Дана історія є видуманою (і це логічно) і немає нічого спільного ні з самим автором, ні з друзями, знайомими і воріженьками. Тому, без зобижань і сумнівних бажань.
«Є-зжай, Стьопа, працювать до Льова, єзжай, пока в тобі остався крапаль «дєрзай», - наказово прошипіла дружина Ліза Стьопі. - Всі мужики нармальні нє прасрут Евра дві тишчі двінадсцить – не лише тока па тєліку – он Зіньки мужиньок давно удрал в Харьков їй по шубу на зіму, как мінімум»
« А шо мені там робити, як робити ?» - парирував Стьопа, лежачи і вчитуючись, при включеній в білий день лампі, в середномірні літери телепрограми на багатообіцяючий місяць червень».
«Як шо робити !?? – ледь не підскочила дружина. - Дєньгу заробляти ! То шо я по-пріколу вибігла за тебе, не дєлає тебе, нєдадєлоного, автоматічно прікольним мужичком, а мою житуху с тобою прікольную тєм паче. Ти шо собі возамніл, козаче ?»
Ліза різко припинила млинкувати бігуді на голові, і не менш різко з дивана вскочила на ноги, які, до слова, в неї поставлені були не зовсім прямо. Але то була не її провина, а її провина, як вона вважала, полягала у тому, що вона вже довший час не могла вивести ненаглядного мужинька свого Стьопу із меланхолійно-флегматичної мало працездатної, як вона називала, «лакальки», після того, коли їй таки вдало вдалося вивести його із однотижневого запою з нагоди наростаючої «глабальки».
«Я з тебе зроблю наконєц мужика чи нє !» - згримасилася так вона, що якби Стьопа хоч на мить відклеївся від своєї газети, то певно би злякався за ціле своє життя з нею і без неї.
«Мужика з мене зробила не ти, а Олька-петеушниця, шістнадцять з половиною років тому. Точніше, гм, двадцять два» - крадькома зиркнув на неї.
«Так, Стьопа, - склала руки в боки, вже напоготові…, - або ти шота придумаєш, як нармальні дєньгі заробити, як падабає нармальнаму мужику, шоби я могла бліснуть гордастю перед зєркалом, тобою, людьми, і за себе, і за тебе, і за всіх наших, - симетрично вигулькнула ніжна сльозина з її очей, - або ти труп» - асиметрично пролунало мело(драмою?)дикою нежартівливою.
«І шо ти зробиш зі мною ?» - байдужно прорік аніскільки не розчулений Стьопа.
« Як мінімум… - піду від тебе, падаль гнила. Піду до сосєда, до Мішки Пончика, Ігорка, Любка, до іншого, кого ти, тупіца, не знаєш.., або вапшє до всєх – шоб ти, гадіна, горів від сраму в ліхарадці. Це тока мінімум, казліна !».
«Тільки через мій труп». – пробурмотів Стьопа.
Ліза вогненним вихорем помчала на кухню. А Стьопа насторожено прислухався до дзенькання лез ножів, як він з холодним потом на лобі і характерним гарячим літнім запахом з-під волохатих пахв рук підозрював. Читати більше не хотілося і не моглося. Світло в лампі автоматично погасло. Тієї миті Стьопа вкотре вимушено пожалів і заповажав Лізу, і поки повага в тандемі з жалем не розчинилися в спритніших за жіночі чоловічих руках, вдався до роками перевіреного плану дій.
«Лізо, Лізонько, котю, вгамуйся, бо накоїш лиха, не дай гоже такого, Лізо…» - випрохував він, пасучи Лізу, таке враження, вже готову з несамовитістю ображеної «альфа-самки» атакувати свого «бета-самця» Степана.
Стьопа ліпше за Лізу знав, що робить. Він за чотирнадцять років подружнього життя, ще не всі знав ерогенні точки на її тілі, та добре знав про місцезнаходження психологічних точках в її голові. «Філолог у відставці», купу разів дивувався, звідкіля у неї, простої селянської вас-точно-українки, такий бурхливий потяг до оклично-правильної солов’їної під час пікантних справ ( і навпаки, повна зневага у побуті), які все рідше й рідше відбувалися у них. Бувало, вона так заводилася від цих «басо-бархатних» «Лізо», «Лізонько», що годі було чимось легше на неї вплинути, ніж невигадливим відмінком у найневигадливішій позі. Щодо питання чи ролі в їхньому житті - «пози», то і його, і її улюбленою – була «амазонка». А найкращий афродізіак – для Стьопи – то не було «Степане», а настінна криптокарта «земель амазонок»: Полісся, Приазов’я тощо, розфарбовані яскравим червоним кольором. Він не знав достоту, чи здогадується Ліза, та ліжко було таким чином повернуто, щоби під час, до і після екстазу, погляд Стьопи довго не блукав історією і географією відчуттів. І хоча зараз то не був «пікантнік», ні пікнік, але Стьопу було не переконати, що то був побут, а не своєрідний секс із Лізою.
Ліза, немов за якимось заздалегідь навіть не Степаном продуманим сценарієм, розм’якла і знизила вістря кухонного ножа. А Стьопа, немов одухотворився від самого тільки погляду на цю картину, карту амазонок, і карту Євро-2012, «типологічно» розфарбовану кольорами країн-учасниць.
Передостаннє ласкаве, справді ласкаве і фонетично, інтонаційно правильне речення, яке він почув від Лізи, було: « Чому Львів, а не Харків, Степанку ?»
«Бо там, моя рибонько, ближче до нас Європа. Ти ж мене хочеш бачити – яким ! » – величаво відповів Степан, та й чмокнув на прощання Лізоньку. А вона його солодше, ніж він її.
«Повертайсь Е-вропейцем, Степане». – останнє ласкаве усмішливе слово Лізи.
«Менше дивися СТБ». – Степан швидко пожалкував за свій філологічний кпин (вона ж до нього «без пріколів», але звучно каятися не мав часу).
На нього – ну, не на нього єдиного – вже очікував плацкартний вагон з маршрутом до Львова. Дорогою Степан багато думав. Думав про різне, хоча посутньо про одне і теж. На хвильку він зазирнув до своєї спортивної сумки, де «підкупленим ревізором» надибав дві пачки презервативів(і передчасно пошкодував, що не чотири-п’ять) мисливський ніж, водяний пістолет і лижну маску – про всяк випадок. Саме цей «випадок» нуртував Степана, ніяк не давав йому спочити в некомфортабельному неєвропейському потязі, ні сном, ні дрімотою, ні банальною грою на мобілці.
Морфей впіймав Степана несподівано. А наснилося ще більш несподіване. Ніби він, Степан, «кохається» з якимсь чудовиськом, що збіса нагадувало якесь то, що із фільму «Чужий» - Степан не пам’ятав точно, яке, та знав, що Сігурні Рівер його замочила безпощадно. Це і заспокоїло Степана, почасти. Бо не почасти турбувало те, яким нетривіальним способом, він Степан, «нармальний пацик», без особливого задоволення в сні з тою потворою… Та хоч би яким, сам вже чого вартий факт, що то монстр !..
А у місті Лемберг, в річищі святкової європейської атмосфери, вже було не до самоаналізу. Тут не могло бути жодного «отельства», ніяких «бути чи не бути», звичайно – бути, звичайно, бути європейцем – і знав він добре, що для цього потрібно, щоб зайвий раз не згадувати Лізоньку.
А вже за якусь недовготривалу часину Степан стовбичив скраю автошляху М 06 - шляху, як відомо, міжнародного значення на території України. До стадіону «Арена Львів» було недалеко і рух був пожвавлений головно в цей час іноземцями, на це і розраховував підприємливий з копняка дружини Степан. Обрізані ледь не по самі вершини стегон «варьонкі», які він був привіз в 90-му році з Югословії, бутси, без двох корків на правій і лівій, Оdidos, куплені на базарі в якогось молдавана далеко не за безцінь, барвисті до колін гетри, швидше за все жіночого чи унісекс фасону, футболка футбольної національної збірної з цифрою сім на спині і також національних кольорів кепка без цифри, темні окуляри і елегантна еспаньйолка, щоб там, потім у Європі, більшість іноземців, не думали собі, що українці, то якісь «сплашна йолка», йолкі-палкі.
Отак Степан турбувався за імідж України, і трошки більше за себе. З шиї до пивного пуза звисала «дошка-об’ява» із аерозольним написом на інтернаціональній мові «$EX ME». Аж серце солодко щемило, бурхливо калатало при згадці, що він обрав цивілізований і цивілізаційний напрям відносин, а не той, як дехто, – брудний, аморальний, незаконний і неприйнятний в цивілізованих суспільствах, забував все активніше про лижну маску і водяний пістолет. Більш кайфово робилося лишень тоді, коли знаттєлюбні іномарки з іноземними і одноплемінними номерами (для порівняння, крутіші і дорожчі) пригальмовували біля нього, одначе на протязі цілої години так і ніхто предметно не зацікавився гостинним прагматиком Степаном, навіть не спитав, котра година. Степан бува почав вже подумки еволюціонувати в зворотному напрямку, згадуючи про маску, ножа і водяного пістолета. А на третю годину вселенського відчуття марноти, встиг запаленіти справдешньою зненавистю до всього західно-і центральноєвропейського.
Та твердоти наміру ще не полишав. На випадок форс-мажору, як то недоброзичлива чи агресивна поведінка іноземців, він не буде вступати у відкритий конфлікт з ними, він просто повідомить, що він зі Швеції і його темперамент не розхитати докорами і образами – тим самим убезпечить себе і – головне – свою державу від «ганьби», а Європу – круто підставить, відомстить за глобальний ігнор (YES !), вони ж ще всі там, тіпа ЄС. Якщо трафляться шведи, хоч вони мали би більше в Києві тусуватися , де грає і де розташована їхня збірна, то не буде він віднікуватися від своєї «шведськості», а висадить тих – вірна політика каналу СТБ – Е-вропейців по саме «фе», скаже, що він з Африки, Північної, чи може Центральної, не знає ні шведської, ні англійської, німецької чи французької – і не зобов’язаний знати, нічого і нікому не зобов’язаний, африканець Стефен, лише собі і своїм обставинам. Отак, шоб знали, як зволікати і ви*обуватися.
Сповнений і рішучий помсти вже негайно, будь-яким способом, неждано-негадано Степан злагіднів, коли уздрів як біля нього плавно зупиняється рожевий кабріолет, а в ньому – дві миловиді і жіночно багаті німкені, яким десь трохи за тридцять, в тіснуватих футболочках, символах їхньої збірної.
«How much U baby?» – усмішливо спитала та, що була за кермом. Та, що була опліч неї, також приязно-зацікавлено усміхалася.
«Ділові дівки, відразу переходять до справи, не забуваючи при цьому по-жіночому усміхатися – люблю Європу»- на радощах співала душа Степана.
«One thousand bucks a minute» - гонорово виклав Стьопа, підглядаючи у словничок і записочки-настанови від дружини.
«…А minute ??» « …One thousand ?? » - воднораз миттю перестали усміхатися дівчата, чи то пак жіночки. «Zu teuer, zu teuer » – погоджувалися одна з одною німкені.
«No man. Oversellimg. We are sorry. Good luck» - вони йому вдруге і востаннє в унісон напрочуд приязно і трохи співчутливо усміхнулися, і віддалилися на колесах.
«Good fuck» - краще би побажали, правду кажуть, шо та німота то до гріху скупа нація», - не бажав їм Степан гарної прогулянки Львом, не бажав. Але не полишав…
І знову почуття до Є почала полюсами видозмінюватися, коли на горизонті появилася інша іномарка з іноземними номерами, не кабріолет і не така салонна, як попередня, зате… (і тут Стьопі стало трохи двояко, як би сказати) з двома прапорами – один – португальський – ближче до капоту, інший –український – ближче до багажника. Машина різко мертво загальмувала, майже без інерції, незважаючи, що котила не настільки повільно. Степан ще притомно не знав, чому, але він вже проковтнув гіркий і в’язкий клубок слини. З рамки відкритого вікна автівки невідчепно в’їдливо і осудливо дивилися чотири пари чорних чоловічих очисьок і таких самих пик:
«Свиното, ти шо позориш свою країну ? Ти шо, курви сину, робиш ? Тебе чим гобнути раз по голові ?»
«What ? Excuse me ?.. Ай дур нот андерстенд ам швіден фром…» - миттєво Степан згадав про переваги європейського вектору стосунків, навіть за ті соті секунди палко полюбити встиг, а про словник забув.
« Він швіден фром», - каже чоловічина в машині другому. «То не наш дибіл».
«Точно Грицю в них форма така як в наших. Слухай, Грицю, може підвезем його, підбриєм троха пацана – заріс виджу…» - хижо подивився на Степана, знав би той, що земляк.
І хоча серце Степана йойкнуло не тихо, видати себе він не смів, і зганьбити теж не смів, навіть тихо – заповзявся активно витрухати з кишень монетну «мєлоч» і прохально жменьками звертатися на «швіден» до «попутників». Попутники тільки відразливо і гіркотно обвели його поглядом, відтак годі було вже боятися, що довкола пальця в найближчому майбутньому.
«А я думав, шо на півночі криза менша, ніж на півдні – грьобані масони, до чого швіта довели, ти сі подеви !..» - скрушно захитав головою мужик в машині.
« Гітлера треба, ніде нема порєдку !» - виміг інший.
«Та нашо Гітлєра, подивися онде на Білорусію, на москалів… Азербайджан, Казахстан… - там всьо є: робота, гроші, бензина дешева !.. А тутка ?.. А швед хай собі знімається, поки його не вмаслає хтошь файно, їдем з миром – не позорь, Николо, вуйка Тейшейру».
Незабаром зникли і ті з полегшеного поля зору і стверділого поля світогляду Стьопи. Минали одна за одною автівки, і жодну більше не догнав прокльон Стьопи. Ні ! Його помисли кружляли вже не довкола доречних машин на дорозі, а довкола слів землячків про Гітлера, Білорусь, москалів, Азербайджан і Казахстан. І не мав гніву в серці Степан на земляків своїх, Николу і Гриця, не мав. Не зміг навіть відволікти яскраво-барвистий автобус, на кшталт дива-колесового Кена Кізі і Ніла Кесседі, часів кадансу хіпі, з життєрадісними і галасливими помаранчевими голландцями «на борту», які, між іншим, дещо зацікавленіше придивилися до чоловічка з саморекламою, та й навіть вони - не більше того. Втім, це не стосувалося іншого голландця – на масивному чорному джипі «BMW», що трохи відставав від того автобуса.
«Ну, нє-Є,Є-вропо», - безапеляційно подумав Степан – « Ше цього мені не вистачало…- вже всьо попробував на світі, навіть в голодні студентські роки з козлом в спортзалі і з мішком в коморі, а з тим козлом-мішком принципово не буду».
« One thousand Euro». – несподівано промовив голомозий чолов’яга середніх літ, в рожево-фіолетових сонцезахисних окулярах і оранжевій футболці.
« …a minute ?..» - округлилися мимовільно очі в Степана, як і відбулися інші мимовільні гормональні припливи і відпливи.
«Тhree minutes» - уточнив помаранчевий голландець на чорному джипі.
Степанові нічого не залишалося як згадати давню приказку про те, що «один раз – то не аж, аж…», сучасну народну приказку, що в цій країні …ас тільки чувак з Банкової, …що ми рухаємося в Європу, а відтак – конче мусимо толерувати людей всякої орієнтації і іншого однакового ґатунку, навіть, якщо інколи через власну ж…пу. «І скажу Лізі своїй правду – ото її висаджу !» - все було вирішено. Утім, залишалася лише одна маленька і неістотна дрібниця.
« Ту совзендс євро за хеве». – про словник забуваєш назавжди, коли лине мова тіла.
« Half… Ok ?»
« В смислі, півтори ? Ну, добре. А скільки разів ?..»
« You’ll see» - очевидно, добре знався на мові тіла і голландець.
« Ху актів, ху пасів ?» - напружився Степан.
« U passive, of-f course» - відповів іноземець.
Лице Стьопи залилось кров’ю миттєво, такого попустітєльства він не міг стерпіти.
« Tу тисячі, - показав йому ще й на пальцях, - або геть, виродку, ворожий збоченцю, з нашої землі !»
«Two. Ok». – дещо налякано кивнув чужоземець.
Стьопа, спершу позволікавши, а потім замалим не з розбігу застрибнув на заднє сидіння джипа, викинувши на землю «оголошення».
Вони довго не їхали. Пунктом призначення виявився дряхлий і гнилий панельний будинок в районі Сихів. Однокімнатна квартира на шостому поверсі виявилася ще більш «модерною».
«Ото лохи ці європейці, ото розводить їх наш голожопий народ» - з відразою відразу подумав Стьопа, чи то просто у передчутті неорганічних і, мабуть, малоприємних для чоловіка взаємостосунків, він так просто себе їжачив, підсмілював ?..
Раптом погляд Стьопи нагострився, на стіні, двома верхніми кутами квадрата, провисав агітаційний плакат заочно знайомої йому людини. Як філолог, хоч і відставний, Степан був зобов’язаний знатися на внутрішній політиці, і тому в нього не виникало йоти сумніву, що спідлоба, в манері недозрілого, чи перезрілого, ящера, якому сімдесят років тому прищепили хвоста, розглядає його один відомий західноукраїнський ультранаціоналіст, котрий, якщо не помилявся Стьопа, балотуватиметься цьогоріч до Верховної Ради від цього округу, Сихова. Соромно стало Степанові тут же, дуже, дуже ультранаціоналіст зорив на нього, надто осудливо і загрозливо, аби було стерпіти без покаяння той геройський погляд арія, мовби посталого з арій гера Вагнера.
Степан відійшов трохи вліво, та це нічого не змінило – нац все одно безмилосердно колов його дистанційно; тоді Степан спробував із правого боку кудись підступитися – та той, таке враження, лише дужче наїжачив свою пику, втім, якісь нотки грайливої голубизни в тих пульках проглядалися... Ніде вже було у малій обмеженій кімнатчині діватися від всевидячого молодого голомозого і такого перспективного в цих краях політика, тоді Степан нічого кращого не придумав, як постановив собі під час того… - як воно називається… ? - ну, того, стиха декламувати вірш, який у важкі хвилини-години завжди був у поміч йому, «За Україну» - аби предки простили, майбутні покоління віднеслися з розумінням, а молодий настінний політик трохи розслабився. А сам він – знав, хто ворог ! Поміж тим, не давала «робочого спочинку» думка, чого б це раптом той фламандець квартирує в хаті, очевидно, націоналіста суворо-бандерівського штибу ? А може навіть – то хата самого ?... Дивитися на стіну Степан боявся. А може, той фламандець чи голландець - якийсь брейвік ? Їм же там дах їде пахлєщє нашого… Може, сказати, шо я швіден, і брейвік і апельсин – одної раси, у сенсі, групи, гілки, германської чи якої там, може, це хоч врятує, в разі…
Про найгірше Степан не хотів думати, тому знову зосередився лише на поганому, то мовчки, то впівголоса матюкаючи «Джоконду» за настирливість, голландця за ненаситність, себе за … просто так, світ – за тотальну голубизну.
«Is that your first time ?» - пустотливо спитав «апельсин. «Don’t worry, everything will be all right».
«Фест, фест», - роздратовано відрізав Стьопа. «Давай, педрило клятий, за діло, не звизди багато – я клянуся, шо помщуся вам усім за геноцид нації – нацик свідок», - та й хутко з нервами і шумом скинув шорти, і нагнувся вичікувально відповідно.
Коли той вже намірявся спізнати всю цнотливу широту Степанової ду... душі, Степан жестом цезаря спинив експансіонера. Достав із «секретної кишеньки» рюкзака вазелін, із загального сховку презервативи, не врочисто вручив зайді і промовив: « Тільки вітчизняне ! (Забув сказати «обирай») І натягай не менше трьох – американських, голландський гоме, виродку, гнобителю заморський».
Не думав і не гадав Степан, що час здатен настільки сповільнюватися, що хвилини вміють підступно маскуватися під години і навіть доби – а він, майже сорокарічний вуйко, вважав, що молодість, незрілість швидко минають, а тут тобі – на – ціла вічність, лиш би вставляло ще й по-іншому трохи, або й він не трохи… Заколисувало, гамувало єдине: колони на малюнках шелестких банкнот, що несамовито стискалися руками Степана, і не стиха, вголос, деінде зі вставними «руськими епітетами», вірш, лунка поезія, на відсіч ворогам землі, яку Стьопа заприсягнувся не відкидати в непрості часи, для нього і землі.
………………
Вперед же, браття!
Наш прапор має,
І сонце сяє
Нам в очах!
Дружний тиск,
Зброї блиск,
В серці гнів
І з ним свобідний спів:
За Україну,
За її долю,
За честь і волю,
За народ!
Було згадав Степан, наостанок віршування, про маску і водяний пістолет, але занадто пізно і надто сильно він був розвіршувався. Та ось, коли, як здалось Степанові, йому мало-помалу содомія почала приносити дивіденди не лише у ролі, так би мовити, ресурсно-матеріальній, а й фізіологічно-матеріальній, він за зігнутою спиною почув екстатичний крик «істинного голландця»: « ШАХ-ТЬО-Р ЧЄ-Є- М-ПІ-ОН-Н-Н !!!». А з ним і якийсь моторошний тріск в jzопі – своїй, звісно Ж.
Дорогою від Льовова, Стьопа багато не думав. Голова була пуста, натомість звільнилося незліченно більше для однієї гами почуттів. Пасажирка автобуса, що наминала апельсин природно не відала, що неабияк ризикує, хрумкаючи фруктом перед чиїмись «ситими вдосталь» очима. В серцевині того фрукту зібралися нерозривно всі «фрукти» Стьопині: від помаранчів славного і чемпіонського краю Донбас, до прямопов’язаних фруктів славних часів 2004. Ні в чому не повинним голландцям (чи таки повинним ?) дісталося на горіхи від Степана теж. Щоправда, жоден із «постраждалих», крім горе-пасажирки, про це не дізнався. Благо, в Стьопки була купка шелестких купюр іноземного походження, яка, як наслідок наслідків, трішечки здрібніла. Трішечки.
Тривав другий тайм фінального матчу ЧЄ-2012 на Олімпійському стадіоні в Києві. Повним ходом тривала телетрансляція. Дві не розкорковані пляшки «Львівського» бік-о-бік самотіли на журнальному столику в похмурій погано освітленій вітальні. Стьопа, філософічно задумливий і сумовитий, лежав, обпершись об тверду горизонталь аварійного, розхитаного вздовж і впоперек ліжка, і явно його погляд не досягав баталії на екрані телевізора, глибше сягаючи – настінної криптокарти «земель амазонок», трохи позаду телевізії. Ліза напівлежала поряд з ним, в непершосортній неновій шубі на голе тіло, всмак попиваючи пивком «Сармат» з горла і раз-по-раз міцним слівцем вболіваючи. Коли одна команда забила гол іншій, Стьопа вперше від початку поєдинку промовив:
«Ти знаєш, Лізо, Лізонько, здається, він все-таки говорив з акцентом…»
Ліза відреагувала повним збайдужінням до нього і його турбот. Лиш в кінці матчу надумалася, дружина екс-філолога, процитувати Блока: «Скифы мы». І додала хутко: « І знаєш шо, Стьоп, пара уже канчать ету тєму «Ліз-о», «Лізоньк-о» - нє смєшно уже. І пара падумать об алімпіадє за два годи в Сочі». - останню краплину лизнула язиком.
До Евро-2012 залишилося менше трьох місяців.
