фото: Роман Бончук/Facebook
Роман Бончук — митець з Івано-Франківська, відомий своїми масштабними полотнами, муралами та концептуальними роботами. Серед його найвідоміших проєктів є найбільша картина в країні "Хроніки України", а також ідея для створення першого Музею Небесної Сотні.
Роботи художника часто відображають гострі політичні теми, зокрема війну та боротьбу українців.
Про саморозвиток, роль філософії, виклики сьогоденного мистецтва та нюанси творчого процесу митець розповів журналістці Фіртки.
З чого ви почали свій мистецький шлях як художник?
Ще в дитинстві я малював — моя мама побачила, що я маю здібності й записала мене в художню школу. Але зрозумівши, що художня школа не дає бажаних результатів, вона через знайому віддала мене в майстерню художника Володимира Чернявського.
Уже коли я навчався в майстерні, розпочалося моє становлення як художника. Тому що художні студії та школи — це така собі форма проведення часу. Вони не дають розуміння магії мистецтва і взагалі всіх речей, якими живуть справжні художники.
А от філософію, мудрість і працьовитість до мистецтва я здобув саме в майстерні Володимира Чернявського. Відвідування майстерні тривало вісім років.
Це було вже повноцінне переймання досвіду великого майстра. Його аналогів я не зустрічав у живописі й, напевно, не зустріну.
Ну от, з цього все розпочалося. З Чернявського.
Чи пам'ятаєте якусь свою ранню важливу роботу? Така, що була для вас знаменною?
Складно визначити якусь одну, бо в мене є величезна кількість робіт.
Перш за все, Володимир Чернявський мене навчив зберігати малюнки. Тільки два горища були заповнені моїми картинами. Деякі з них в мене покрали (таке буває), деякі збереглися, а інші — ще й у батьків на горищі зберігаються. Тобто мене привчили до архівацій.
Зараз із того великого архіву знайти якийсь основний малюнок дуже важко. Це були й копії, і власні пошуки, і досить серйозні роботи.
Скільки картин ви намалювали наразі? Чи ведете приблизний облік?
Я думаю, що рахувати, скільки я намалював в контексті того, скільки я ще намалюю, не буде сенсу.
Я зараз набираю шалений темп. Якщо вже роблю по п'ять робіт на добу, то можна собі уявити, скільки я можу генерувати в рік. А при доброму настрої та хороших обставинах, я вже робив такі експерименти.
У мене було таке, що я міг писати й по 10-15 робіт одночасно.
Володимир Чернявський розповідав, що міг малювати одну роботу рік чи два. А чи є у вас такі картини, які пишуться довго?
Я думаю, у мене ця риса з'явиться з часом. Тобто, як буде вичерпуватися ця модель швидкості й перевантаження змістами, воно мене приведе до шляху, яким йшов у зрілому віці Чернявський.
Однозначно так і буде, тому що іншого вибору для митця немає. Кількість, по законах, перейде в якість. І одна із форм цієї якості — тремтіння перед текстурою, пошук напівтонів, гармонії між настроєм і навіть пошук денного світла.
Це для мене попереду, тому що я зараз перебуваю у фазі божевільної молодості. А як воно буде далі, так і буде.
Скільки часу у вас займає написання картин?
Якщо у пʼятницю за день я зробив 15 підрамників, то на понеділок вже буде 15 картин.
Зараз є велика кількість інформації, яку хочеться зафіксувати. Ми знаємо, що час ущільнюється і багато речей можуть бути втрачені мистецтвом.
Є каталізатор, а є антипод каталізатора — якась сполука, що все призупиняє. Тобто мистецтво в майбутньому — це субстрат для призупинення божевільного часу.
Людина буде біля мистецького продукту і, відповідно, під час цього споглядання для неї зупинятиметься час. Це одна з основних формул мистецтва. Змісти та сенси будуть генерувати механізми чи мережеві програми, а от мистецький об'єкт даватиме можливість людям зупинятись в цьому божевіллі.
Уже наступила ера штучного інтелекту. Багатьом професіям пророкують вимирання через 3-7 років, тому що ШІ замінить їх. Який ваш прогноз для художників?
Дуже сумний прогноз — виживуть і втримаються у цій сфері не всі. Можна сказати, що теж не всі пройдуть далі.
Створення штучного інтелекту було неможливо уникнути з багатьох причин. Важливий майбутній аспект для нас — прийняття його у цьому божевіллі, у цьому двобою між живим і неживим (себто цифровим).
Я все ж таки вірю, що, умовно, зможу перемогти. Перевага в тому, що художник може повертатися. Штучний інтелект ж повернутися не може.
Оце, до речі, єдиний важливий аспект, що будь-яке творення, діяльність — це є мандри. Коли ти мандруєш в якусь сферу, то штучний інтелект з неї не зможе повернутися. Він йде лише за алгоритмом до якогось глухого кута. Митець же може повернутися і створити новий крок.
Штучний інтелект уже знімає фільми, які нібито досконалі в плані деталей, у відображенні епохи, героїзму. Але вони всі однотипні. Я припускаю, що з часом ШІ вдосконалиться, він буде залучати людей для участі в цих фільмах за якийсь окремий біткоїн. І ці моделі — це ж наше майбутнє. Однаково це робитимуть для того, щоб життя прожити цікаво, тому що саме по собі наше фізіологічне життя не є цікаве.
З часом, коли назбирається рекордна кількість таких проєктів (ця ентропія наштампованих сюжетів, клонів), люди захочуть емоцій. Тому що ці фільми не дадуть емоцій. І тоді, знову ж таки, будуть великі глобальні повернення до режисури, де буде внутрішня драма автора, закладена в грі акторів. Не буде однозначного розуміння продукту.
Якщо продукт має єдине трактування, то це не продукт, а шаблон. І породження цього штучного життя, шаблона, можливо, розділить людство на дві категорії. На тих, кого влаштовуватиме шаблон, і на людей, яких він не задовольнить.
Світ поділять на справжні емоції, справжнє життя, і на несправжнє, фейкове. Потім знову буде повернення. Потім буде занепад. Потім будуть люди, які стануть революціонерами, знову підійматимуть справжність.
Це природа нашого буття.
Штучний інтелект може "плагіатити" та імітувати стиль художників. Чи ви помічали, що хтось використовує таким чином якісь ваші напрацювання?
Це прекрасно, якщо так. Оцей егоїзм в мистецтві я ніколи не розумів. Те, що хтось користується чиїмось доробком, є надзвичайно важливо. Якщо навіть штучний інтелект користувався моїми здобутками, це для мене велика честь.
Художники зараз створюють з цього проблему, але це внаслідок того, що є категорія самозакоханих, самозачарованих митців. Вони так само колись надихалися роботами старих майстрів, ходячи в музеї. Вони теж тоді виступали в ролі штучного інтелекту, який генерував ідеї й продукував їх до сучасного часу.
За це казав навіть Леонардо да Вінчі, що суть митця — використовувати всі засоби й усі технічні досягнення для того, щоби дійти вищої мети. Якщо художник зрозуміє, що ШІ — це інструмент і він зможе цим інструментом користуватись, то це буде ще більший ривок в майбутньому. А не боротися з ним, вступати у двобій, створювати конфлікт, шукати хто кращий, хто гірший, хто більше створює робіт.
ШІ залишиться інструментом в руках митця. Я не думаю, що він витіснить митців, бо не всі вони залежні від ринку.
Є художники, які творять не для ринку, а для історії.
Ви вважаєте, що належите саме до цієї категорії художників?
Я поки комбіную. Тому що повноцінно не можна поринути в океан безрезультативного мистецтва. Ти однаково повинен спілкуватися з людьми, мусиш робити цей енергообмін, щоб не було самоізоляції.
Самоізоляція — це проблема. Тому повинен йти на контакт, показувати, шукати речі, яких не побачив, або знаходити під час спілкування з людьми те, що ти не зміг побачити. Мій діалог з глядачем — це мотивація для наступної виставки.
Якщо цього немає, то й немає майбутнього кроку. Це теж треба врахувати. І ті митці, які зробили для себе модель, що от "в мене є стиль, сталий покупець і тільки одна галерея" — це є вже "мертві художники".
Чи важливий тоді особистий бренд художника?
Я вже давно переконався, що те, що стосується особистого бренду, продажів, популярності — це все є штучні моделі.
Художник сам себе купує, сам себе продає, сам створює умови. Таке було й в Пабло Пікассо, і Сальвадора Далі. І сьогоднішній керівник галереї "White Cube" Дем'єн Герст купував свої ж роботи — його підловили, що всі транзакції йшли саме від нього.
Тобто це є нагнітання популярності для того, щоб в цю популярність повірили. Це одна із форм міфотворення. Тому і мистецтво залишається зараз одною із форм афери й ілюзії.
Але оцей випадок з Дем'єном Герстом змусив більшість колекціонерів працювати з "мертвими художниками". Тому що "мертвий художник", він сам себе не купить.
Але тут ще є один маленький нюанс: навіть коли працюєш з "мертвим художником", він залишається таким, адже без його прямого роз'яснення картина не має змісту. Це як умовна книжка, що стоїть на полиці і її читають тисячі людей, дають тисячі трактувань. Хоча насправді сам автор цієї книжки мав зовсім інший меседж для людства, або зовсім інший мотив для її написання.
Ви черпаєте ідеї з книжок по історії й філософії. Чи є якась робота, що вплинула на вашу творчість?
Багато вплинуло.
Більшість людей, які мають контакт з філософією, розуміють, що можна без неї прожити, але без неї не така якість життя. Коли ти мислиш, то ти відповідно й відчуваєш це життя. Бо є люди, які просто ходять на роботу, заробляють гроші, відпочивають, купляють речі. А є люди, яким цього замало, і вони хочуть втиснути якоїсь суті.
І для того, щоб цю суть вхопити, вони звертаються до таких глобальних речей, як філософія. Філософія, вона ж складна. Тут і любов до смерті, і любов до проблем.
Ти вже сприймаєш життя не як випробування, а як набір помилок. І радієш кожній помилці, тому що ти можеш її для себе аргументувати. Але найголовніше, філософія дає тобі розуміння внутрішньої свободи. Ти ні від кого не залежиш. Тебе не цікавить загальна маса, хоча ми зараз живемо в такому колективному психозі.
Зараз цей психоз вже націлений на маркетинг. Тобто з людини тягнуть і ресурси, і гроші. Або роблять її залежною від певних ресурсів і грошей. І вона вже собі не належить.
Умовно, пост Ілона Маска може змінити рух цієї планети. Бо, щоб не потрапити під цунамі цього психозу, залишитися спокійними та впевненими, для цього треба багато читати й черпати цю мудрість. Система дуже жорстока. Вона породжує таких дітей, які так само стають слабкими для цієї системи.
До речі, художники на це постійно натякають. Зокрема, на проблеми влади. Вони є дзеркалами свого часу. Так само і письменники. Хоча зараз унаслідок ущільнення часу ніхто не хоче читати. Оце є проблемою. Бо картинку ти можеш проглядати, а читати роботу Томаса Манна чи Марселя Пруста ніхто вже не буде. Чому? По-перше, немає часу. По-друге, у цьому психозі немає цього внутрішнього балансу.
Це дуже складно, коли тобі постійно щось відвертає увагу, коли треба розраховувати час для читання. А читання — це основне, це базис.
Я бачу в собі такий внутрішній мотив і завдання нести людям у майбутньому важливість читання і малювання. Хоча я впевнений, що будуть створені через роки всі прилади для того, щоб тільки подумати й вже якийсь засіб генерував те, що ти захотів. І цим користуватимуться, а потім перетворять в таку втрату повноцінності самобуття. Це велика проблема.
Ви у свій час отримали запрошення вчитися в Гарвардському університеті за опубліковану збірку оповідань "48 кімнат маєтку" й акварельні та графічні роботи з однойменної виставки. Розкажіть більше про цей досвід.
Я вступив на перший курс "Львівської політехніки" на архітектурний факультет кафедри містобудування.
Але за рік до цього я робив виставку "48 кімнат маєтку" з акварелями, які визначилися Володимиром Чернявським як найкращі. Це було таке собі саморобне видання. Книжка, бо тоді не було таких можливостей, як зараз. І такий же каталог.
Один екземпляр книги надіслав письменнику Юрію Андруховичу — бо він теж їздив в той університет з лекціями.
Через рік прийшло запрошення від бібліотеки, яка зацікавилась моєю монографією. Я співпрацював тоді також з прозаїком Володимиром Єшкілєвим.
Бібліотеці Гарвардського університету була цікава сучасна українська література. Вони вирішили мене запросити на навчання. Мені довелося взяти з першого курсу академвідпустку й поїхати на навчання туди. Використали умовно мою персону, як базис для якихось інших проєктів. Я тоді зробив ґрунтовне дослідження сучасної української літератури, написав цілу монографію. Залишився на рік і повернувся вже в Україну.
У Гарвардському університеті я стикнувся з реальністю американського навчання. Там дають можливість бути відсутнім 90% на лекціях. Ти можеш на них не ходити. До прикладу, є шість годин, на які ти собі вибираєш два курси. Можеш прийти на 15 хвилин, поїсти бургер і піти. Викладачі, професори могли курити сигару. Тобто це була така незаангажована, космічна атмосфера.
Хоча навчаючись у "політехніці", мені теж траплялись викладачі, які могли говорити не про архітектуру, а про НЛО, наприклад, про марсіан. Я дивився на це з розумінням. І завжди говорив, що в житті тільки є один важливий аспект — це є самоосвіта.
Без самоосвіти, без самопізнання, без чіткого розуміння, не можна чогось навчитися. Я, наприклад, завжди говорю, що самоосвіта — це важко. Це, звичайно, батьки мають нести до дітей, не система. Система працює на знищення людини. Батьки мають нести дитині розуміння, що все залежить тільки від неї.
Рік я прожив у Чикаго, працюючи на різних роботах. Заробив перший свій капітал, тому що працював на будовах.
Коли повернувся, то вже не хотів залишатися в "Львівській політехніці". Я перевівся в Івано-Франківськ, в Інститут культури, на спеціальність "Дизайн і мистецтво". І довчився вже тут.
Але цей досвід в мене був. Я зрозумів і переконався в тому, що той базис, який мені дав Чернявський, він неоціненний. Тому всі ці інституції, це все є для мене порожні скелети.
Як ви б описали свій стиль написання картин?
Мені сподобався останній мій проєкт — з Музеєм мистецтв Прикарпаття. Директор Василь Романець цікаво означив цей стиль репортажним. Мені це сподобалося. Я не бачив репортажного стилю живописів.
Репортажний стиль — захопити все і зафіксувати одразу всіма засобами, максимально різнобічно. Так можна одну подію подати трьома різними сюжетами для різної аудиторії неоднаковими методами, поєднуючи все.
Якщо взяти мій живопис, то це ж таки школа Чернявського. Він мені завжди казав, що художник, він як самурай мечем має проводити.
І коли я виставляю свою роботу з такими великими мазками, фактурами, то більшість це дратує, тому що для цього потрібен відповідний психічний стан, загострена психіка, прагнення діалогу з глядачем, бажання натиснути на якусь болючу точку.
Не хочу бути рабом системи, малювати натюрморти. Мені все життя говорять:
"Коли ж ти нарешті намалюєш пейзаж?".
То для художника це рабство?
Я ніколи це не зроблю принципово. По-перше, у мене не вийде, по-друге, я не розумію, для чого.
Для чого малювати пейзаж? Можна його малювати, якщо ти борешся з фотографією, у проєкті гіперреалізму. Але яка емоція може бути від гіперреалізму, крім того, що твою працю куплять, компенсують твої години, які ти затратив, умовно, на створення?
Деякі люди кажуть, що це такі картини, як фотографії. Для когось там кожен листочок має бути вималюваний так, щоб не розрізнити від справжнього. На місцевому рівні, ви дуже добре знаєте, що є такі митці, які малюють "копички", пейзажі, календарики. Це дуже така деструктивна річ в живописі.
Але вони об'єднуються і створюють течію, і кажуть, що це є частка цілого явища. Такого етнокультурного, дискурсного, суто притаманного для нашої місцевості. Вони будуть за це боротися. Як Дон Кіхот боровся з вітряками, вони будуть боротися з "копичками".
Я ніколи не малюватиму копички сіна. Принципово. Мені важко навіть уявити, що твориться в головах таких людей, які це роблять. При таких можливостях, які є зараз в людства, малювати такі речі — це для мене незрозуміло.
Звісно, це можна робити. Якщо поєднати з музикою, як робить, до прикладу, "ПінчукАртЦентр". Був такий проєкт "Туман" — ти заходиш в кімнату, ти в ній губишся під якийсь музичний супровід. Шкіра твоя затерпає від того холоду. Це круто. Але це ж не візуальні 2D, там дублювання природи зеленою травою і синім небом. Це просто такий, знаєте, крок в кам'яний вік.
Але це тільки сегмент. Можливо, люди медитують на кухні, споглядаючи ці картини. Є культ образу, як-от образ Христа може допомагати людям у вирішенні якихось внутрішніх конфліктів. Це теж треба сприймати. Все треба розкладати й розуміти. Але є такий загальний побутовий рівень, а є вищий. Вищий рівень — це, коли художник забуває про себе, забуває про все й біжить до якоїсь мети, яку він сам не розуміє.
І потім укінці всі скажуть, що це було круте шоу. Мовляв, "дякую тобі за те, що ти той факел доніс".
Якщо це зрозуміють самі митці, а не боротимуться з іншими художниками, то буде добре.
Ваша картина "Хроніка України" вважається найбільшою в Україні. Ви є також автором кількох муралів в Івано-Франківську. Як вам дається робота з великими проєктами?
Кожен художник має переслідувати свою філософію.
Мурали — різні. Є комерційні. Є мурали, які є частиною умовного, якогось там урбаністичного ландшафту. Є мурали, що працюють як провокативні. Вони спонукають людину переосмислити якусь ідею, такі собі мурали-спотикачі. Концептуальні мурали.
Є мурали замовні. Тобто місто замовило для якоїсь події чи явища. Є політичні мурали.
Є дипломатичні мурали. Коли художник з Португалії приїжджає в Україну. Сюди їздять таких багато. Це дає культурну конвертацію. Тобто йде обмін досвідом, менталітетом. Приїхали, наприклад, люди, які біля моря живуть, у них зовсім інший погляд на ситуацію, інше сприйняття кольору. Ті, що живуть біля моря, у них зовсім інший синій.
Просто ми підійшли до муралів, як до штуки. Тобто "треба, зробили, побігли далі". Але для мене, особисто, мурал — це боротьба з площиною. Я лажу по цій площині, я формую там об'єм, я знаходжу саму концепцію.
Я намагаюся все зробити механічно, без засобів. Тобто без проєктування, без сіточки. Роблю, шукаю і дивлюсь на реакцію людей.
Не люблю і мурали-розмальовки. Хоча люди у нас їх люблять — вони зрозумілі, прості, не кричущі.
Але це не мій стиль. Тому, відповідно, мої мурали трошки різняться від загальних. Там є мій стиль, є моя лінія, мій тон, півтон, який надалі залишиться.
Ви є автором муралу на честь Героя Небесної Сотні Романа Гурика в Івано-Франківську. Розкажіть більше про цю роботу.
Що стосується ідеї, то тут є фіксація саме на пасіонарії, тобто на Героєві. Образ молодого хлопця, який поїхав у Київ і пролив кров за цінності, за незалежність України, за те, щоб ми рухалися вперед.
І тут була кооперація з містом, з родинами Героїв Небесної Сотні, батьками самого Романа Гурика. І школа, в якій він навчався, і цитата, яку останньою прочитали батьки на його телефоні про "Ти станеш людиною тільки тоді, коли визнаєш свої помилки".
Це все була така, знаєте, своя містика актуальна для того періоду. Це є те, що має бути. Я впевнений, що в більшості європейських країн так само є такі мурали, де малюють Героїв.
Я бачив їх у Польщі. Це важливо. Я зараз впевнений, цю філософію ми переосмислили, адже зараз вже потрапили в такий глобальний розлам, де буде мінятися цілий світ.
Під час цього ламання через коліно сталих цінностей Україна залишається в боротьбі з таким страшним ворогом. Я впевнений, що Європа теж прокинеться.
Надалі триватиме ця боротьба добра зі злом, цих законів, знову ж таки, діалектичних, з яких формується світ.
Хоча ми могли б їх вирішити давно. Без проливання крові. Якби ми там, умовно, вибудовували ті ідеали, про які писали всі письменники й культурні діячі, до яких ми прагнули.
Це все є складна філософія. Ми маємо з кожного періоду робити висновки. Значить такий час і така ціна цього всього. Просто треба це розуміти.
Ви є також автором проєкту першого в Україні музею Небесної Сотні. Як створення музею втілювалося в Івано-Франківську?
Цей музей не тільки для іванофранківців. Євромайдан сам по собі не залишив нікого байдужим. Дуже багато людей, зокрема митців, поетів і по цей день про нього пишуть. Збирають цілі енциклопедії пісень.
Це був неймовірний вибух. Вулкан емоцій і свободи, подолання того рабського шаблону. І в моїй творчості був такий період віддзеркалений. Я малював цих Героїв, дарував роботи родинам.
Був такий період, що підприємець Олександр Шевченко підтримав ідею десь акумулювати все, що стосується Майдану. Було зроблено багато: діаграма 27-метрова, ікона Небесної Сотні, яку ми возили й у музеї літератури в Києві, інша — була у Львові. Усе потребувало якоїсь акумуляції.
Зробили все дуже швидко, упродовж року. Систематизували й надали життя. І по цей день музей вже дев'ятий рік динамічно розвивається.
У нас в музеї є нова колекція. Є навіть речі Героя Дмитра Коцюбайла "Да Вінчі" — мама принесла його особисті речі, з яких ми формуємо експозицію. У нас були також дві виставки про азовців. Зараз ще є проєкт "Янголи Маріуполя". А після річниці ми будемо робити проєкт, де приїдуть всі родини азовців в музей.
Те, що відчувають батьки, які втратили дітей на війні, люди, які до того не дотичні, цього і не зрозуміють. Коли була Революція Гідності в Києві, більшість також ходили поряд і не брали участь в ній.
Феномен України в тому, що вона різна. У кожному регіоні вона відрізняється. Так, як, наприклад, відрізняється Харків від Одеси. Але Україна суцільна.
Я вірю і дуже надіюсь, що цей великий організм, він все ж таки об'єднається у великі концепції та прагнення. І це, з одного боку, великий феномен України. Нема такої країни, щоб могла так унікально розвиватися у всіх аспектах.
Тому вона, у самому центрі Європи, так приваблює. Це країна зі свободою — ти тут можеш все. Ми зараз поїдемо, до прикладу, у Відень і будемо обмежені у всьому. Я їздив і в арабські країни, де мені не дозволяли щось малювати. Я їздив і в інші країни, де мені казали, що там можна це малювати, а там — тільки символ.
В Україні ж реалізуються всі. Це країна можливостей. Ти тут можеш стати й відбутись всім. Це розуміння має прийти до кожного — а не відразу збирати валізи й звідси їхати, бо десь є краще.
Краще за Україну тут, всередині, немає ніде і не буде ніколи.
Як політичні події в країні впливають на ваше натхнення?
Політика вирішує все, глобальні питання. І як не крути, політики не уникнути.
А зараз світ постає перед такими питанням, що міжнародна дипломатія стає першочерговою. Для того, щоб вижити в цьому божевільному світі, кожна країна має вибудовувати оцей "спрут" міжнародної дипломатії. Тому що йде загострення в окремих країнах.
Треба налагоджувати ці зв'язки та бути маневровим, приймати вимоги часу і розуміти, що не все ти можеш згенерувати. Є країни, які можуть генерувати більше. Або в них є просто культура генерації чи більше технократичних можливостей. А в нас є більше свободи.
І в цьому є сенс. Можливо, з часом ці кордони зітруться. Тобто не буде вже протистояння і конкурентності між різними країнами. Буде велика планета, як велике село. Або все ж таки треба буде шукати притирання з різними культурами й глибинного розуміння. Тому що є речі, які неможливо змінити.
Позаяк неможливо змінити розуміння окремих людей. Якщо його вже закладено всередині, глибинно, на рівні клітинному, молекулярному, то ти не перетвориш на щось інше. Якщо людина вірить в Бога, то вона буде вірити в Бога. Ти її не зміниш.
І оця мультикультурність буде удосконалюватися.
Чи повинен художник пояснювати свій твір?
Без художника твір може існувати. Може бути умовно 100 глядачів і ще 100 різних трактувань.
Можна робити гід по картині, якийсь QR-код ставити, щоб спрямувати людину в правильне русло.
Ти можеш у картині дещо заперечувати. Або ти можеш поставити людині питання, а вона не буде знати відповіді та просто почне тікати від твоєї картини. Ти мусиш її зупинити й сказати, що не треба боятися, мов "поговорімо на цю тему". І тут виникає діалог між мертвими структурами культури та живою людиною — вона від цього отримує сатисфакцію, культурне задоволення або культурний шок.
Це те, без чого людська природа просто черствіє і стає, можна сказати, змертвілою. Щоб людину розрухати, їй треба давати можливість такого свіжого подиху.
Які теми для картин зараз для вас найближчі?
Я просто біжу за цим шаленим темпом.
Розумію, що воно потім перетвориться в якісь великі глобальні роботи, в яких я буду вже давати розуміння чому те, що відбулось, умовно 2026 року, розпочалося у 2019. Тобто дивлячись, як ти ставишся до творчості: як до складного наукового, дослідницького процесу чи ти просто граєшся з якимось там символами й знаками. Тут все залежить від самого художника.
Тому геніальними художниками вважають тільки тих, хто мислить по-філософськи. А філософія — це є те, що неможливо пояснити. Нібито все зрозуміло, але пояснення філософії ще немає.
Це є великий нюанс, який треба зрозуміти й прагнути цього.
Чи є у вас якісь мистецькі плани на майбутнє?
Проєктів є дуже багато.
Я прийшов до висновку, що справжнє мистецтво — це не мистецтво, яке консервується в межах України, або, не дай Боже, у межах міста, де локальні художники виставляють усім знайомі твори й "гризуть один і той самий сухий хліб". Ту саму "копичку". Я вважаю, що мистецтво — це є діалог зі світом.
І чим більше ти цих діалогів прописуєш або моделюєш, тим мистецтво стає повноціннішим. Тобто якщо ти плануєш виступ у Швейцарії, це вже є швейцарський досвід, якщо робиш проєкт у Британії, то це британський досвід.
І з цих досвідів формується розуміння художника в різних культурах. Ну і, все ж таки, художник шукає діалог з людьми, які колекціонують мистецтво. Тому що більшість колекціонерів, які купували мистецтво через інтернет, вони розчарувалися через одну просту причину: ти можеш виставити продукт, а коли покупець умовно придбав цей продукт, цей продукт виявляється зовсім не таким.
Бо живий продукт, перш за все, він ще й несе благодійну мету. У мене такий досвід — я бачу, що кошти збираються і щось придбали. Мене тоді тегають на різних сторінках і я бачу, що військові отримують все необхідне завдяки моїй благодійно проданій роботі. Для мене це найважливіше. Кожен має робити щось на своєму місці. Я визначив для себе такий шлях реалізації під час війни.
Загалом я напланував ще більше. Близько 11 виставок роблю зараз. Тому і така шалена працездатність, і бажання показати щось нове. Бо ти не можеш показати роботу, яка була намальована у 2017 році в контексті подій тепер.
Те, що зараз відбувається у світі, воно перекреслило все попереднє. Треба розуміти, чи це щось справжнє, чи це якась гра. Так, Дональд Трамп теж актор. Ми зараз живемо в реальному театрі абсурду, де президентами стають актори. Ніхто ж не знав про таку силу USAID, а зараз про це вже говорять. І розуміють, що все ж таки воно діяло.
Чи буває у вас творча криза? А якщо так, то якою вона у вас є?
Творча криза — це складний феномен. Я думаю, що є художники, яким подобаються творчі кризи, вони можуть знайти так більше ідей.
Будь-яка криза — це є можливість торкнутися нижче і стрибнути ще вище. Перебуваючи в депресивному стані, можна також створити якусь неймовірну, шедевральну річ.
Не факт, що ця депресивна річ буде комусь цікавою, тут є момент. Усе залежить від характеру, від часу, від того, як людина формує роботу, як вона себе бачить.
Для декого депресія — це є щастя. Хтось був у депресії, творив, а потім повернувся в позитивне життя і вже створити нічого не може. Тоді він починає штучно себе заганяти в ту саму депресію.
Хоча більшість культурологів приходять до висновку, що саме на таких пограничних станах і створюються справжні речі.
Це для вас також актуально?
Я не знаю, тому що ми живемо в іншому часі. Бо період, коли писав Едгар По й епоха, коли малював Сальвадор Далі — це зовсім інші часи.
Теперішній час потребує нових рецептур. Тут депресія — це вже виглядає, як цирк, як небажання самозаглиблення.
Молодь робить нові рекорди. Ми чуємо про заселення Марсу. Про яку депресію можна говорити? Я не розумію цього.
Усе змінилося зараз. Ти бачиш, що є купа антидепресантів — за 15 хвилин ти можеш вийти з того депресивного стану. Можеш заїдати — є купа ресторанів. Можеш вийти з депресії гарно харчуючись, набравши величезну вагу.
Є такі художники, що потребують наркотиків, щоб творити. Знаю, є колекціонери, що просто замовляли роботу, яка має бути створена під впливом ЛСД. І все, це була вимога. Створювали так цілі колекції.
Є люди, які хочуть цього нерва. А живий нерв, він з психотропами не поєднується. У нас кожен день апокаліптичний. Ми живемо тим, що буде завтра. Нещодавно російський безпілотник ударив по саркофагу реактора ЧАЕС, і люди, які їли, так і їдять. Щоб перемогти апокаліпсис, треба з ним прожити якийсь період. І ця модель зникне.
Тобто на зміну апокаліптичній моделі прийде епоха краси й гармонії. Вони вже не будуть говорити про апокаліпсис, вони не будуть говорити про заяви Трампа. Ми будемо говорити тільки про добрі речі. Кінець світу тоді нікого не буде взагалі цікавити. Це буде як дурна казка в майбутньому.
Яким ви бачите майбутнє мистецтва в Україні?
Чудове майбутнє. З неймовірною кількістю митців — вони далі будуть творити. Кожен буде гнути свою лінію, і це добре. Хтось буде виїжджати з-за кордону, і це теж добре. Буде ще більше аукціонів.
Мистецтво, це ж не є просто частина якоїсь рубрики. Це є стиль життя. Головне, щоби ці митці від цього були щасливими. Якщо митець не щасливий, як в депресії, то це вже проблема.
Бачите себе в цьому майбутньому як щасливий митець?
Я завжди був в цьому відношенні щасливим. І намагаюся надихати всіх інших. Мистецтвом саме. Зараз у мене навчаються діти, я їх настільки занурив у мистецтво, що вони вже малюють комікси й пишуть тексти.
Тобто я розумію, що мистецтво, це є круто. Інакше бути не може. Це не є проблема, як кричать деякі сучасні культурологи, що мистецтво має бути поєднаним з державою, має мати державне фінансування — це просто смішно.
Мистецтво — це є крута річ. Ти цією крутою річчю користаєшся або просто стаєш аутсайдером.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Битва за світло»: в Івано-Франківську відбувся допрем’єрний показ документального фільму (ФОТО)
"Зібрали історії видатних осіб": в Івано-Франківську презентували книгу про почесних громадян міста
