Юрій Фурик з Івано-Франківщини після поранення на фронті, ампутації ноги та реабілітації знову займається з дітьми спортивною гімнастикою.
Впродовж 30 років чоловік працює тренером у Коломийській дитячо-юнацькій спортивній школі. З початку повномасштабного російського вторгнення, у лютому 2022 року, Юрій Фурик став на захист країни.
Журналістка Фіртки поспілкувалась з Юрієм про мобілізацію, бойові будні на фронті, поранення, реабілітацію та повернення до роботи з дітьми.
Юрій Фурик – уродженець Коломиї, тут навчався та почав займатись спортивною гімнастикою. Життя зі спортом пов’язав ще в п'ятому класі, в цей час вступив у Спеціалізовану дитячо-юнацьку школу олімпійського резерву у Львові.
Гіршого, ніж війна немає
Вранці 24 лютого мені зателефонували й повідомили, що прилетіло в Івано-Франківськ й почалась повномасштабна війна. О шостій ранку я вже все знав, всі піднялися. В той день я був хворим, погано себе почував, увімкнув телевізор й слідкував за новинами.
З кожного кутка було чутно, про те, що війна неминуча, але я страшенно не хотів в це вірити. Бувши в зоні бойових дій, можу ствердно сказати — гіршого, ніж війна немає.
На третій день бачив фосфор
Ми проходили підготовку декілька місяців, адже треба було звикнути до автомата, адже 30 років не тримав зброї, то треба було відновити та звикнути до певних навичок.
Опісля вже вважали, що ми підготовані, то в Мукачево я вже не їхав, а одразу мене відправили під Херсонську область, скажімо, одразу в окопи.
Я вже на третій день бачив фосфор. Росіяни атакували фосфором, але не наші позиції. В мене було одне бойове чергування.
На Херсонщині я провів три тижні. Окупанти відступили й нас відправили на Донецький напрямок. Там ми були два тижні, а згодом нас відправили в Соледар.
Тут в мене було одне бойове чергування, згодом — друге. Я був на першій лінії, з чергування на «нулі» ми знялись, але нас не встигли замінити. Наша рота відступила, адже була надзвичайно критична ситуація. Там пішов вагнер, а ми про то ще не знали.
В новий рік я увійшов зовсім іншою людиною
На новий рік була ампутація. На цьому кар’єра військового в мене закінчилась. Після операції я досить швидко встав, так скажемо, на ноги, адже одразу почав пересуватися на ходулях, разом із катетерами. Мені потрібно було самому робити звичні для себе речі: поїсти, щоб мене не годували, я розумів, що це мене змушує жити далі, рухатись.
Став спочатку на ходулі, потім на милиці. 17 січня мені вже зняли шви й відправили у переповнений Львівський госпіталь. А згодом вже у реабілітаційний центр в Хуторівку.
Там дуже чудові лікарі, вони призначили мені лікування, реабілітацію в залі й на наступний день я вже був в залі. Почалась реабілітація, іноді я щось підказував, як тренер.
Так вийшло, що мені вдалось отримати волонтерський протез і я одразу почав на ньому ходити, бо треба працювати. Згодом подав на державний, при тому рухався. І в травні мене виписали.
Не можеш воювати — визнай це і наближай перемогу іншим чином
Люди ж реагували по-різному. Я вважаю, що мені треба було піти на фронт, інакше вороги були б тут. Зупинили їх саме люди, інакше б вони взяли все. Хтось наближає перемогу волонтерством, якщо не можеш воювати — визнай це і наближай перемогу іншим чином. Ця війна стосується кожного, а не тільки тих, хто там.
Більше читайте в матеріалі.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Вижив — винний»: що таке синдром вцілілого та як не картати себе за те, що ти у безпеці
