати свій натяг власними зусиллями. А у суспільстві, де закони сили стають нормою, вона може порватися дуже легко. Але ж є безліч слабких, тобто правильних, які хочуть почувати себе людьми навіть у такій ситуації. Почуватися людьми, котрі є самодостатніми і гідними без того, щоби змагатися у вимушеній боротьбі із тими, хто здатен тільки бити.
Це і є зрілістю.
Все останнім часом було абсолютно не так. Жодного натяку на зрілість, суцільна жорстока дитинність.
За кілька останніх років в Україні була сформована етика (і естетика, що не менш важливо) підліткової колонії у найгірших традиціях радянської виправної системи. У певному сенсі ціла країна перетворилася на велику кримінальну зону. З усією ієрархією, звичаями, правилами і побудовою стосунків. Все йшло згори. Дивовижне і патологічне зрощення зонських розкладів з державним апаратом і суспільним устроєм могло здивувати навіть путінських чекістів – Україна, як чорна зона, де, на відміну від червоної, панують блатні, а не адміністрація.
Чорною зоною Україна стала за останні роки вповні. Закон сили переважив тут все. Биття заради дотримання ієрархічної масті поширилося на цілу країну. Подібного узаконення криміналу важко знайти у реєстрі історичних аналогій. Від того, як зайдеш на хату, залежить місце на нарах і міра того, хто буде бити тебе, а кого бити – дозволено тобі. Діють страшенно архаїчні домовленості феодальних часів. Недаремно найважливішим лозунгом кількарічної давності було цинічне запевнення на фені – Україна для людей.
Тож українська революція цих днів полягає у тому, що на цій зоні є різні інші люди, які – всупереч фені – себе таки вважають людьми, які вже не хочуть отримувати місце біля параші, які вже не згідні бавитися у ці дурнуваті тюремні розклади, бо вся ця блатна героїка – не для них. Їхні світи набагато ширші від лагерного бараку. Романтичні сюжети тюремних балад вже не можуть замінити їм образу складного і доступного світу.
Серед цих повноцінних людей є лохи, дебіли, ботаніки, бездомні, гомосексуалісти, паралітики, мусори, очкаріки, які хочуть жити не за блатними розкладами. Вони навіть можуть самі собі дати раду, ні в кого не забираючи подвійне масло до хліба.
Просто не треба нікого бити. Особливо – по голові, бо мозок живої істоти - то чудо Боже.
Тарас ПРОХАСЬКО, ГК
